Вогонь - Барбюс Анрі

Мартро спускає руки, хитає головою, і від кволого світла на стіні виникає тінь цих рухів, різка карикатура на них.

— Ех,— каже мій скромний товариш,— усі ми непогані люди, та ще й нещасні. Але ми надто дурні, надто дурні!

Він знову обертається до мене. В нього заросле обличчя, схоже на писок пуделя, і прекрасні, як у собаки, очі? вони чимсь здивовані, про щось думають, і в чистоті свого невідання починають щось тямити.

Ми виходимо з притулку. Надворі трохи потепліло, сніг розтанув і все стало болотом.

— Вітер злизав цукор,— каже Мартро.

— Якщо спіткаєте дорогою Бертрана,— каже Анріо,— то перекажіть йому — хай поспішає. Цієї ночі він пішов до служби зв'язку, його чекають уже годину. Сотник нетерпеливиться і ось-ось розсердиться.

Я вирушаю вкупі з Жозефом; він ще блідіший, ніж звикле, і, як завжди, мовчить й поволі суне. Раз у раз він зупиняється й кривиться з болю. Ми йдемо сполучними переходами.

Раптом назустріч нам іде чоловік. Це Вольпат. Він каже:

— Я піду з вами до кінця схилу.

Йому нема чого робити, він помахує чудовим крученим ціпком і клацає, немов кастаньєтами, коштовними ножицями, з якими ніколи не розлучається.

Гармати мовчать. Там, де схил ховає нас від куль, ми всі троє вилазимо з траншеї. Ллє дощ. Вийшовши, ми одразу натикаємося на гурт солдатів. Біля їхніх ніг, у млі, на бурій рівнині, лежить мрець.

Вольпат шугає в юрму і продирається до простертого тіла, довкола якого стоять ці люди. Враз він обертається й голосно кричить:

— Це Пепен!

— А-а! — вимовляє Жозеф, трохи не зомліваючи.

Він спирається на мою руку. Ми наближаємось. Пепен лежить, простягнувшись на весь зріст; руки курчово стиснуті, по щоках збігають струмки дощу, обличчя набрякло й жахливо посіріло.

Тут стоїть солдат із рискалем у руках; він спітнів, в нього чорнуваті зморшкуваті щоки; він розказує про смерть Пепена:

— Він увійшов у криївку, де сховалися боші. А ми цього не помітили і давай підкурювати нору, щоб очистити її від німців, а потім знайшли бідолашного братуху вже мертвого; він витягнувся, як кошача кишка, серед цієї німоти, якій він устиг пустити кров. Молодець! Добре попрацював! Можу це потвердити. Я ж бо різник із паризької околиці.

— Ще одним менше в нашій чоті,— зауважив Вольпат.

Ми йдемо далі.

Ми тепер нагорі, над яром, там, де починається високорівня. Ми перебігали її вчора ввечері, наступаючи, а сьогодні вже не пізнаємо.

Рівнина здавалась мені зовсім пласка, а насправді вона

положиста" Це небачена шкуродерня. Вона роїться від трупу, наче якесь кладовище, де розрито могили.

Тут блукають вояки, вони розшукують тих, кого було вбито напередодні й уночі, порпаються в останках, впізнають їх із якоїсь ознаки, а не з обличчя. Один жовнір, стоячи навколішки, бере з рук мертвяка роздерте, геть затерте фото — убитий портрет.

До неба від гарматнів здіймаються кільця чорного диму; вони вирізняються в далечині, на обрії; небо засіяне чорними цятками — то ширяють зграї гайвороння.

