Вогонь - Барбюс Анрі

Блер сягнув вершка свого переродження. Якщо раніш він побивав рекорд неохайності, то тепер він чепуриться більше за всіх, надто відтоді як полагодили й удосконалили його вставну щелепу, зламану під час атаки. Він тримається невимушено.

— Зовсім юнак,— зауважує Мартро.

Зненацька ми стикаємось віч-на-віч з якоюсь беззубою істотою; вона посміхається на весь рот. З-під капелюха стирчить рідке чорне волосся. Обличчя її з грубими рисами, в ряботинні, нагадує морди, кепсько намальовані на полотнах ярмаркових балаганів.

— Краля!— каже Вольпат.

Мартро, до якого вона всміхнулася, від захвату аж занімів.

Так захоплюються солдати, несподівано опинившись під владою чар міста. Вони дедалі більше тішаться з цієї краси й неймовірної чистості. У них знов виникає смак до спокійного мирного життя, вигод і навіть гаразду, бо ж доми кінець кінцем на те й збудовані.

— Знаєйі, брате,ми до всього цього все-таки знову звикли.

Тим.часом біля магазину готового одягу збирається публіка. Тут торговець спорудив і виставив у вітрині безглузду групу із дерев'яних і воскових ляльок.

На землі, посиланій жорствою, немов дно акваріума, стоїть навколішках німець у новісінькій випрасуваній уніформі і навіть з тектуровим "залізним хрестом" на грудях; він простягає дерев'яні рожеві руки до французького офіцера, що його кучерява перука ніби править за подушку на дитяче кепі; щоки у француза пухкі, рум'яні, а шкляні очі, як у ляльки, дивляться вбік. Поряд із цими дійовцями лежить іграшкова рушниця. Назва цього артистичного твору вказана на підписові: "Камрад".

— Отакої!

Тільки ця діточна забавка нагадує тут про велику війну, що лютує десь там, під далеким небом; ми дивимося, знизуємо плечима і починаємо злитися; ми зневажені і ображені: бо ж у нас ще надто свіжі спомини. Тірет насупився й готується 4 кинути шкулький дотеп; проте це обурення не проривається: ми ще не отямилися від несподіваної зміни нашого оточення.

Нараз підходить елегантна дама; вона шелестить і вилискує фіолетовими й чорними шовкамд, оповита хмарою солодких пахощів; вона зауважує нас, простягає руку в рукавичці й торкається пальчиками Вольпатового рукава і Блерового плеча. Блер і Вольпат враз завмирають, зачаровані дотиком цієї феї.

— Скажіть, панове, ви ж бо справжні солдати, з фронту! Ви бачили все це в окопах, правда?

— Е... еге... еге...— зніяковіло відповідають бідолахи, підлещені до глибу душі. •

— A-а!.. Ось бачиш!.. Вони просто звідти! — шепочуть у юрмі.

Залишившись самі на чудових плитах пішоходу, Вольпат і Блер переглядаються й хитають головою.

— Що ж,— каже Вольпат,— кінець кінцем воно приблизно так і є.

— Авжеж.

Так уперше в цей день ми зреклися істини.

f

* * *

Ми входимо в "Кав'ярню промисловості й квітів".

Посередині паркету простелена гарна плетена доріжка. На стінах, на чотирикутних стовпах, що підтримують стелю, і на прилавку намальовані фіолетові польові берізки, великі червоні маки кольору порічок і троянди, подібні до головок кучерявої капусти.

— Що й казати, ми, французи, маємо смак,— промовляє Тірет.

— Скільки ж то терпіння треба було, щоб намалювати все це,— дивується Блер, милуючись на барвисті викрутаси.

— В таких закладах не тільки випити, а посидіти приємно,— додає Вольпат.

Параді розказує нам: перед війною — неділями — віп частенько-таки одвідував такі самі гарні кав'ярні і навіть ще кращі. Проте це було вже давно, і він відвик. Він показує на емальований розмальований квітами рукомийник, почеплений на стіні.

