Процес - Кафка Франц

Щоправда, мати вже майже осліпла, але лікарі попереджали про це К. ще кілька років тому, натомість загалом їй стало краще, різні старечі хворощі замість посилюватись відступили назад, принаймні мати менше на них скаржилася. Як писав брат у перших, таке поліпшення, певне, пов'язане з тим, що протягом останніх років мати стала – під час своїх останніх відвідин К. з огидою вже помітив перші ознаки – над усяку міру побожна. В одному листі брат дуже образно змалював, як стара жінка, що давніше насилу волочила ноги, тепер, коли в неділю він веде її попід руку до церкви, тупцяє досить жваво. А братові в перших К. міг вірити, той звичайно був боязливий і перебільшував у своїх листах скорше погане, ніж добре.

Але, хай там як, К. надумав тепер поїхати до матері. Серед решти невтішних рис своєї вдачі він знову виявив саможалісливість, майже нестримне прагнення потурати всім своїм забаганкам, – що ж, нехай хоч тепер цей ґандж прислужиться добрій справі.

К. підійшов до вікна, аби трохи впорядкувати думки, одразу звелів прибрати обідній посуд, послав служника до фрау Ґрубах попередити її про свій від'їзд і принести валізку, до якої господиня складе все, що їй видасться необхідним, далі дав панові Кюне кілька ділових доручень на час своєї відсутності, але цього разу майже не сердився, що пан Кюне із властивою йому негарною манерою, яка стала мало не звичкою, вислухав розпорядження з повернутим убік обличчям, неначе докладно знав, що йому слід робити, і терпів цей переказ доручень лише як церемонію; наостанок К. пішов до директора. Коли К. попросив його про дводенну відпустку, щоб він міг поїхати до матері, директор, природно, запитав, чи мати, бува, не хвора.

– Ні, – відповів К., більше нічого не пояснюючи. Він стояв серед кімнати, схрестивши руки позаду. Наморщивши чоло, К. зосереджено думав. Може, він трохи поквапився зі своїми готуваннями до від'їзду? А чи не краще залишитися тут? Чого йому там треба? Може, він їде через власну сентиментальність? І через ту сентиментальність, може, пропустить тут щось важливе, якусь справу, що потребуватиме негайного втручання, а таке може статися щодня, щогодини, бо процес уже тиждень немов причаївся й до нього не дійшло жодної важливої звістки? Крім того, чи не злякається стара жінка, – К. цього, звичайно, не хотів, але таке може легко статись усупереч його волі, бо тепер дуже багато чого стається всупереч його волі: адже мати не просила, щоб він приїхав. Раніше в листах брата в перших мати раз по раз наполегливо просила його приїхати, але вже давно не просить. Отже, зрозуміла річ, він їде туди не задля матері. Якщо ж він їде, сам бозна-чого сподіваючись, тоді він стеменний дурень і матиме там, остаточно в усьому зневірившись, винагороду за свою дурість. Та оскільки ці сумніви належали наче й не йому, їх немов нашіптував хто чужий, К., отямившись від навали думок, не змінив своєї постанови їхати до матері. Директор, що тим часом випадково або, ймовірніше, внаслідок великої ласкавості до К., схилився над газетою, тепер підняв очі, подав, підводячись, руку К. і побажав йому, ні про що більше не запитуючи, щасливої дороги.

У своєму кабінеті К., ходячи з кутка в куток, іще зачекав на служника, майже нічого не кажучи, спроваджував заступника директора, що не раз забігав, прагнучи дізнатися причини від'їзду, потім, нарешті одержавши валізку, заквапився до вже замовленого екіпажа. К. був уже на сходах, як останньої миті нагорі показався Кюліх із недописаним листом у руці, вочевидь потребуючи якихсь указівок. К. відмахнувся від нього, але той нетямущий молодик із великою білявою головою не зрозумів знаку і, вимахуючи папером, помчав сходами вниз, і то так прудко, немов прагнув скрутити собі в'язи. К. був такий роздратований, що, коли Кюліх наздогнав його в дверях, вихопив листа йому з рук і розірвав. У повозі К. обернувся і побачив, що Кюліх, певне, досі не збагнувши своєї помилки, стоїть на тому самому місці й дивиться вслід екіпажеві, тим часом як портьє біля нього низько насунув на обличчя капелюха. Адже К. був усе ж одним з найвищих службовців банку і якби навіть він сам спростовував це твердження, портьє б йому заперечив. А мати, хоч скільки їй доводили, вважала, і то вже багато років, ніби К. – директор банку. В очах матері він ніколи не опуститься, дарма що його авторитет трохи підірвано. Мабуть, це добра прикмета, переконав себе К. перед самим від'їздом, що він відібрав листа таки в того службовця, що пов'язаний із правосуддям, і без усяких вибачень розірвав його, хоч той лист йому рук не пік.

