Вогонь - Барбюс Анрі

Всі мовчать, але починають шукати...

Ми примічаємо сильветки санітарів; вони шукають, нахиляються, сунуть далі, по двоє тягнуть важкі ноші. Праворуч чути удари рискаля й лопати.

Я блукаю серед цього сумного безладдя.

У тому місці, де спускається насип траншеї, зруйнований стріляниною, хтось сидить. Ще не зовсім стемніло. Спокійна поза цього чоловіка, котрий кудись замислено дивиться, напрочуд скульптурна! Я нахиляюся і впізнаю: це капрал Бертран.

Він обертається до мене; в сутінках я відчуваю: всміхається своєю тихою усмішкою.

— Я тільки-но збирався шукати тебе,— каже він.— Ми організовуємо охорону траншеї, поки не дістанемо відомостей про те, що зробили інші і що там чиниться спереду. Я поставлю тебе вартовим, у парі з Параді, на дозорчому посту.

Ми дивимось на тіні мерців і живих; на сірому тлі неба трупи вирізняються чорнильними плямами, згорблені, скурчені в різних позах уздовж усього зруйнованого бруствера. Дивно бачити ці таємні рухи, в яких беруть участь нерухомі мерці, серед піль, де вже два роки не припиняються битви і цілі солдатські міста тиняються й холонуть на цвинтарях.

За кілька кроків від нас проходять дві тіні, вони розмовляють півголосом:

— Ну, я, звичайно, не став його слухати і так устромив йому в черево багнета, що ледве витягнув.

— їх було аж четверо в цій норі. Я гукнув, щоб вони вийшли: вилізали один по одному, я їх тут же рішав. Кров текла мені по руках аж до ліктя. Навіть рукави поприлипали.

— Ех,— провадив перший,-— коли ми про це розповідатимемо згодом удома, зійшовшись біля коминка чи круг свічки (якщо тільки вернемося), ніхто цьому не повірить! От лихо, правда?

— Ну, на це мені начхати, аби лиш повернутись! — додає другий.— Швидше б кінець!

Бертран звичайно говорить небагато і ніколи не говорить про себе, проте зараз він згадує:

— Мені довелося мати до діла з трьома одразу. Я колов багнетом, як скажений. Та всі ми озвіріли, як ввалили сюди!

Здержуючи збурення, він підносить голос і раптом гукає, як пророк:

— Майбутнє! Якими очима нащадки дивитимуться на наші подвиги, раз ми самі не знаємо, чи порівнювати їх із подвигами героїв Плутарха й Корнеля, чи з подвигами апашів!

Г все ж... поглянь! Є чоловік, який піднісся над війною; в його мужності несмертельна краса й велич...

Я спираюся на палицю і, схилившись, слухаю, вбираю в себе дзвінкі в тиші вечора слова цього завжди мовчазного чоловіка. Бертран голосно гукає:

— Лібкнехт!

Бертран підводиться, схрестивши руки. Його голова схиляється на груди, прекрасне обличчя величне. Але він ще раз порушує мовчанку й повторює:

— Майбутнє! Майбутнє! Завдання майбутнього — стерти оце сучасне, рішуче знищити його, стерти, як щось гидке й ганебне. А проте це сучасне було потрібне, потрібне! Ганьба воєнній славі, ганьба арміям, ганьба вояцькому ремеслу, воно обертає людей то в тупі жертви, то в підлотних катів. Так, ганьба! Це правда, але ця правда ще не для нас. Запам'ятай те, про що ми зараз говоримо! Це стане правдою, коли буде записане серед інших істин, що їх осягне людина. Ми ще блукаємо далеко від тої доби.— І він якось дзвінко засміявся і мрійливо докинув:— Якось, щоб підбадьорити їх, змусити іти вперед, я їм сказав, що вірю в пророцтва.

Я сів поруч Бертрана. Цей солдат завжди робив більш, ніж випадало з обов'язку, і все-таки ще залишився живий; у цей момент він появляв мені образ людей, що уособлюють високе моральне начало і мають снагу перебороти все випадкове і серед виру подій вивищитись над своєю добою.