— Ось і руки є чим помити.

Ми чемно підходимо до рукомийника. Вольпат подає Параді знак — відкрутити кран.

— А пусти-но оцю плювальну машину.

Ми входимо всі уп'ятьох до зали, вже повної відвідувачів, і сідаємо при столі.

— П'ять чарок вермуту-касиса, добре?

— Бігме, ми б скоро, звикли до цього,— правимо ми.

Цивільці знімаються зі своїх місць і сідають ближче до нас. Хтось півголосом каже:

— Адольфе, в них у всіх військовий хресті

— Це справжні "пуалю"!

Товариші почули ці зауваження. Вони розмовляють одне з одним неуважно, нашорошивши вуха, і несвідомо бундючаться.

За хвилину якийсь цивілець-добродій і панія, що говорили про нас, нахиляються до нас, кладуть лікті на білий мармуровий столик і питають: >

— А що, тяжко жити в окопах?

— Е-е-е... А-а-а... Еге! Не завжди весело...

— Яка у вас дивовижна фізична і моральна витривалість! Бо, зрештою, ви вже звикаєте до такого життя, правда?

— Авжеж, чого там ще... Звикаємо, надто навіть звикаємо...

— А проте це моторошне життя і скільки мук! — лопоче панія, перегортаючи ілюстрований часопис і розглядаючи знімки — похмурі краєвиди спустошених місцевостей.

— Адольфе, навіщо пишуть про такий жах? Бруд, нужа, каторжна праця... Хоч які ви відважні, але ви, мабуть, нещасні!

Вольпат, до якого вона звертається, червоніє. Йому соромно перенесеного і прийдешнього лиха. Він похнюплює голову і починає брехати, може, навіть і сам несвідомий всієї своєї брехні.

— Ні, ми вже не такі й нещасні... Що ви, все це не так уже й страшно!

Панія погоджується:

— Так, я знаю, бо ж у вас є й радощі! Ось хоч би атака! Ах, це має бути чудово! Правда ж? Усі ці війська, що йдуть, як на свято! І сурмк виграє: "Там, нагорі, можна випити",— і солдатиків уже несила стримати, і вони кричать: "Хай живе Франція!"— і вмирають з усмішкою на вустах!.. Ах, для нас тут недосяжна така честь: мій чоловік служить у префектурі, і тепер він у відпустці — лікує свій гостець.

"Я б дуже хотів бути солдатом,— каже її муж,— але мені не щастить: начальник моєї канцелярії не може без мене обійтися".

Люди входять і виходять, штовхаються, люб'язно уступаються з дороги. Гарсони сновигають, розносячи іскристі шклянки й келишки, зелені, червоні і яскравожовті з білим ободом. Рип ходи на паркеті, посипаному піском, змішується* з вигуками завсідників, що стоять або сидять, з лунким дзвоном шклянок і стуком доміно на мармурових столиках. У глибині клацають кулі з слонівки, і приятелі, обступивши більярд, обмінюються звичайними жартами.

— Кожному своє, серденько,— каже прямо в обличчя Тіретові з того кінця столу рум'яний випещений здоровань.— Ви герої. А ми працюємо задля економічного розквіту своєї країни. Це така сам£ боротьба, як і ваша. Я також даю користь, не кажу — більшу, ніж ваша, але й не меншу!

Я дивлюсь на Тірета — нашого базіку й дотепника. В диму сигар він лупає очима, крізь гомін ледь чутно, як він смиренно втомлено відповідає:

— Так, правда... Кожному своє!

Ми тихенько виходимо.

* * *

Вийшовши з "Кав'ярні промисловості й квітівг", ми мовчимо. Ми нібито розучилися говорити. З незадоволення мої товариші насуплюються й кривлять обличчя. Тепер вони, здається, відчувають, що вони за цих важливих умовин не виконали свого обов'язку.

— Наговорили три мішки гречаної вовни ці рогачі!— бурчить Тірет; його злість проривається й росте.

