Все ясно (Повна ілюмінація) - Фоер Джонатан Сафран

Це була кам'яна брила, розміром з героя, поставлена посередині поля, наскільки посередині — не можна було побачити, бо була глупа ніч. На стелі російською, українською, на івриті, польською, на ідиші, англійською і німецькою мовами було зроблено такий напис:

ЦЕЙ МОНУМЕНТ ЗВЕДЕНО ДЛЯ УВІКО-ВІЧНЕННЯ ПАМ'ЯТІ 1204 МЕШКАНЦІВ ТРОХИМБРОДУ, КОТРІ ЗАГИНУЛИ ВІД РУК НІМЕЦЬКИХ ФАШИСТІВ 18 БЕРЕЗНЯ 1942 РОКУ

Зведено 18 березня 1992 року Іцак Шамір, прем'єр-міністр держави Ізраїль

Ми з героєм ше довго стояли перед цією стелою, навіть коли Августина з Дєдом давно пішли й розчинилися в темряві. Він не розмовляв. У такій ситуації ніхто б не розмовляв. Я глянув на нього, коли він почав переписувати інформацію з монумента до себе в щоденник, але я впевнений, шо і він глянув на мене, поки я вивчав стелу. Він усівся на траві, і я також сів біля нього. Так ми декілька хвилин посиділи, а потім разом лягли на спини, і трава стала нам за ліжко. Оскільки було дуже темно, ми могли бачити багато зірок. Здавалося, шо ми під здоровенною парасолею чи під спідницею. (Це не те шо я для тебе це написав, Джонатан, мені тоді саме так і здавалося.) Довгий час ми говорили про різні речі, але якшо чесно, я не слухав його, а він не слухав мене, а ше я не чув себе, і він себе теж не чув. Ми лежали на траві під небом, і це було все, чим ми займалися.

Нарешті вернулися Дєд і Августина.

