Обережно, тригери (збірка) - Гейман Ніл

Я подумала: "Мабуть, мій лакей загубився".

До мене рідко доходять запрошення. Люди більше не

лишають

візитівок.

А як навіть хотіли залишити, я казала, що мене немає

вдома.

Бо ж ці нові покоління геть не знають про гарні

манери.

Вони їдять, не стуляючи писків. Та перебивають.

Манери — це все. І формальності. Коли ми втрачаємо

їх —

Ми втрачаємо все. Без них ми все одно, що

мертві.

Безладні істоти. Молодь мусить опановувати ремесло,

каменярство або прядіння,

Має знати своє місце і не покидати його. Бути на очах

і мовчати. Одразу, щойно на неї цикнуть.

Моя наймолодша сестра завжди спізнюється і перебиває.

Я ж —

сама пунктуальність.

Я попереджала: запізнюєшся — не чекай добра.

Попереджала,

ми тоді ще спілкувались, а вона тоді слухала.

Попереджала, а вона лиш сміялась у відповідь.

Може, я й не мала приходити, раз не отримала

запрошення.

Але людей слід провчати. Бо інакше ніколи нічому

Їх не навчити.

Люди — це мрії, незручності і витріщання. Вони

колють пальці,

Кровлять, хроплять та говорять дурниці. Чемність тиха,

як

могила.

Спокійна, мов троянди без шипів. Або білі лілії.

Людей

слід провчати.

Ну звісно, сестра запізнилась. Пунктуальність —

ввічливість королів.

А ще — запрошення всіх потенційних хресних на

хрестини.

Уявіть, вони думали, я померла. Може, це й так.

Я не пам'ятаю.

І все ж, вони мали дотриматись формальностей.

Зі мною її майбутнє було б таким приємним і гарним.

Вісімнадцяти років достатньо. Цілком достатньо.

Після цього життя летить шкереберть: встряють

сердечні справи та інші

небажані речі.

Хрестини — галасливий обряд, безладний і гамірний.

Такий самий жахливий, як і весілля. Запрошення

губляться. Ми сваримося

через першість та подарунки.

Вони б запросили мене на похорони.

Спляча і веретено

Найближче королівство було на відстані пташиного польоту, проте навіть птахи туди не залітали. Високий гірський хребет, що розділяв два королівства, був нездоланним як для птахів, так і для людей, а тому вважався неприступним.

Чимало підприємливих купців з обох боків гір відправляли людей на пошуки гірського перевалу, який збагатив би того, хто мав над ним контроль. Доримарський шовк могли б доставити у Кенселер за кілька місяців, а то й тижнів, а не років. Втім, перевалу не було, а тому хоч королівства і мали спільний кордон, ніхто його не перетинав.

Навіть сильні та витривалі гноми, в чиїх жилах текла кров, змішана з магією, не могли підкорити гірський хребет.

Та це не стало їм на заваді. Гноми вирішили перетнути хребет не зверху, а знизу.

* * *

Три гноми гуртом хутко рухались темними проходами під горами:

— Хутчіш, хутчіш! — підганяв гном у хвості. — Ми маємо купити їй найліпшу шовкову тканину в Доримарі. Якщо ми не поквапимось, тканину продадуть, і доведеться нам купувати їй якусь простішу.

— Ми знаємо це, знаємо! — відказав гном, що йшов попереду. — А ще ми маємо купити скриню, щоб доставити тканину бездоганно чистою.

Середній гном мовчав. Він цілковито зосередився на тому, щоб не впустити та не загубити камінь, який міцно тримав у руках. То був рубін завбільшки з куряче яйце, грубо висічений з гірської породи. Після огранювання і закріплення він буде вартий королівства, і тоді вони легко виміняють за нього найкращий шовк Доримару.

Гномам не спадало на думку подарувати молодій королеві те, що вони самі вирили з-під землі. Це було б надто просто, надто буденно. Саме відстань робить подарунок чарівним — принаймні так вважали гноми.