Звідси закреслене

…А все ж, якби було можна, К. найрадніше двічі шмагонув би рукою по білих круглих щоках Кюліха. З одного боку, це, звісно, дуже добре, бо К. ненавидить Кюліха, і не тільки Кюліха, а й Рабенштайнера та Камінера. Йому здається, ніби він ненавидить їх бозна-відколи, хоч, правда, їхня поява в кімнаті панни Бюрстнер уперше примусила його звернути на них увагу, але його ненависть давніша. Останнім часом К. майже страждав з тієї ненависті, бо не міг задовольнити її: до них дуже важко підступитися, вони тепер найнижчі службовці банку, пересічні й нічим не видатні, і піднімуться трохи вище хіба що під тиском прослужених років, та й то повільніше, ніж будь-хто інший, отже, майже неможливо поставити на їхньому шляху якусь перешкоду; жодна перешкода, поставлена чужою рукою, не буде такою великою, як Кюліхова глупота, Рабенштайнерові лінощі та Камінерова огидна підлабузницька скромність. Єдине, що можна вдіяти проти них, – посприяти їхньому звільненню з роботи, і цього було б неважко досягти, вистачило б кількох слів, мовлених директорові, але на таке К. не наважувався. Може, він би і спробував, якби заступник директора, що відверто або потай віддавав перевагу всьому, що ненавидів К., заступився за тих трьох, але саме тут, хоч як дивно, заступник зробив виняток і хотів того самого, що й К.

Прокурор[1]

Попри добре знання людей і світу, що його здобув К. за довгі роки роботи в банку, товариство завсідників, які завжди збиралися за одним столом у пивниці, видавалося йому надзвичайно гідним поваги і він сам ніколи не заперечував, що належати до такого товариства – для нього велика честь. Це товариство складалося майже з самих суддів, прокурорів та адвокатів, до нього були допущені навіть кілька юних службовців і адвокатських помічників, проте вони сиділи аж у кінці столу і могли брати участь у розмовах лише тоді, коли до них звернуться. Але метою таких звертань здебільшого було прагнення розсмішити товариство, надто прокурор Гастерер, що звичайно сидів поруч із К., полюбляв засоромити молодь, ставлячи які-небудь запитання. Коли він клав на стіл свою велику й дуже волохату руку з розчепіреними пальцями і звертався до кінця столу, кожен нашорошував вуха. А коли там, на тому краї, хтось брався відповідати, проте не знав правильної відповіді, або замислено втуплювався в пиво, або замість говорити лише роззявляв рота, або – це було найгірше – невпинним потоком починав верзти всілякі нісенітниці, старші чоловіки, регочучи, поверталися до молоді, і, здавалося, тільки тоді їм по-справжньому добре. Поважні, суто професійні розмови точилися лиш у межах їхнього гурту.

К. привів у це товариство один адвокат, юридичний представник його банку. То була пора, коли К. за довгими розмовами з тим адвокатом мусив засиджуватись у банку до пізнього вечора, і одного разу якось само собою сталося, що він укупі з адвокатом повечеряв за тим столом для завсідників і здобув симпатії всього товариства. К. бачив там високоосвічених, шанованих, певною мірою впливових добродіїв, чиї розваги полягали в тому, що вони, докладаючи великих зусиль, намагались розв'язати складні питання, які мали вкрай далекий зв'язок із повсякденним життям. Якщо, звичайно, сам К. рідко коли міг брати участь у розмові, він мав неоціненні можливості дізнатися про те, що рано чи пізно згодилося б йому в банку, крім того, він мав змогу налагодити особисті зв'язки з представниками правосуддя, а такі зв'язки потрібні завжди. Але й товариству, здається, К. припав до вподоби. Невдовзі всі визнали його за фахівця у сфері підприємництва і його думку поціновували – навіть якщо інколи не обходилось без іронії – як щось незаперечне. Не раз траплялося, що два чоловіки, сперечаючись із приводу якогось пункту торговельного права, просили К. висловити свою думку, а вже потім ненастанно повторювали його ім'я в усіх своїх арґументах та контраргументах, доходячи до таких абстрактних розважань, які К. уже не міг сприймати. В усякому разі для самого К. мало-помалу дуже багато прояснилося, надто коли він мав біля себе такого доброго порадника, як прокурор Гастерер, що став йому приятелем. Уночі К. не раз навіть проводжав його додому. Він довго не міг звикнути ходити попід руку з таким здорованем, що міг би непомітно заховати його під полами свого плаща.

З часом прокурор і К. так здружилися, що між ними стерлась усяка різниця, породжена освітою, фахом та віком. Вони спілкувалися, немов знали один одного здавна, і якщо ззовні іноді здавалось, що з-поміж них хтось домінує, то цим старшим був аж ніяк не Гастерер, а К., що, спираючись на свій практичний досвід, майже завжди мав слушність; їх поєднала така щира дружба, якої за столом представників правосуддя ще не бачили.

Приятелі за столом завсідників дуже скоро помітили цю дружбу, і всі вже майже забули, хто привів К. у їхнє товариство, бо тепер за К. завжди стояв Гастерер; якби право К. сидіти за цим столом натрапило на сумнів, він міг би безперечно покликатись на Гастерера. Через те К. дісталось дуже привілейоване становище, бо Гастерера не менше шанували, ніж боялись. Уже навіть сила та вправність його юридичного мислення були варті зачудування, і хоч чимало фахівців принаймні не поступалися йому в цьому аспекті, ніхто не міг дорівнятися до нього в тій несамовитості, з якою він боронив свою думку. К. здавалося, ніби Гастерер, не спромігшись переконати свого суперника, принаймні наганяє на нього страху, вже побачивши його випростаний вказівний палець, чимало людей відсахувались. Тоді суперник неначе забував, що він у товаристві колеґ та приятелів, що йдеться лише про теоретичні питання, що насправді нічого аж ніяк не може статись, – він замовкав і навіть похитування головою вже становило мужність.