— Я тбж так думав завжди,— промимрив я.

— А-а! — гукнув Бертран.

Ми перезирнулися трохи здивовано й задумались. По довгій мовчанці Бертран сказав:

— Час уже ставати до роботи! Бери рушницю, і ходім!

* * *

...З нашого поста ми бачимо, як із сходу розливається заграва, блідша й сумніша від пожежі. Вона розтинає небо під довгою хмарою, що стелеться, немов дим від великого згаслого багаття, немов пляма на лиці світу. Це народжується ранок.

Такий холод, що не можна не ворушитись, дарма що нас сковує втома. Ми тремтимо, трясемось, дзвонимо зубами, з очей течуть сльози. Помалу, безнадійно мляво в небі проривається світло. Все крижаніє, безбарвне й пустельне; всюди мертва тиша. Паморозь, сніг під ваготою туману, Все біле. Параді ворушиться; він — біластий привид, ми теж геть білі. Я поклав ранець на земляний вал, і тепер він буцім загорнутий у папір. На дні нори плавають нластівні мокрого, з'їденого, сірого снігу, а під ним чорна вода, як у брудному кадовбі. Зсередини виступи, вибої, купи мертвяків, укриті білим серпанком.

У млі вимальовуються два зігнутих, горбуватих громаддя — постаті. Вони темнішають, наближаючись, озпвають нас. Це прийшла зміна; вилиці, як склиста дахівка, але їх шинелі не припорошені снігом: ці люди спали під землею.

Параді вилазить із ями. Я йду за ним рівниною; спина в нього біла, немов у Діда Мороза, хода качина, черевики заліплені снігом, на них білі, ніби повстяні, підошви. Зігнувшись у три погибелі, ми влазимо до шанців; на білій легкій пороші чорніють сліди иіаших заступниківсолдатів

Над траншеєю подекуди, на кшталт великих, неправильних наметів, нап'ятий на наколи брезент, розшитий білим оксамитом чи помережаний памороззю. Тут і там стоять вартові. Між ними притаковилися тіні, вони крекчуть, намагаються сховатися від холоду, зберегти від нього убоге вогнище — свої груди, інші назавжди закоцюбли. Налігши грудьми на бруствер, розкинувши руки, трохи косо стоїть мертвяк. Смерть спіткала його за роботою; він прибирав груддя землі. Його лице, обернене до неба, взялося крижаною корою, як лепрою, повіки й очі — білі, на вусах захолола смола. Довкола сморід.

Сплять ще інші люди, але не такі білі: сніговий шар недоторканий тільки на неживих речах та на мертвяках.

— Треба поспати.

Ми з Параді шукаємо куточка, де можна було б сховатись і заплющити очі.

— Не біда, якщо там мерці,— бубонить Параді..— В такий холод вони продержаться й не вельми смердітимуть.

Ми посуваємося далі, такі стомлені, що не здужаємо навіть очей звести вгору.

Нараз бачу: поряд нікого немає. Де ж Параді? Влігся, мабуть, у якусь яму. Може, він мене кликав, та я не чув.

Назустріч суне Мартро.

— Шукаю, де б заснути; допіру був на варті,— каже він.

— Я теж. Шукаймо разом.

— А що це за колотнеча?— питає Мартро.

З сусіднього сполучного ходу чується тупіт ніг і гамір голосів.

— Повнісінько солдатів... Ви хто такі?

Якийсь хлопак озивається:

— Ми — п'ятий батальйон.

Прибульці спинилися. Вони при повному обладунку. Наш співрозмовник сідає передихнути на мішок, що випнувся з лави, і кладе долі гранати. Він утирає ніс рукавом.

— Навіщо ви сюди прийшли? Вам сказали навіщо? '

— Звісно, сказали. Ми йдемо в атаку. Туди, до кінця.

Він киває головою на північ.

Мп з цікавістю оглядаємо їх і питаємо:

— Ви захопили з собою все манаття?

— Не пропадати ж йому! Ось і тягнемо.

— Вперед! — лунає наказ.

