Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей

Де таке бачено, щоб у князівни було серце! Все одно, що з тим іспанським придворним, який не взяв шовкових панчіх, що їх добрі нідерландські міщани хотіли подарувати своїй королеві, бо не годилось нагадувати про те, що в іспанської королеви справді є ноги, як у всіх звичайних жінок. І все-таки я ладен закластися, що причину найстрашнішої нервової хвороби, яка опанувала князівну, треба шукати саме в серці, цій лабораторії всіх жіночих бід".

Лейб-медик думав про квапливий від'їзд княжича Гектора, про надмірну, хворобливу вразливість князівни, про її далеко не байдуже (така до нього дійшла чутка) ставлення до княжича, і йому здавалось безперечним, що князівну довела до раптової хвороби якась несподівана сварка з коханим. Ми ще побачимо, чи лейб-медик мав підставу для своїх здогадів, чи ні. Що ж стосується княгині, то вона теж мала таку підозру і саме тому вважала непристойними всі спроби лікаря щось випитати, бо двір взагалі відкидає будь-яке глибше почуття як щось непристойне й банальне. Сама ж княгиня мала і серце, й душу, але сміховинне, огидне страховисько, зване етикетом, лягло їй каменем на груди, і звідти не проривались жодні зітхання, жодна ознака внутрішнього життя. Тому їй і вдавалося витримати навіть такі сцени, яка щойно відбулася з княжичем та князівною, і гордо відмовляти кожному, хто хотів їй тільки допомогти.

Тим часом як у замку все це відбувалося, в парку також сталося дещо таке, про що тут варто розповісти.

У кущах ліворуч від входу стояв гладкий гофмаршал. Він витяг з кишені маленьку золоту табакерку, взяв із неї пучку табаки, тоді витер її рукавом, простяг камердинерові князя і сказав:

— Шановний друже, я знаю, що ви любите такі гарненькі дрібнички, тож візьміть цю табакерку як скромну ознаку моєї щирої прихильності до вас, на яку ви завжди [483] можете розраховувати. Але скажіть, голубе, що там вийшло з тією дивною, незвичайною прогулянкою?

— Уклінно дякую, — відповів камердинер, ховаючи в кишеню золоту табакерку. Потім відкашлявся й повів далі: — Можу вас запевнити, ваша світлість, що наш ласкавий володар дуже налякані від тієї миті, коли її ясновельможність князівна Гедвіга невідомо чому знепритомніла. Сьогодні вони простояли, виструнчившись, біля вікна, мабуть, чи не з півгодини і так страхітливо зводили тарабанити пальцями правої руки по шибці, що вона бряжчала, бряжчала, аж поки лопнула. Але тарабанили самі гарні марші, приємні за своїм звучанням і бадьорі за своїм духом, як любив казати мій покійний зять, придворний сурмач. Ви, ваша світлість, знаєте, що мій покійний зять, придворний сурмач, був дуже вправний музикант, його до звучало так, ніби сам диявол дув у сурму, соль він виводив, мов соловейко, а що стосується самого виконання...

— Все це я знаю, — перебив балакучого камердинера гофмаршал, — все це я знаю, шановний, ваш покійний зять був чудовий придворний сурмач, але тепер скажіть мені, що робили, що казали його ясновельможність, коли перестали тарабанити марші?

— Що робили й що казали? — перепитав камердинер. — Гм! Та майже нічого. Його ясновельможність обернулися, втупили в мене вогнистий погляд, щосили смикнули за дзвінок і голосно гукнули: "Франсуа! Франсуа!" — "Я вже тут, ваша ясновельможність", — озвався я. Тоді наш ласкавий володар сердито вигукнули: "Йолопе, чого ж ти зразу не сказав! — А потім: — Вбрання для прогулянки!" Я приніс, що мені наказано. Його ясновельможність зволили надягти зелений шовковий сурдут без зірки й рушили до парку. Вони мені заборонили йти за ними, але... треба ж знати, ваша світлість, де перебувають його ясновельможність, ану ж яка біда... Одне слово, я подався за ними, тримаючись віддалік, і помітив, що ласкавий володар пішли до рибальської хатини.

— До майстра Абрагама! — вражено вигукнув гофмаршал.

— Саме так, — мовив камердинер із значущою, таємничою міною.

— До рибальської хатини, — повторив гофмаршал, — до майстра Абрагама! Його ясновельможність ніколи ще не відвідували майстра в рибальській хатині!

Запала промовиста пауза, потім гофмаршал повів далі: [484]

— І більше його ясновельможність нічого не сказали?

— Нічогісінько, — значуще відповів камердинер. — Але, — повів далі він, хитро всміхаючись, — одне вікно рибальської хатини виходить у густі кущі, а серед них є така прогалина, звідки чути кожне слово, сказане в хатині... і можна було б...

— Якби ви, голубе, захотіли зробити це! — захоплено вигукнув гофмаршал.

— Я зроблю це, — мовив камердинер і тихенько рушив до хатини. Та тільки-но він вийшов з кущів, як мало не наскочив на князя, що саме повертався до замку. Сповнений ляку і святобливої пошани, камердинер відсахнувся назад.

— Vous etes un grand(1) йолоп! — гримнув на нього князь, холодно мовив гофмаршалові: — Dormez bien!(2) — і подався до замку разом з камердинером, що пішов за ним.

(1) Ви великий (франц.).

(2) На добраніч! (франц.)

Гофмаршал, спантеличений до краю, лишився на місці.

