Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей
Біля самого замку йому назустріч трапився ад'ютант, вони про щось схвильовано порозмовляли, потім, як мені здалося, княжич дав йому якесь важливе доручення, бо ад'ютант не пішов за ним до замку, а стрімголов помчав до павільйону, де він тим часом живе. Садівник сказав мені, що ти стояла з княжичем на містку. Тоді, сама не знаю, чому, мене опанувало страшне передчуття якогось нещастя, і я кинулася сюди. Що сталося?
Юлія розповіла їй усе.
— Таємниці? — гостро спитала Бенцон і пильно глянула на Крейслера.
— Шановна раднице, — відповів Крейслер, — бувають хвилини, ситуації, обставини, коли, здається мені краще мовчати, бо якщо розтулиш рота, то почнеш верзти таке, що тільки дратуватимеш розважних людей.
І він більше нічого не сказав, хоч Бенцон, здавалось, образила його мовчанка.
Капельмейстер провів радницю з Юлією до замку, тоді рушив назад у Зіггартсвайлер. Коли він зник у тінистих алеях парку, з павільйону вийшов ад'ютант і подався за ним. Невдовзі по тому в лісовій гущавині пролунав постріл.
Тієї самої ночі княжич виїхав із Зіггартсвайлера. Він листом попрощався з князем і пообіцяв, що скоро повернеться. Коли другого ранку садівник зі своїми людьми обходив парк, він знайшов Крейслерового капелюха, на якому були сліди крові. А сам Крейслер як крізь землю провалився. Казали
ТОМ ДРУГИЙ
Розділ третій
МІСЯЦІ НАВЧАННЯ. ПРИМХЛИВА ГРА ВИПАДКУ
(М п. д.) Пристрасть, палке бажання сповнює наші груди, та коли ми нарешті здобуваємо те, чого домагалися, долаючи сотні перепон, бажання наше зразу гасне, обертається [474] в мертвотно-холодну байдужість, і ми кидаємо свій здобуток, немов набридлу іграшку. А тільки-но це станеться, ми починаємо гірко жалкувати, що так поквапились, знов чогось домагаємось, і життя триває далі у безперервній зміні бажання й відрази. Така наша котяча натура. Цей вислів правильно визначає наш рід, до якого зараховує себе й гордовитий лев, що його навіть славетний Горнвіла в Тіковому "Октавіані" зве великим котом. Авжеж, ще раз кажу — така наша котяча натура, і вона не може бути інакшою. Котяче серце мінливе.
Найперший обов'язок чесного біографа — бути відвертим і нізащо не жаліти себе самого. Тому щиро, поклавши лапу на серце, признаюся, що, незважаючи на невситимий запал, з яким я налягав на мистецтва й науки, все ж таки часто на думку мені раптом спадала прекрасна Кицькиць і перебивала мої студії.
Мені здавалося, що я не повинен був залишати її, що я знехтував щирим серцем, яке вірно кохало мене і на яке просто найшла хвилинна мана, засліпивши його. Ох! Часто, коли я хотів натішитись великим Піфагором (я тоді дуже пильно вивчав математику), ніжна лапка в чорній панчішці відсувала раптом усі катети й гіпотенузи, і переді мною з'являлась вона, красуня Кицькиць, у гарненькій оксамитовій шапочці на голові, і в чаріввій трав'янистій зелені іскристих, найкращих у світі очей я читав лагідний докір. Які чудові підскоки й вистриби, які милі вигини й закрути хвоста! У моєму серці знов спалахувало кохання, я в захваті хотів обняти її, але знадливе видиво зникало.
Звичайно ж, такі спогади про любовну Аркадію трохи засмучували мене і йшли на шкоду обраній мною кар'єрі поета і вченого, бо скоро виродилися в лінощі, які я не міг перебороти. Я хотів зробити зусилля над собою і вирватися з того прикрого стану, швидко зважитись на щось, відшукати Кицькиць. Та тільки-но я ставив лапу на першу сходинку, щоб піднятись у вищі сфери, де я сподівався знайти свою милу, як мене охоплював сором і несміливість, я відсмикував лапу й сумно ховався під грубу.