* * *

Того дня королева прокинулася рано.

— Наступного тижня, — промовила вона. — Наступного тижня я вийду заміж.

Це здавалося нереальним і вкрай фатальним. Вона подумала, що станеться після заміжжя. "Якщо життя — це вибір, то заміжжя — це кінець життя", — вирішила вона. Рівно через тиждень у неї більше не буде вибору. Вона правитиме своїм народом. Вона матиме дітей. Можливо, вона помре під час пологів, можливо, від старості, а може, поляже в бою. Так чи інакше, кожна мить наближатиме її до неминучої смерті.

Вона чула, як теслярі на луках біля замку майстрували лави, щоб її народ міг бути присутнім на шлюбній церемонії. Кожен удар молотка звучав наче приглушене биття велетенського серця.

* * *

Три гноми вибралися з нори на березі річки і один за одним полізли вгору, на луку. Вони видерлися на гранітну брилу, потягнулися, відштовхнулися, стрибнули і знову потягнулись. А потім рвонули на північ до купки крихітних будівель, які утворювали село Гіфф, а точніше, до сільського трактиру.

Трактирник був їхнім приятелем: вони, як завжди, принесли йому пляшку кенселерського вина — густо-червоного, солодкого, з насиченим смаком, не те що терпкі каламутні вина тутешніх країв. Він мав їх нагодувати, показати шлях і дати поради.

Трактирник — тулуб його був, мов діжка, а борода кошлата і руда, як хвіст лисиці — стояв за стійкою в пивній. Був ранній ранок, і гноми звикли, що в цей час у приміщенні народу катма, однак зараз тут сиділо не менше трьох десятків людей і ніхто не виглядав щасливим.

Гноми, які збиралися тихенько прошмигнути до порожнього трактиру, привернули увагу всіх відвідувачів.

— Гудместер Фоксен, — привітався найвищий гном.

— Хлопці, — сказав трактирник, який думав, що гноми — це хлопчики, хоча вони були вчетверо, а то й уп'ятеро старші за нього. — Я знаю, що ви лазите гірськими перевалами. Нам треба вибратися звідси.

— У чому справа? — запитав найнижчий гном.

— Сон! — випалив п'яниця, який сидів біля вікна.

— Пошесть! — мовила гарно вбрана жінка.

— Загибель! — вигукнув мідник, подзенькуючи каструлями. — До нас іде загибель!

— Ми прямуємо до столиці, — сказав найвищий гном, завбільшки з дитину і без бороди. — Що то за пошесть?

— То не пошесть, — мовив п'яниця, котрий сидів біля вікна. На його довгій сивій бороді були жовті плями від пива та вина. — Кажу ж вам, то сон.

— Як сон може бути пошестю? — запитав найнижчий гном, який не мав бороди.

— Відьма! — відповів п'яниця.

— Зла фея, — поправив товстощокий чоловік.

— А я чула, що вона була чаклункою, — втрутилась кельнерка.

— Ким би вона не була, — відказав п'яниця, — її не запросили на родини.

— Дурниці, — сказав мідник. — Вона б однаково прокляла принцесу, запросили б її на іменини чи ні. Вона була однією з так званих лісових відьом, яких винищували тисячу років тому, і то однією з найгірших. Вона прокляла дитину з народження: коли дівчинці виповниться вісімнадцять, вона має вколоти пальця і заснути навіки.

Товстощокий витер чоло. Він весь спітнів, хоча в приміщенні було не жарко.

— Казали, що вона мала померти, але інша, добра фея, пом'якшила її магічний смертний вирок і замінила смерть на сон. Чарівний сон, — додав він.

— Отже, — продовжив п'яниця, — вона якось там вколола того пальця і заснула. А тоді й інші люди в замку — король і королева, м'ясник і пекар, доярка і фрейліна — всі як один поснули. І жоден з них аніскілечки не постарів, відколи заплющив очі.

