Все ясно (Повна ілюмінація) - Фоер Джонатан Сафран

Он там ми з нею фали в карти, — сказала Августина і знов показала рукою в темряву, — і ще ми з нею переказували одна одній історії про хлопців, у яких були закохані, за яких збиралися вийти заміж". — "І він плюнув?" — запитав Дєд. "Так, плюнув, але далі генерал наказав, щоб він ще й став на неї". — "І став?" — "Став". — "Він став на Тору", — переклав я герою. "А далі у шерензі стояв Ізя. Я ходила до нього додому, он туди, — і вона знову показала пальцем у темряву, — він учив мене малювати. Ми часто засиджувалися допізна, малювали, сміялися. Інколи вечорами танцювали під платівки мого батька. Він був моїм великим другом, і коли його жінка народила дитину, то я бавила її, як свою. Солдат із блакитними очима і йому наказав "Плюй!" і всунув дуло пістолета до рота Ізиній дружині, ось так", — і вона всунула пальця до рота, наче дуло пістолета. "І він плюнув?" — спитав Дєд. "Плюнув". — "Плюнув", — переклав я герою. "А далі генерал наказав йому проклясти Тору І цього разу вставив пістолет до рота Ізиному синові". — "І він прокляв?" — "Так. А потім генерал ще змусив його рвати Тору руками". —"І шо, рвав?" — "Так. А потім Генерал підійшов до мого батька". Було дуже темно, але я побачив, шо Дєд закрив очі. "Генерал сказав: Плюй!" — "І він плюнув?" — "Ні", — сказала вона, і сказала це так, ніби це було слово із зовсім іншої історії, а у цій історії було неважливим. "Плюй! — сказав Генерал із білявим волоссям". — "А він не плюнув?" Вона нічого не сказала, тільки заперечливо похитала головою. "Тоді він всунув дуло пістолета в рот моїй мамі і сказав: Плюй, бо…" — "Ні", — прошептав герой самими губами. "Генерал сказав: якщо ти не плюнеш, то я уб'ю її тут зараз, але батько не плюнув". — "Ну і?…" — спитав Дєд. "І він її убив". Скажу вам, шо найжахливіше в цій історії було те, як швидко вона просувалася. Тобто, не те, як швидко все відбувалося у самій історії, а те, як швидко вона її розповідала і як цю історію не можна було зупинити. "Це неправда", — сказав Дєд, але тільки для себе. "Потім Генерал вставив пістолет у рот моїй меншій сестрі, якій було тоді чотири рочки. Вона дуже плакала. Я це добре пам'ятаю. Плюй, — сказав Генерал, — плюй, а то…" "І він плюнув?" — запитав Дед. "Ні", — сказала вона. "Він не плюнув", — переклав я герою. "Ну, чому ж він не плюнув" — "І тоді генерал застрелив мою сестру. Я не могла на це дивитися, але я пам'ятаю звук, з яким вона впала на землю. Такий звук буває, коли на землю впаде яка-небудь річ. Будь-що". Якби я міг так зробити, то намагався би, шоб більше нічого ніколи не падало на землю. "Я більше не хочу нічого чути", — сказав герой, і з того моменту я йому більше не перекладав. (Джонатан, якшо ти й зараз не бажаєш знати далі, то не читай наступної частини. І не читай, якшо вирішив читати з чистого інтересу — е не дуже поважна причина.) "Потім вони розірвали сукню на моїй старшій сестрі. Вона була вагітна й мала великий живіт, її чоловік стояв у кінці шеренги. Отут вони мали будинок". — "Де?" — спитав я. "Тут, де ми стоїмо. Зараз ми в їхній спальні". — "І як же ти орієнтуєшся?" — "Я бачила, як їй було холодно, хоча на дворі було літо. Вони скинули з неї труси і один з них просунув дуло їй між ноги, а решта сміялися, вони