— Рибальська хатина... майстер Абрагам... Dormez bien... — промурмотів він і вирішив негайно поїхати до канцлера, щоб обміркувати з ним цю незвичайну подію і по можливості визначити, які наслідки вона може мати при дворі.

Майстер Абрагам провів князя аж до кущів, у яких стояли гофмаршал з камердинером. Звідти він вернувся назад згідно з бажанням князя, який не хотів, щоб його побачили в товаристві майстра з вікон замку. Ласкавому читачеві відомо, як князеві пощастило зберегти в таємниці свій приватний, секретний візит до майстра Абрагама в рибальську хатину. Але, крім камердинера, ще одна особа підслухувала князя, хоч він про те й гадки не мав.

Майстер Абрагам був уже майже біля своєї хатини, коли назустріч йому з вечірнього сутінку, що вже густішав на стежках, вийшла радниця Бенцон.

— О, — мовила вона, гірко сміючись, — князь просив у вас поради, майстре Абрагаме! Ви таки й справді опора княжого дому, і батькові, й синові передаєте свою мудрість та свій досвід, а коли добру пораду дати важко чи взагалі неможливо...

— То на цей випадок, — підхопив майстер Абрагам, — є радниця, власне, єдине препишне світило, яке осяває тут геть усіх і під впливом якого тільки й може існувати і сяк-так [485] коротати своє непомітне життя бідний старий органний майстер.

— Не жартуйте, — сказала Бенцон, — не жартуйте так гірко, майстре Абрагаме, світило, що так препишно осяває тут усіх, може швидко пригаснути, а потім і зовсім зникнути з обрію. Це замкнуте родинне коло, яке мешканці нашого містечка та ще кілька десятків людей, крім них, звикли називати двором, здається, сколихнули вкрай дивні події. Квапливий від'їзд нареченого, якого так палко очікували... Небезпечний стан Гедвіги... Справді, все це мало б дуже пригнітити князя, якби в грудях у нього було серце, а не камінь.

— Ви не завжди були такої думки про князя, пані раднице, — перебив її майстер Абрагам.

— Я не розумію вас, — сказала Бенцон зневажливим тоном, кинувши на майстра пильний погляд, і швидко відвернулася.

Князь Іреней, відчуваючи глибоку довіру до майстра Абрагама і навіть визнаючи за ним духовну перевагу, відкинув усі свої князівські сумніви й вилив душу перед майстром у рибальській хатині, а на всі зауваження Бенцон щодо тривожних подій цього дня відповідав мовчанкою. Майстер знав про це, тому його й не вразило роздратування радниці, він тільки здивувався, що Бенцон, завжди така холодна й замкнута, не зуміла його приховати.

Але радниця, видно, була дуже стривожена тим, що монополія в опіці над князем, яку вона присвоїла собі, знов опинилась під загрозою, та ще й у таку критичну, фатальну хвилину.

З причин, які, може, будуть з'ясовані пізніше, Бенцон страшенно хотіла одружити князівну Гедвігу з княжичем Гек-тором. їхнє одруження, вважала вона, поставлене на карту, і будь-яке втручання третьої особи в цю справу здавалось їй загрозливим. Крім того, вона вперше відчула себе оточеною нез'ясовними таємницями, і вперше мовчав князь. Тож чи могла вона, яка звикла керувати всім, що діялось при цьому примарному дворі, не відчувати себе тяжко ображеною?

Майстер Абрагам знав, що найкраща зброя проти розгніваної жінки — непохитний спокій, тому не озивався жодним словом, а мовчки йшов поряд із Бенцон, яка, заглибившись у свої думки, простувала до містка, вже відомого ласкавому читачеві. Спершись на поруччя, радниця задивилась [486] на далекі зарості, залиті прощальним сяйвом призахідного сонця.

— Гарний вечір, — мовила вона, не обертаючись.

— Атож, — відповів майстер Абрагам, — тихий, спокійний, ясний, як щира, ніякими лихими думками не скаламучена душа.

— Не ставте мені на карб, — сухо почала радниця, відмовившись від звичного для неї звертання "любий майстре Абрагаме", — не ставте мені на карб, пане Лісков, того, що я відчуваю себе прикро враженою, коли князь раптом обирає лише вас своїм повірником, лише у вас просить поради в справах, у яких досвідчена жінка може краще допомогти і словом, і ділом. Але те дріб'язкове роздратування, якого я не могла приховати, вже минулось, цілком минулось. Я знов спокійна, адже порушена тільки форма. Князеві самому треба було розповісти мені те, що я довідалась іншим способом, і я справді можу лише всім серцем схвалити вашу відповідь, шановний майстре. Я навіть ладна визнати, що вчинила не найкраще. Але мені той вчинок можна вибачити, бо спонукала мене до нього не стільки жіноча цікавість, скільки щира турбота про все, що стосується князівської родини. Знайте ж, майстре, що я підслухувала всю вашу розмову з князем і чула кожне слово...

Майстра Абрагама від цієї мови Бенцон охопило дивне почуття — суміш ядучої іронії і гіркого жалю. Він не гірше за княжого камердинера знав, що, причаївшись у прогалині під вікном рибальської хатини, можна почути кожне слово, сказане всередині, але й знав інше: що його не можна зрозуміти, бо з допомогою хитромудрого пристрою зумів домогтися того, що розмова в хатині долинала до вух підслухувача як суцільний, невиразний гомін, у якому годі було розрізнити не тільки окреме слово, а навіть склад. Через те йому й здалася такою жалюгідною спроба Бенцон брехнею вивідати таємницю, про яку вона здогадувалась і якої не знав і сам князь, а отже, й не міг відкрити її майстрові Аб-рагаму.