— А ще там були троянди, — додала кельнерка. — Троянди, якими обростав замок. І ліс, який розрісся так, що через нього більше не пройти. Це було, мабуть, років сто тому?

— Шістдесят. Ну, може, вісімдесят, — сказала жінка, яка досі мовчала. — Я знаю, бо моя тітка Летиція пам'ятала, як це все сталося в її дитинстві, а їй було не більше сімдесяти, коли вона померла від клятої дизентерії наприкінці літа всього п'ять років тому.

— …а потім відважні чоловіки, — продовжила кельнерка. — Та й відважні жінки теж, кажуть, намагалися дістатися до замку, що стоїть посеред Екерського лісу, щоб розбудити принцесу, а разом з нею усіх сплячих. Проте всі вони загинули, бо загубилися у хащах, сконали від рук розбійників або наразилися на колючки трояндових кущів, які оточують замок…

— А як вони збиралися її будити? — запитав середній гном, досі міцно стискаючи камінь у руці, бо його цікавили лише суттєві речі.

— Так, як завжди, — відказала кельнерка і зайшлася рум'янцем. — Принаймні, так розповідали.

— Ясно, — мовив найвищий гном. — Отже, ляпнути миску холодної води в обличчя і крикнути "Вставай, бо все проспиш!"?

— Вона про поцілунок, — пояснив п'яниця. — Проте ніхто не підбирався аж так близько. Вже шістдесят років пробують, а може й більше. Кажуть, що відьма…

— Фея, — встряв гладун.

— Чаклунка, — виправила кельнерка.

— Хай ким би вона була, — продовжив п'яниця, — а вона досі там. Такі ходять чутки. І якщо ви підійдете зовсім близько, якщо проберетесь крізь троянди, то неодмінно натрапите на неї. Вона стара, як світ і скажена, як собака — саме лихо, чари і погибель.

Найнижчий гном схилив голову набік.

— Отже, в замку є жінка, яка поринула в сон, і, можливо, відьма або фея. А звідки взялася та пошесть?

— Рік тому, — заговорив товстощокий, — вона спалахнула на півночі, за столицею. Я вперше довідався про неї від мандрівників, які прибули зі Стіду, що біля Екерського лісу.

— У містах почали засинати люди, — додала кельнерка.

— Багато людей засинає, — відказав найвищий гном.

Гноми рідко сплять: максимум двічі на рік, по кілька тижнів зразу. Проте за своє довге життя він спав достатньо разів, щоб не вважати сон чимось особливим або незвичним.

— Вони засинають просто серед білого дня і більше не прокидаються, — пояснив п'яниця. — Погляньте на нас. Ми втекли сюди з рідних містечок. У кожного з нас є брати, сестри, дружини і діти, які зараз сплять у будинках чи корівниках, а то й на верстаках.

— Пошесть шириться дедалі швидше, — мовила худа, рудоволоса жінка, яка раніше мовчала. — Тепер вона долає милю, а то й дві за день.

— Вже завтра вона буде тут, — сказав п'яниця, а тоді осушив свій бутель і показав трактирнику, щоб той налив ще. — Нам нікуди втікати. Завтра тут все огорне сон. Дехто з нас вирішив віддатися сп'янінню, перш ніж потрапити у лапи сну.

— Що страшного в тому, щоб заснути? — запитав найнижчий гном. — Це ж просто сон. Всі ми спимо.

— Підіть і подивіться, — відказав п'яниця.

Він захилив голову і випив зі свого бутля скільки зміг, а тоді поглянув на них ще раз каламутним поглядом, наче здивувався, що вони досі тут.

— Ну ж бо, вперед. Ходіть, самі подивіться.

Він проковтнув решту випивки, а потім схилив голову на стіл.

Гноми пішли і подивились.

* * *

— Сплять? — спитала королева. — Поясніть, що ви маєте на увазі.