так реготали — я завжди згадую той сміх. Плюй! — сказав Генерал моєму татові, — Плюй!, бо дитини не буде". — "І він плюнув?" — питав Дєд. "Ні, не плюнув, — сказала вона, — він відвернувся, коли вони у неї вистрелили". "Ну, чому ж він не плюнув?" — запитав я. "Але моя сестра ще жила. Вона валялася на землі, і кричала, і притискала руки до низу живота, звідки валило багато крові, — тоді вони направили дуло їй в рот. Плюй! — кричав Генерал, — а то ми її не застрелимо. Будь ласка, — попросив батько, — тільки не так. Ні, плюй! — повторив Генерал, — а то ми лишимо її конати тут надовго". — "І він же плюнув?" — "Ні, не плюнув". — "І?" — "І вони її не застрелили". — "Ну чому? — запитав я, — чому він не плював? Він був таким релігійним?" — "Ні, сказала вона, — у Бога він узагалі не вірив". — "Тоді він був дурень", — сказав Дєд. "Ви помиляєтеся", — відповіла вона. "Ні, це ти помиляєшся", — сказав Дєд. "Ні, помиляєтеся ви", — казала вона. "А далі?" — не вгавав я і мушу зізнатися, мені стало миттєво соромно за таке своє запитання. "Тоді він направив пістолета у голову моєму батькові і сказав: Плюй, і тоді ми уб'ємо тебе". — "І тоді?" — запитав Дєд. "І тоді він плюнув". Герой відійшов від нас на кілька метрів, він наколупав болота і склав його до целофанового пакета "Зіплок". Пізніше він зізнався мені, шо це для його бабки, якшо він їй колись зізнається, шо їздив у нашу подорож. "Ну, а ти? — спитав Дєд, — де була тоді ти?" — "І я була там". — "Де? Як тобі вдалося втекти?" — "Я сказала вам, що моя сестра була ще жива. Вони вистрелили їй у живіт і кинули он там. Вона почала повзти звідти. Вона не могла йти, але спиралася на руки. За нею тягнувся закривавлений слід, і вона боялася, що вони її за ним знайдуть". "Вони потім убили її?" — питав Дєд. "Ні, вони тільки стояли й сміялися, коли вона повзла. Я точно пам'ятаю, як вони сміялися. Отак, — і вона розсміялася у темряву, — ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА. А всі гої дивилися на неї з вікон, а вона їх кожного просила: Поможіть мені, поможіть, я вмираю". — "І помогли?" — питав Дєд. "Ні, вони всі відверталися й відступали від вікон. Але я не можу їх звинувачувати". — "Чому?" — запитав я. "А тому шо, — відповів Дєд, — якби вони помогли, то розстріляли би і їх, і їхні родини". — "Я би все одно засуджував їх", — сказав я. "А ти би могла їх вибачити?" — спитав Дєд Августину. Тоді вона закрила очі, давши зрозуміти, шо ні, простити їх вона не може. "На її місці я би теж бажав, шоб мені прийшли на допомогу", — сказав я. "Ага, — сказав Дєд, — але сам би ти ніколи не поміг, якби за це вони убили б тебе й твою сім'ю". (Я думав про це багато разів, а потім і я зрозумів, шо він був правий. Досить подумати тільки про Ігорчика —і я би теж відвернувся і відійшов від вікна.) Бачити ставало все важче, оскільки настала глибока ніч, а довкола не було жодного штучного освітлення; ми вже точно не мали змоги бачити один одного, а тільки чули голоси. "А ти би їм простив?" — обернувся я до Дєда. "Так, — сказав він, — я би попробував". — "Ви так кажете, тому що не можете уявити, як це все було", — сказала Августина. "Я можу". — "Ні, — сказала вона знову, — такі речі неможливо уявити, їх або бачиш, або ні. Після таких речей уявляти вже нічого не можна".