Назад ми приїхали на 50 відсотків швидше, ніж витратили часу на приїзд до Трохимброда. Я точно не знаю, чого так вийшло, хоча й маю деякі припущення. Коли ми вернулися, Августина нас у дім вже не запросила. "Вже пізно", — сказала вона. "Ти, певно, змучилася", — сказав Дєд. Тоді вона трохи усміхнулася: "Та я тепер і сплю не дуже багато". — "Так запитайте її про Августину", — попросив герой. "А от Августина, ця жінка з фотографії, ви знаєте шось про неї? Може, знаєте, як її можна знайти?" — "Ні", — сказала вона й поки говорила, то дивилася тільки на мене. "Я знала, що його дід утік, бо бачила його пізніше за рік чи за два". Вона дала мені час перекласти. "Він повернувся у Трохимбрід, щоби подивитися, чи не прийшов Месія. Ми пообідали у мене. Я приготувала йому щось із того дріб'язку, який у мене був, а ще він помився. Ми завжди намагалися бути чистими. Я бачила, що він багато натерпівся, але ми знали, що питати одне в одного нічого не можна". — "Тоді запитайте її, про що вони взагалі говорили?" — "Він хоче знати, про шо ви тоді говорили". "Та ніби й ні про що. Про якісь дрібниці. Ну, пам'ятаю, говорили про Шекспіра, про п'єсу, яку обоє читали. У них удома була бібліотека на ідиші, ви це знаєте, от він і дав мені колись почитати одну з книжок. Ага, мені здається, що вона є в мене дотепер. Я би могла її знайти і віддати вам". — "І шо ви робили потім?" — спитав я. "Ми посварилися через Офелію. Дуже посварилися. Він довів мене до плачу, а я його. А про щось інше ми не говорили. Дуже боялися". — "Він тоді вже зустрів був мою бабусю?" — "Він уже тоді зустрів свою другу дружину?" — "Не знаю. Він жодного разу про неї не згадував, я думаю, що згадав би, якби вже зустрів. Так що, напевне ні. Тоді були не найкращі часи для розмов. Кожен завжди боявся сказати щось не те, а тому всі взяли собі за правило не говорити взагалі". — "Запитайте її, як довго він пробув у Трохимброді". — "Він хоче знати, як довго його дід пробув у Трохимброді". "Тільки півдня: пообідав, помився й посварився зі мною, — сказала вона, — і я думаю, що він думав пробути ще менше. Йому тільки треба було подивитися, чи не прийшов Месія". — "Як він виглядав?" — "Він хоче знати, як виглядав його дід" Вона усміхнулася й засунула руки до кишень свого халата: "Його дід мав грубо витесане обличчя й жорстке темне волосся. Скажи йому це". —"Дід твій мав грубе обличчя й темне волосся". — "Він не був високим. Десь так твого зросту. Скажи йому". — "Він не був високий, десь такий, як ти". — "Багато що в ньому змінилося. Раніше я знала його хлопцем, а тут за два роки він перетворився у старого чоловіка". Я переклав це герою і запитав: "А він подібний на свого діда?" — "Взагалі — так. Але Сафран підчас війни дуже змінився. Я би не бажала йому змінитися так, як його дід". — "Вона каже, шо колись він виглядав, як ти, а потім змінився. Вона бажає тобі ніколи так не мінятися". — "Запитайте її, чи багато ще тут людей, які вижили". — "Він питає, чи багато ше тут євреїв полишалося?" "Ні, — відказала Августина, — є один єврей у Ківерцях, він іноді приносить мені провізію. Каже, що мав колись спільні справи з моїм братом з Луцька, хоча ніякого брата в мене в Луцьку нема. А ще один, також єврей, живе в Сокрицях, той взимку розпалює мені в печі. Зимою мені тяжко, бо я вже стара і дров собі сама нарубати не можу". Я все це переклав герою. "Запитайте її, — попросив він, — як вона думає, чи можуть вони знати щось про Августину". — "Чи вони шось знають про Августину?" — "Та ні, — сказала вона, — вони ж такі старі. Взагалі нічого не пам'ятають. Я знаю, що ще кілька євреїв з Трохимброда лишилися живі, але не знаю, де вони всі зараз. Люди пороз'їжджалися. Я знала чоловіка з Колок, який утік від нацистів, але з тих пір більше нікому не сказав ні слова. Ніби йому хто рота зашив — отак". Я сказав це герою. "Поїдеш з нами? — запитав Дєд. — Ми будемо про тебе дбати, будем тобі палити зимою". — "Ні", — сказала Августина. "Та поїхали, — сказав він знову, — тут же неможливо жити". — "Я знаю, — сказала вона, — але…" — "Все залежить тільки від тебе". — "Ні". — "Ну, давай". — "Ні". — "Ти ж можеш…" — "Не можу". Тиша. "Зачекайте хвилинку, — сказала вона, — я хочу йому дещо подарувати". Тут я усвідомив, шо так, як ми не знаємо її імені, так само і вона не знає імен Дєда і героя. Тільки моє ім'я. "Вона пішла всередину, шоб принести якусь річ для тебе", — сказав я герою. "Та вона просто не знає, шо для неї було би добре, — бурмотів Дєд, — вона ж не для цього вижила. Якшо вона тут лишиться, то цим вона себе уб'є". — "Може, інколи вона все-таки щаслива? — припустив я. — Ми ж не знаємо, як на мене, сьогодні вона була щаслива". — "Та вона й не бажає щастя, — сказав Дєд, — вона може жити тільки коли їй сумно. Вона хоче, шоб ми каялися, шоб сумували за нею, а не за іншими". Августина вийшла з будинку з ящиком, на якому синім олівцем було написано НА ВИПАДОК. "Ось", — сказала вона герою. "Вона хоче, шоб ти це взяв", — переклав я йому. "Я не можу", — сказав він. "Він каже, шо не може взяти це". — "Він мусить". — "Вона каже, шо ти мусиш". — "Я не могла зрозуміти, чому Риф-ка заховала свою обручку в глечик і нащо сказала потім мені "На випадок". На випадок, а далі що? Для чого?" — "На випадок, якшо її уб'ють", — сказав я. "Так, але що далі? Чому обручка мала залишитися?" — "Я не знаю", — сказав я. "Так запитай його". — "Вона питає, чому її подружка сховала перстень, коли знала, шо її уб'ють?" — "Тому що тоді залишиться доказ, що вона існувала", — сказав герой. "Ш-шо?!" —"Доказ. Документ. Свідчення". Я переклав Ав-густині. "Але для цього обручка не потрібна. Люди все пам'ятають і без обручки. А коли вони забувають або помирають, то про обручку вже ніхто й не згадає". Я переклав герою. "Але обручка може послужити нагадуванням, — сказал він, — щоразу коли ви дивитеся на неї, то пригадуєте подругу". Я переказав Августині слова героя. "Ні, — відповіла вона, — я думаю, що вона мала на увазі цей випадок. Коли хтось приїде одного дня й буде шукати". Я так і не догнав, кому вона це зараз каже — мені чи герою. "Ага, — підхопив я, — і тоді ми будем мати шо знайти". — "Ні, — сказала вона, — це не обручка існує для вас, це ви існуєте задля обручки. Не вона — для вас, а ви — для неї". Вона порилася в кишені халата й витягнула перстень. Далі вона спробувала натягти її героєві на пальця, але перстень не був у гармонії з його руками, тоді вона спробувала надіти на його найменший палець, але він все одно не гармоніював. "У неї були малі руки", — сказав герой. "Вона мала малесенькі ручки", — переклав я. "Так, — сказала Августина, — дуже маленькі". І вона знову намагалася надіти йому перстень на маленький палець, намагалася дуже наполегливо, так шо, я вважаю, герою довелося зазнати різного болю, хоча він не подавав виду. "Не підходить", — сказала вона й коли забирала перстень, то я помітив, шо він порізав героя довкола пальця.

