Око вовка - Пеннак Даніель

Тоді Toa йшов будити хлопчика.

— Ну ж бо, вставай! Я й так згаяв час через тебе. Залазь нагору і сиди тихо.

Бо дромадер більш нікому не дозволяв їхати на своєму горбі.

Отож хлопчик здирався на верблюда, а Купець Toa чалапав по розпеченому піску.

— Привіт, крихітко, як спав?

— Як Африка! А ти, Казанку, гарно провів ніч? (хлопчик ніжно називав верблюда "Казанком").

— Дякую, не погано. Бачив цікавий сон.

— Ну що, рушаймо?

— Еге.

Казанок розпрямляє ноги і випростовується на тлі помаранчевого неба. Сходить сонце. Купець Toa лається, плюється і кляне Африку. Дромадер і хлопчик посміхаються. Вони давно навчились сміятися безгучно. А подивишся — і той, і другий незворушні й байдужі, мов дюни.

4

Отак почалося його життя. В усій Африці Купець Toa не знайшов би хлопчика, який швидше і спритніше навантажував би й розвантажував верблюда. Ніхто не зумів би краще розкласти крам перед наметами бедуїнів, ні так розуміти верблюдів, ні оповідати дивовижні історії вечорами біля багаття, коли в Сахарі стає холодно, як у крижаній пустелі, а почуваєшся ще самотніше.

— Гарно розповідає, правда?

— Скажи, чудово розповідає!

— Так, він чудово розповідає!

Ті розповіді заохочували покупців в бедуїнських стійбищах. Toa був задоволений.

— Toa! Як ти звеш хлопця?

— Не було часу знайти ім'я. Я людина зайнята! Кочівники не любили купця Toa.

— Хлопець цього не заслужив.

І садовили хлопця ближче до вогню, наливали йому гарячого чаю, давали фініків, кислого молока (вони вважали, що він надто худий) і казали:

— Розповідай.

І хлопчик розповідав їм історії, які народжувалися в його голові, поки він мандрував верхи на горбі Казанка. Чи переповідав їм сни дромадера, а той їх бачив щ тільки щоночі, а й бредучи удень, під сонцем. В усіх тих історіях оповідалося про Жовту Африку, Сахару, Африку пісків, сонця, самоти, скорпіонів і тиші.

А коли каравани знову рушали в дорогу під спекотним небом, всі, хто слухав хлопчика, вже інакше дивилися на Африку зі спин своїх верблюдів. Пісок був м'який, сонце ставало джерелом, вони вже не були самотні: хлоп'ячий голосок линув за ними по всій пустелі.

"Африка!"

В одну з таких ночей старий вождь туарегів (йому було не менше ста п'ятдесяти років) оголосив:

— Toa, ми назвемо цього хлопця "Африка"!

Поки Африка оповідав, Toa сидів осторонь на бурці. Але наприкінці оповіді він вставав і обходив всіх з бляшанкою, куди кидали стерті мідяки чи потерті паперові гроші.

— Він продає навіть розповіді хлопчика!

— Toa, ти ладен продати і самого себе, якби хто купив!

— Я купець, — огризався Toa, — і займаюся своїм ремеслом...

Чиста правда, що Toa ладний був все продати. До речі, так воно й сталося.

Якось уранці, в одному південному місті, де кінчаються піски. В інший Африці. Сірій. Де розпечене каміння, колючі чагарі, а ще південніше — велетенські степи сухих трав.

— Чекай тут, — наказав Toa, — пильнуй за наметом.

І пішов до міста, ведучи за вуздечку верблюда. Африка вже не боявся, що його кинуть. Він знав, що Казанок ніколи не рушить з міста без нього.

Втім, Toa повернувся сам.

— Я продав верблюда!

— Як? Продав Казанка? Кому?

— Тебе це не стосується. Він якось дивно відводив очі.

— До речі, тебе я теж продав. І додав:

— Тепер ти пастух.

5

Після того, як Toa пішов, Африка довго шукав Казанка. Марно.

— Але ж він не міг піти з міста! Він і кроку не зробив би без мене! Він мені обіцяв!