"Вже так темно", — сказав я, розуміючи, шо це звучить по-дурному. Але інколи ліпше сказати шось дурне, ніж мовчати взагалі. "Так", — сказала Августина. "Стемніло", — сказав я герою, який повернувся з мішками болота. "Так, сказав він, — тут надто темно. Я не звик знаходитися так далеко від штучного світла". — "Це правда", — сказав я. "Так шо з нею сталося? — наполягав Дєд, — їй вдалося втекти, так?" "Так". — "Хтось же її врятував?" — "Ні. Вона стукала до сотні дверей, але жодні з них не відчинилися для неї. Вона заповзла аж до лісу і там знепритомніла від втрати крові. Вона прокинулася вночі. А кров до того часу висохла. І хоча І) неї було відчуття, що вона вже мертва, мертвою була тільки дитина. Дитя прийняло на себе кулю і врятувало свою матір. Чудо". Все сталося надто швидко, так шо я тепер нічого не встигав зрозуміти. Ну, я би хотів розуміти кожне слово з цієї історії, але у ній для розуміння кожного слова треба було мінімум рік. "Вона могла просуватися дуже повільно. Отак вона й вернулася у Трохимбрід, йдучи слідом власної крові". — "Так нашо ж вона поверталася?" — "Тому що була молода і ще дурна". (Ми теж тому повернулися, так, Джонатан?) "Вона боялася, шо її уб'ють?" — "Ні, цього вона якраз зовсім не боялася". — "І шо сталолся потім?" — "Було дуже темно, всі сусіди вже спали. Німці пішли вже в Колки, а тому їх було нічого боятися. Хоча вона б не боялася їх, навіть якщо б вони й зосталися. Тоді вона обійшла всі єврейські хати й тихо все позбирала: книжки, одяг — все". — "Нашо?" — "Щоби цього всього не могли забрати". — "Нацисти?" — "Та ні, — сказала вона, — сусіди". — "Та ну", — — сказав Дєд. "Так", — сказала Августина. "Ні". — "Так". —"Ні". — "Далі вона пішла до тіл, які лежали в ямі біля синагоги, познімала з них золоті коронки, пообрізала волосся, найкоротше, як тільки могла, і навіть свою матір обстригла, і навіть свого чоловіка, і навіть себе". — "Як? Нашо це?" — "А далі?" — "Потім вона сховала всі ці речі в лісі, щоби могти їх потім знайти, коли повернеться, і пішла собі". — "Куди?" — "Куди вдасться". — "Куди?" — "У Росію, в інші місця". — "А далі?" — "А далі вона повернулася". — "Навіщо?" — "Щоби зібрати речі, які вона заховала, і побачити, що ще залишилося. Всі, хто повернувся, сподівалися, що вони побачать свої домівки, і друзів, і навіть родичів, яких бачили вже забитими. Бо говорили, що коли буде кінець світу — прийде Месія". — "Але ж це не був кінець світу", — сказав Дєд. "Був. Але Месія просто не прийшов". — "Шо ж він не прийшов?" — "Так ми отримали урок, який можемо отримати зі всього, що стається — Бога не існує. Згадайте всі Його приховані подоби, і ви в цьому пересвідчитеся". — "А шо як то було випробування твоєї віри?" — запитав я. "Я не можу вірити в Бога, який так випробовує віру". — "А якшо це було не в його владі?" — "Я не можу вірити в Бога, який не спинив того, що тоді відбувалося". — "А якшо все це зробила людина, а не Бог?" — "У людину я не вірю також".

"Так шо ж вона побачила, коли вернулася вдруге?" — спитав Дєд. "Оце, — сказала Авгус-тина й показала рукою в темряву, — нічого. Тут усе точнісінько так само, як і тоді, коли вона повернулася. Вони забрали все, що залишили німці й розійшлися по інших штетлях". — "І коли вона побачила все це, то пішла геть?" — спитав я. "Ні, вона зосталася. Вона відшукала найближчу до Трохимброда вцілілу хатину — після війни вони були пусті — і пообіцяла собі, що житиме там, аж доки не помре. Знайшла всі речі, які заховала, і перенесла все те в хатину. То була її кара". — "За шо?" — "За те, що вона вижила".

Перед від'їздом Августина відвела нас до стели пам'яті Трохимброду.