Вони підводяться, йдуть далі; в них сонні обличчя, очі набрякли, зморшки поглибшали. Тут і юнаки з тонкою шиєю, з тьмяним поглядом, і старі, і люди середнього віку. Вони йдуть звичайною мірною ходою. Те, що їм випадає вчинити, здається нам понад людську силу. Хоча напередодні ми самі вже доконали цього. А проте ці вояки йдуть на північ.

— Стратенці! — каже Мартро.

Ми розступаємось перед ними з якимось захопленням і жахом.

Вони прийшли. Мартро хитає головою й бурмоче:

— Там, по той бік, теж готуються. Там люди в сірих уніформах. Ти гадаєш, вони рвуться до бою? Та ти з глузду скрутився! Тоді ж навіщо вони прийшли? їх пригнали, знаю, а все-таки й вони в чомусь винні, раз вони тут... прийшли. Знаю, знаю, а все це якось дивно.

Проходить якийсь солдат, і Мартро раптом каже:

— Стривай, це ж той довбеха, як його... Ну одоробло! Я ось зростом не вийшов, сам знаю, а цього вже занадто вигнало вгору. Димар, бовдур! А який всезнайко! Його вже ніхто не перескоче! Спитаємо його, де знайти землянку.

— Чи є криївки? — перепитує велет, вивищуючись над Мартро, немов тополя.— Ще б пак! Скільки завгодно.— Він витягає руку, ніби семафор.— Ось тобі "Вілла фон Гінденбург", а он далі — "Вілла щастя". Якщо вам не до вподоби, то, значить, ви, панове, дуже вередливі. Правда, там на дні є пожильці, але вони не галасують, при них можна розмовляти голосно!..

— А, чорти б їх забрали!..*—скрикує Мартро за чверть години по тому, як ми примостились в якійсь із цих ям,— Та й багато ж тут пожильців, про яких казав нам отой страшелезний громозвід, отой Дядько-без-кінця.

Повіки в Мартро злипаються і розплющуються; він чухає боки й руки.

— Спати хочеться достобіса! Та хіба ж тут заснеш?

Ми починаємо позіхати, зітхати і, кінець кінцем, запалюємо невеличкий недогарок, він мокрий й не хоче горіти, хоча ми й заслоняємо його рукою. Позіхаючи, ми переглядаємось.

У цьому німецькому сховищі кілька відділів. Ми злягаємо на перебірку з погано припасованих дощок; за нею, у льосі № 2, люди теж не сплять; крізь щілини просмикується світло й чути голоси.

— Це хлопці з іншої чоти,— каже Мартро.

Ми несвідомо прислухуємося.

— Коли я був на урльопі,— гуде невидимий оповідач,— то спочатку побивалися, згадували мого бідолашного братуху,— він ще в березні пропав безвісти, мабуть, забитий, та нашого малого Жюльєна, заклику п'ятнадцятого

року,-— його вбили під час жовтневого наступу. А потім ми з дружиною знову почулися —щасливими. Що ж поробиш? Дуже вже нас тішило наше мале — останнє, йому п'ять років... Воно усе хотіло гратися зі мною в солдати. Я йому змайстрував рушничку, розказав, як зроблені шанці, він стрибав на радощах, як пуцьверінок, поціляв у мене, верещав і сміявся. Таке завзяте чортеня! Колись із нього славний солдат буде! У нього, брате, справжній вояцький дух!

Мовчанка. Потім знову неясний гомін; і раптЪм чується слово: "Наполеон", пртім інший;вояк, а може і той самий, каже:

_ — Вільгельм — смердюча тварюка. Це ж він захотів воювати. А Наполеон — велика людина!

* *

Мартро стоїть недалеко від мене навколішках на дні нашої зле закоркованої ями, тьмяно освітленої недогарком. Сюди вдирається вітер, тут кишить од нужі; повітря, зігріте диханням живих, пересякле трупним духом. Мартро дивиться на мене; він, як і я, ще пам'ятає слова невідомого солдата, котрий сказав: "Вільгельм — смердюча тварюка, а Наполеон — велика людина!" — і вихваляв вояцький дух єдиної дитини, що залишилася в родині.