Він розпитував перехожих. Вони відказували:

— Хлопче, у нас продають дві тисячі верблюдів щодня! Він розпитував хлопчаків свого віку:

— Чи не бачили ви замріяного дромадера? Хлопчаки сміялись:

— Усі дромадери замріяні! Питав він і верблюдів:

— Чи не бачили ви одногорбого, як піщана гора? Верблюди з погордою дивились на нього:

— Серед нас немає недомірків, хлопче, лише справжні велети...

І, звісно, він розпитував покупців верблюдів:

— Чи не бачили одногорбого красеня кольору піску, якого продав купець Toa...

— За скільки? — питали покупці, яких не цікавило ніщо інше.

Поки Козиний Король не розлютився:

— Африко, ти тут не для того, щоб шукати дромадерів, а щоб пасти моїх кіз!

Саме Козиному Королю продав Африку Тоа-купець. Козиний Король був чоловік незлий. Тільки своїх кіз він любив понад усе на світі.

До речі, сиве волосся його вилося, як у барана, він їв лише козиний сир, пив лише овече молоко і говорив, ніби мекав, від чого тремтіла його довга козлина борідка. Жив він не в хаті, а в наметі, в пам'ять про часи, коли сам був козопасом, і не вилазив зі свого ліжка з чорної й закрученої вовни.

— Так, я надто старий, інакше не брав би пастуха. Варто було якій ягничці заслабнути, барану зламати

ногу чи пропасти козі, він проганяв пастуха.

— Зрозумів, Африко? Хлопчик кивнув, що зрозумів.

— Тоді сідай і слухай.

Козиний Король простяг хлопчику великий шматок бринзи і кухоль парного молока, та й почав вчити ремеслу пастуха.

Два роки Африка пастушив у Козлиного Короля. Жителі Сірої Африки надивуватися не могли.

— Звичайно пастухи у старого не затримувалися більше двох тижнів. Ти знаєш секрет?

Ніякого секрету у Африки не було. Він був просто добрий пастух. І все. Він зрозумів одну дуже просту річ: у кіз немає ворогів. Якщо час від часу лев або гепард ріжуть овець, то тільки тому, що голодні. Африка пояснив це Козлиному Королю.

— Якщо не хочеш, щоб леви нападали на твоїх кіз, маєш сам їх підгодовувати.

-зо-

— Годувати левів?

Козиний Король крутив борідку.

— А що, Африко, це непогана думка.

Отож всюди, куди гнав пастися кіз, Африка розкладав великі шматки м'яса, яке приносив з міста.

— Ось твоя частка, Леве, не чіпай моїх ягничок. Старий Лев із Сірої Африки неспішно нюхав шматки

м'яса.

— Ти дивак, пастуше, дійсно дивак. І він починав їсти.

З Гепардом Африці довелося домовлятися довше. Якось смерком, коли Гепард обережно, по-пластунськи, підповзав до його отари, Африка спокійно зронив:

— Не вдавай з себе змію, Гепарде, я тебе чую. Здивований Гепард виткнув голову з сухої трави.

— Як це тобі вдалося, пастуше? Мене ніхто ніколи не чує! —Яз Жовтої Африки. Там стоїть тиша, це загострює

слух. Чую ось двох бліх на твоєму плечі. Гепард негайно куснув бліх.

— Так ось, — сказав Африка, — нам треба поговорити. Зачудований Гепард сів слухати.

— Ти, Гепарде, гарний ловець. Бігаєш швидше за інших тварин, бачиш далі. Це потрібно і пастуху.

Гепард не відповів. Чути було, як дуже далеко трубить слон. Потім знялася стрілянина.

— Чужоземні мисливці... — зауважив Африка.

— Ага, вони повернулися, — відгукнувся Гепард, — я їх вчора бачив.

Сумно помовчали.

— Може станеш пастушити зі мною, Гепарде?

— І що я виграю?

Африка довго дивися на Гепарда. Від давніх сліз тягнулися дві чорні борозенки до кутиків губ Гепарда.

— Тобі, Гепарде, потрібен друг. Мені також.