Внизу, серед сили нерухомих тіл, впадають в око зуави, стрільці й вояки чужоземного легіону, забиті під час травневого наступу; їх легко впізнати: вони розклалися більше за інших. У травні наші лінії доходили аж до Бе'ртонвальського лісу, за п'ять чи шість кілометрів звідси. Почалася одна з найстрашніших атак за цю війну і всіх війн узагалі; вояки одним духом добігли сюди. Вони складали тоді клин, що надто випнувся вперед, і попали під перехресний вогонь кулеметів, що стояли справа й зліва від пройденої лінії. І ось уже кілька місяців тому смерть повидовбувала очі й повигризала щоки забитим, проте навіть і з цих останків, порозкиданих, розвіяних негодою і майже спорохнявілих, ми уявляємо собі, як їх косили кулемети; спини й крижі продірявлено, тіла розполовинено. Валяються чорні й воскові голови, схожі на голови єгипетських мумій< засиджених лялечками й рештками хробаків; у чорних проваллях ротів ще біліють зуби, вбогі поморхлі оцупки розкидано, немов одслонене коріння, і серед них — голі, жовті черепи в червоних фезах із сірими покрівцями, розтріпаними, ніби папірус. Із купи лахміття, посклеюваного червоним брудом, стирчать цурелі, а крізь діри в тканинах, уроблених, ніби смолою, вилазять хребці. Землю встеляють ребра, схожі на пруття старої поламаної клітки; а поряд — закаляне, подерте реміняччя, прострелені й сплющені фляшки й казанки. Навколо розрубаного ранця, що лежить на кістках ї на оберемкові клаптів та всякої примусії, біліють' рівні цятки. Якщо нахилитись, побачиш, що це суглоби пальців.

Усіх ціх непохованих мертвяків кінець кінцем поглинає земля — подекуди з-під горбків стирчить тільки клаптик сукна: в цій трчці земної кулі знищено людську істоту.

8 9-262 225

Німці, що вчора ще були тут, покидали своїх солдатів непохованими поруч з нашими — про це свідчать хоч би ці три зітлілі трупи; вони лежать один на одному, один в одному, на голові в них сірі кепі — червону облямівку па них не видно під сірим ремінцем; куртки сіро-жовті; обличчя — зелені. Я розглядаю одного мерця: від шиї до чуба, прилиплого до шапки,— це якась землиста кваша; обличчя перетворилося на мурашник, а замість очей — два гнилі яблука. Другий, плаский, висхлий, лежить ницьма; спина в лахмітті, воно сливе метляється на вітрі; об‘личчя, руки, ноги вже вросли в землю.

— Диви: це свіженький!..

Серед рівнини, під дощистим захололим небом, на цьому похміллі оргії різанини, ввіткнута в землю знекровлена й волога голова з обважнілою бородою.

Це хтось із наших: поруч валяється каска. З-під набряклих повік дивляться каламутні,.ніби з фаянсу, цчі; в заростях бороди губа вилискує, як слимак. Він, певне, упав у вирву від гарматня, а її засипав інший гарматень і зарив цього вояка аж по шию, як отого німця з кошачою головою коло червоного шинку.

— Я його не впізнаю.— насилу каже Жозеф, поволі наближаючись.

— А я його знаю,— відповідає Вольпат.

— Оцього бороданя? — глухо питає Жозеф.

— Та в нього немає бороди. Зараз побачиш.

Присівши, Вольпат проводить своїм ціпком по підборіддю трупа і відкидає шмат грязюки, що правила цій голові за оправу і здавалась бородою. Він підбирає каску, надягає її на голову мертвякові і прикладає до його очей замість окулярів кільця своїх славетних ножиць.

— А-а! — скрикнули ми.— Це Кокон!

— А-а!

Коли довідуєшся про смерть когось із тих, хто боровся поруч тебе й жив з тобою одним життям, тебе щось шпигає в саме серце, хоч ти й не розумієш, що сталося. Немов разом із тим довідуєшся про своє власне знищення. І тільки потім уже починаєш жалкувати.

Ми дивимось на цю потворну голову, схожу на голову ярмаркової мети. Вона така знівечена, що затирається всяка згадка про живу людину. Ще одним товаришем менше!.. Ми стоїмо круг нього й жахаємося.

— Це був...

. Хочеться щось сказати. Але не знаходиш потрібних, ваговитих, правдивих слів.

— Ходім,— через силу вимовляє Жозеф, страждаючи від страшного фізичного болю.— У мене більше немає снаги зупинятися.