Незважаючи на цей тяжкий душевний стан, я в той час тішився винятковим тілесним здоров'ям, зробився якщо й не набагато вченішим, то набагато ситішим і дужчим, а коли дивився в дзеркало, то задоволено помічав, що на моєму круглощокому виду поряд із молодечою свіжістю помалу з'являється новий вираз, який викликає пошану. [475]
Навіть господар помітив, що в мене змінився настрій. І справді: колись я мурчав і весело вистрибував, як він давав мені щось смачненьке, колись я качався біля його ніг, перекидався і навіть вискакував до нього на коліна, як він, прокинувшись уранці, гукав мені: "Доброго ранку, Муре!" Тепер я облишив усе це й обмежувався самим лише привітним "Няв!" та ще гордо, граційно вигинав спину, що, як відомо тобі, ласкавий читачу, вміємо робити тільки ми, коти. Мене тепер навіть не приваблювала гра в пташку, яку я раніше так любив. Гадаю, що гімнастам і всім іншим особам з мого роду, які роблять фізичні вправи, корисно буде дізнатися, в чому та гра полягає. То слухайте ж: господар прив'язував одно або двоє гусячих пер на довгу нитку й то опускав їх, то смикав угору, одне слово, змушував їх літати. А я, причаївшись у кутку, вичікував слушну хвилину й стрибав до пер, і так доти, аж доки ловив їх і роздирав на клапті. Іноді ця гра так захоплювала мене, що я й справді починав вважати ті пера за живу пташку і весь аж палав, отже, і мій розум, і тіло мали роботу, першому додавалось освіти, а другому сили. І ось тепер навіть ця гра не приваблювала мене, я спокійно лежав собі на подушці, хоч би скільки господар вимахував своїм пір'ям.
— Коте, — сказав він мені одного дня, коли пера залетіли просто на мою подушку, залоскотавши мене по носі, а я, майже не розплющивши очей, тільки простяг до них лапу, — коте, ти став зовсім не такий, як був, ти з кожним днем млявішаєш і ледачієш. Мабуть, ти забагато їси і спиш.
Від цих слів господаря мою душу ніби осяяв промінь світла. А я приписував свою мляву журу тільки спогадам про Кицькиць, про легковажно втрачений любовний рай і аж тепер раптом зрозумів, як земне життя, ставлячи свої вимоги, посварило мене з моїми студіями, що були виявом мого поривання до високого. В природі є речі, що яскраво показують нам, як закованій душі доводиться приносити в жертву свою волю тиранові, що зветься тілом. До цих речей я зараховую насамперед смачну манну кашу на молоці і з маслом, а також широку, напхану кінським волосом подушку. Ту чудову кашу дуже добре вміла варити господарева служниця, тож я щоранку всмак з'їдав її дві повні тарілки. А після такого ситого сніданку де вже було до наук, вони здавались мені сухим шматком хліба, і дарма я, кинувши їх, квапливо переходив до поезії. Ні хвалені твори найновіших авторів, ні найвідоміші трагедії уславлених поетів не могли захопити [476] моєї уяви, думки мої починали снувати іншу, химерну нитку, вправна в куховарстві служниця господаря мимоволі вступала в конфлікт з автором книжки, і мені починало здаватися, що та служниця набагато краще, ніж він, знає, в яких частках і як саме треба змішувати смалець, солодощі, скільки доливати води. О лихо — я, наче вві сні, плутав духовні й тілесні насолоди! І справді, таки вві сні, бо мене опадала дрімота й спонукала шукати ту другу небезпечну річ, широку, напхану кінським волосом подушку, щоб солодко виспатись на ній. І тоді переді мною з'являвся милий образ чарівної Кицькиць. О боже, все перебувало у фатальному взаємозв'язку: манна каша, нехтування науками, меланхолія, подушка, моя непоетична натура, спогади про кохання! Правду казав господар, я забагато їв і спав! З яким суворим стоїцизмом я не раз вирішував стати помірнішим, але котяча натура слабка, найкращі, найшляхетніші рішення розпадаються в друзки, коли ми вчуємо солодкий запах молочної каші чи побачимо принадно пухку подушку.