-зі-

Ось так воно було з Гепардом. Вони з Африкою стали нерозлийвода.

6

Малі козенята не могли самі йти за отарою на далекі пасовиська. Вони швидко стомлювалися. А гієни, які завжди трималися неподалік, облизувалися і реготали. Гепард кружляв туди й сюди, відганяючи гієн. Найслабкіші кізоньки були також найгарніші й найрідкісніші. То була особлива порода, яку Козиний Король називав "мої Абіссинські голубоньки". Він ночами не спав, боячись, щоб їх не спіткало лихо.

— Королю, я знаю, як захистити твоїх Голубоньок. І Африка пояснив.

— Наймолодших треба лишати позаду. Спересердя Козиний Король аж три волосини висмикнув зі своєї борідки.

— Позаду і зовсім самих? Ти збожеволів! А гієни?

— Ось що я надумав: лишу кізоньок в заростях колючок, і гієни до них не дістануться.

Козиний Король заплющив очі й почав швидко метикувати: "Усі кізоньки їдять колючки, у них такі зуби, що й цвяхи пережують, колючки не псують їхню вовну, а гієни терпіти не можуть колючих чагарів. Зовсім непогано!"

Він розплющив очі і знову подивися на Африку, розгладжуючи борідку:

— Скажи, а чому я до цього не додумався?

Африка подивився в старечі вицвілі очі і стиха відказав:

— Бо зараз я пастушу. А ти Король.

Треба було бачити розчарування Гієни, яка глипала на колючі чагарі.

— Ой, що ти наробив, Африко! Зовсім під носом така кізонька, а ще ця Абіссинська Голубонька! Така спокуса! Це не зовсім чемно з твого боку!

Вона так щедро ронила слину, що поміж лап могли б уже вирости квіти! Африка поплескав її між вухами:

— Коли повернусь, принесу тобі недоїдки старого лева. Леви, як багатії, завжди щось лишають.

Гепард, якому не подобався сморід Гієни, супився, і— Пастуше, тобі не слід би говорити з "оцим".

— Я розмовляю з усіма.

— Це твоя помилка. Я не довіряю "цьому".

Отара рушила далі. Гепард кинув останній зневажливий погляд на Гієну і муркнув:

— Дарма, поки я живий ніхто не торкнеться жодної з твоїх кізок.

Отак і минав час. Отара розкошувала. До Козиного Короля повернувся сон. Усі були задоволені, навіть Гієна, яка ласувала левовими недоїдками. (Вона навіть робила вигляд, що тримається поблизу колючок, аби й собі оберігати Абісинських Голубоньок. Гепард лише скрушно хитав головою. "Нічого, — огризалася Гієна, — Як що трапиться з Голубоньками, я перша попереджу Пастушка!")

По всій Сірій Африці знали маленького пастушка. То була справжня слава.

Смерком навколо багаття, яке запалював Африка, уклякали темні тіні. То не були розбійники. І не голодні хижаки. То приходили люди й звірі послухати казок, які оповідав Африка, пастушок Козиного Короля. Він розповідав їм про іншу Африку, Жовту Африку. Він переповідав їм сни дромадера Казанка, який так загадково зник. Але він розповідав і про Сіру Африку, яку знав краще за них, хоч і не народився тут.

— Правда гарно розповідає!

— До чого гарно розповідає, чи не так?

— Еге, розповідає добре!

А на світанку розходились хто куди, і водночас ніби лишалися вкупі, об'єднані споминами про оповіді Пастушка.

Одного разу Сіра Горила саван перебила Африку:

— Скажи, пастуше, чи ти знаєш, що існує ще й інша Африка? Африка Зелена. Ростуть там високі й густі дерева, ніби хмари, дерева? У мене там живе родич, кремезний з яйцеподібним черепом!

Зелена Африка? У те не дуже вірили. Але хіба можна сперечатися з Горилою саван...

Дивна штука життя... Кажуть вам про щось неймовірне, чого ви і уявити собі не можете, і ось ви з ним зіштовхуєтесь. Зелена Африка...

Невдовзі хлопчина мав познайомитись і з Зеленою Африкою!

7

Була ніч як ніч.