"Треба їхати дальше, — сказав Дєд, — вже час рушати". Я переклав це герою. "Скажіть їй ще раз дякую". — "Він дякує вам", — сказав я. "І я вам дякую", — вона знову почала плакати. Вона плакала і коли ми приїхали, і плакала, коли вже від'їжджали, але коли ми були там, вона не плакала. "Можна питання", — озвався я. "Звісно", — сказала вона. "Ви знаєте, шо мене звати Саша, а він — Джонатан, а псина — Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, а он Дєд — його звати Алекс. А як звати Вас?" Вона на хвилину затихла, потім сказала: "Ліста". А далі додала: "А можна я запитаю?" — "Так, звичайно". — "Війна вже закінчилася?" — "Не зрозумів?" — "Я…" — прошепотіла чи почала шепотіти вона, але тут мій Дєд зробив таке, чого я аж ніяк не сподівався: він узяв Августину за руку й поцілував її в уста. І тоді вона повернулася від нас до хати. "Мені треба піти й подивитися до дитини, — сказала вона, — воно вже плаче".

Закоханість, 1934 — 1941

Громада Приземлених і далі наймала діда, так що він перетворився на свого роду ескортну службу, хлопчика на виклик для всіх удів та немічних жінок штетля; він навідував їх кожного тижня, і вже за якийсь час мав достатньо грошей, щоби почати думати про власну сім'ю чи щоби його сім'я почала думати про його майбутню сім'ю.

Так гарно бачити, що ти робиш людям добре, — сказав йому батько одного дня, якраз перед тим, коли хлопець збирався відвідати цегляний будиночок вдови Ґолди Р., котра жила біля Правостійної Синагоги, — ти зовсім не такий лінивий хлопчик-циганчук, як ми думали.

Ми дуже гордимося тобою, — сказала йому мати, хоча й не поцілувала його, як він сподівався. То тому, що Батько тут, — подумав собі малий, — якби не він, то вона б напевне мене поцілувала.

Батько підійшов ближче, поплескав хлопця по плечу і сказав йому, не знаючи, про що говорить: Роби так і далі, малий.

Перш ніж кохатися з ним, Ґолда завішувала всі дзеркала.

Двічі вдова Лія Г., до якої він приходив тричі на тиждень (навіть після весілля), не просила в нього нічого, лиш серйозного ставлення до свого підстаркуватого тіла: щоби він не сміявся над її обвислими грудьми, зів'ялими геніталіями, щоб повагом торкався варикозних набряків на її литках, щоб ніколи не морщився від її запаху, який, як вона знала, нагадував прокисле вино.

Рина С., вдова Віспа Кацвела Л., єдиного з Ардиштських Віспів, який позбувся звички повсякчасного паління й зійшов з дахів Рівного для життя на землі — пізніше він, як і прообраз Піскового Годинника, загинув від циркулярної пилки на млині — ця жінка під час кохання з Сафраном кусала його за мертву руку, щоби пересвідчитися, що він дійсно нічого не відчуває.

Єлена Н., вдова власника похоронного бюро Хаїма Н., котра бачила, як смерть проходить через ворота їхньої садиби тисячі разів, ніколи не могла уявити собі всю глибину горя, яке охопило її, коли куряча кістка застрягла їй у горлі.