Одного дня я почув, як господар вийшов до передпокою і сказав, до когось звертаючись:
— Ну добре, заходь, може, йому з тобою буде веселіше. Тільки не бешкетуйте, не стрибайте до мене на стіл, не перекиньте чорнильниці чи не наробіть ще якоїсь шкоди, а то обох вижену надвір.
Він трохи прочинив двері й когось упустив. То виявився не хто інший, як мій приятель Муцій. Я його насилу впізнав. Шерсть у нього, раніше така гладенька і блискуча, стала блякла й кошлата, очі глибоко запали, в усій його постаті, колись досить пристойній, хоч, правда, трохи грубуватій, з'явилося щось зухвале, брутальне.
— Ну, — пирхнув він, — нарешті я знайшов вас! Щоб оце вас треба було шукати аж під цією проклятою грубою? Але... з вашого дозволу!
Він підступив до миски і з'їв смажену рибину, яку я лишив собі на вечерю.
— Скажіть мені, — мовив він, наминаючи рибину, — скажіть мені, де ви в біса ділися, чому ви більше не приходите на дах, чому вас ніде не видно у веселому товаристві?
Я пояснив йому, що, відмовившись від кохання до чарівної Кицькиць, я цілком віддався наукам, отже, ні про які прогулянки не могло бути й мови. І мене нітрохи не вабить товариство, бо тут, у мого господаря, є все, чого тільки моя душа забажає: молочна каша, м'ясо, риба, м'яка постіль і [477] так далі. Для кота з моїми нахилами і здібностями спокійне, безтурботне життя — найкоштовніший скарб, і тим більше я мав підстави боятися, що воно минулося б, якби я почав виходити на прогулянки, бо, на жаль, я помітив, що моє почуття до маленької Кицькиць ще не цілком згасло, і, знов побачивши її, я легко міг би захопитися й наробити такого, що потім би гірко жалкував.
— Можете потім почастувати мене ще однією рибиною! — сказав Муцій, сяк-так обмахнув лапою писок, вуса та вуха й ліг поряд зі мною на подушку.
Він трохи помуркотів, щоб показати своє вдоволення, а тоді знов озвався, вже лагідним голосом і з ласкавим виразом обличчя:
— Вважайте за велике щастя, любий мій брате Муре, що мені спало на думку відвідати вас у вашій келії і що ваш господар не прогнав мене, а пустив сюди. Вам загрожує найбільша небезпека, в якій тільки може опинитись молодий кіт, що має кебету в голові і силу в лапах. Одне слово, вам загрожує небезпека стати нікчемним, огидним філістером. Ви кажете, що весь віддаєтесь наукам і не маєте часу бувати серед котів. Вибачте, брате, але це неправда. Ви гладкі, відгодовані, шерсть у вас блищить, мов дзеркало, а ті, хто просиджує ночі над книжками, такі не бувають. Повірте мені, це проклятуще сите життя зробило вас млявим і ледачим. У вас було б зовсім інакше на душі, коли б вам довелось, як нам, добре попогасати, щоб здобути кілька риб'ячих кісток чи спіймати пташечку.
— Я думав, — перебив я приятеля, — що твоє становище можна назвати прекрасним і що тобі пощастило, адже ти колись...
— Про це поговоримо іншим разом, — сердито сказав Муцій, — і не тикайте на мене, поки ми не випили на бру-дершафт.