, Ми лишаємо бідолашного Кокона, колишнього чоловікацифру, кинувши на нього останній швидкий, сливе неуважний погляд.

— Важко уявити собі...— каже Вольпат.

...Так, справді важко собі уявити. Всі ці втрати кінець кінцем утомлюють уяву. Уже небагато залишилося нас живих. Проте ми невиразно відчуваємо велич цих небіжчиків. Вони віддали все: вони віддали потроху всі свої сили і насамкінець віддали самих себе цілком. Вони перейшли за грань життя; в їхньому подвигові є щось надлюдське й довершене.

* * **.

— Глянь, цього вколошкали ніби давно, а...

На шиї сливе висхлого тіла зяє свіжа рана.

— Це пацюки...— каже Вольпат.— Мертвяки давні, але їх жеруть пацюки. Бачиш отих здохлих пацюків? Можливо, вони потруїлися! Ось їх скільки біля кожного трупа. Стривай, ось цей бідолаха зараз покаже нам своїх пацюків.

Він піднімає ногою напівзогниле тіло, і ми справді бачимо під ним двох здохлих пацюків.

— Мені хочеться знайти Фарфаде,— каже Вольпат.— Я його гукнув, щоб він почекав хвилину, пам'ятаєш, коли ми бігли і він за мене учепився. Сірома! Якби він тільки дочекався!

Він ходить туди й сюди, його надить до мерців якась дивна цікавість. Вони байдуже відсилають його один до одного; щокрок він вдивляється в землю. Раптом він розпачливо скрикує. Кличе насфукою і стає навколішки перед якимсь трупом.

—Бертран!

Ми дознаємо гострого болісного щему. Отже, він теж убитий — таж він більше за всіх упливав на нас своєю волею та ясним розумом! Він поліг, він поліг, як завше, виконуючи свій обов'язок. Він знайшов смерть на бойовищі!

Ми дивимось на нього, одвертаємося і ззираємося між себе.

— А-а!

Гидке видовище! Смерть надала безглуздо кумедний вигляд цьому чоловікові, котрий був такий спокійний і гарний, чуб закустрився й навис на очі; вуса мусоляться в роті, обличчя спухло; мрець сміється. Одне око широко розплющене, друге заплющене, язик висолоплений. Руки розкидані крижем, пальці розчепірені. Права нога тягнеться вбік;' ліва — викручена, волога, безкіста; вона розтрощена уламком; це й спричинило кровотечу, що від неї, мабуть, помер Бертран.

Ми його обережно випростуємо й укладаємо, ми вертаємо спокій цій страшній машкарі. Вольпат добуває з Бертранової кишені гаман, щоб віднести його до канцелярії, і побожно кладе його серед своїх паперів, разом із фото своєї дружини й дітей.

— От, брате, це був справжній чоловік! Коли казав що, то йому можна було йняти віру. Ех, який він був нам потрібний!

— Так,— відповідаю я,—він завжди був би нам потрібний.

— От лихо!..— бурмоче Вольпат, здригаючись.

Жозеф ледве чутно повторює:

— Ех, шляк би його трафив!

_ На рівнині снують люди, немов на міському майдані. Ідуть загони, послані на роботу, й солдати-одинаки. Санітари терпляче й старанно беруться до своєї надсильної роботи.

Вольпат іде до шанців повідомити товаришів про наші нові втрати, а-надто про тяжке горе — смерть Бертрана. Він каже Жозефові:

— Треба б нам не спускати з ока один одного, правда? Час від часу пиши просто: "Усе гаразд. Підпис: Камамбер". Добре?

Вони зникають серед людей, котрі з'юрмилися на цьому обширі, що його вже опосів похмурий, нескінченний дощ.

Жозеф спирається на мою руку. Ми спускаємось у яр.

Пагорок, яким ми йдемо, звуть "Ямкою зуавів"... Тут під час травневого наступу зуави почали були копати окремі окопи, навколо яких вони й полягли.