— Треба було сьогодні добре лизнути! —— брутально

відповідає Параді. ' —

Ми йдемо далі мовчки. Через деякий час Тірет починає знову:

— От слимаки, кляті полохуни! Вони хотіли нам туману напустити, обкрутити нас, та не на такого натрапили! Якщо я ще раз спіткаюся з ними,— каже він, все більше Дратуючись,— я вже знатиму, що їм казати!

— Ми з ними більше не спіткаємося,— відказує Блер

— Через тиждень нас, може, вколошкають! — додає Вольпат.

На краю майдану ми попадаємо в юрбу, що виходить із ратуші і ще з якогось громадського будинку; обидві будівлі з фронтоном і колонами, подібні до храму. Це виходять із канцелярії урядовці: цивільні всякої масті й віку, старі й молоді військові; здалека здається, ніби вони одягнені майже так, як і ми... Але зблизька, під їх солдатською одежею й галунами, виходить наяв їхня правдива істота — це ті, хто "закопався", й дезертири.

їх чекають чепурні дружини й діти, родинний затишок. Торговці дбайливо зачиняють свої крамниці, посміхаючись, задоволені з закінченого дня і передчуваючи завтрашній; вони потішені безупинним зростом своїх прибутків і брязкотом нових грошей у касі. І всі ці люди залишилися біля свого вогнища: їм треба тільки нахилитися, щоб поцілувати своїх діточок. При світлі перших ліхтарів усі ці багатії сяють; усі спокійні люди з кожним днем почуваються все спокійніші, але потай моляться за те, в чому не зважуються признатись. Під покровом вечора всі вони тихенько вертають домів, у свої зручні оселі, або йдуть до кав'ярні, де їм щиро прислужують. Парочки, молоді жінки й чоловіки, цивільні чи вояки, що в них на комірі вишитий якийсь запобіжний значок, сходяться і поспішають крізь затемнений світ до своєї осяйної кімнати; ніч обіцяє їм відпочинок і милощі.

Дроходячи близько повз прочинене вікно першого поверху, ми примічаємо, як вітер надимає мережану фіранку, надаючи їй легкої ніжної форми жіночої сорочки...

Натовп вирує й відкидає нас; ми ж бо тут лише як нещасні заброди.

Ми тиняємось по бруку в сутіпах, що вже золотіють світелками; по містах ніч убирається самоцвітами. Проти нашої волі все, що ми бачили, розкрило нам велику правду: існує ріжниця між людьми, глибша, різкіша, ніж ріжниця між расами, явно глибока, справді неподоланна прірва між людьми одного і того самого народу: між тими, хто працює і страждає, і тими, хто на них наживається, між тими, кого змусили пожертвувати всім, до решти віддати свою силу, своє мученицьке життя, і тими, хто їх топче, кидає під ноги, ступає по трупах, сміється й розкошує.

В юрбі вирізняється кілька чоловік, убраних у жалобу;

вони, можливо, близькі нам, але решта радіє і горя не знає.

— Неправда, нема єдиної країни! — раптом з надзвичайною влучністю каже Вольпат.— Є дві країни. Ми поділені на дві чужі одна одній країни: в одній — ті, хто дає, в іншій — ті, хто бере.

— Що ж поробиш? Значить, так і треба, щоб щасливі користалися з нещасних.

— І щоб щасливі були ворогами нещасних.

— Що ж поробиш? — каже Тірет.

— Ну та гаразд! — ще простодушніше додає Блер.

— Через тиждень нас, можливо, вколошкають,—повторює Вольпат.

І ми йдемо, похнюпивши голови.

XXIII

Робота

Траншею облягає вечір. Цілий день він наближався непомітний, як доля, і тепер пітьма заповнює укоси довгої фоси — краї безмежної рани.

На дні цієї траншеї від ранку ми розмовляли, їли, спали й писали. Надвечір у нашій безкраїй норі зчинилася метушня; сонні кволі люди стрепенулися, заворушились, з'юрмилися.