Око вовка - Пеннак Даніель

Пори року, які змінюються.

І ти один-однісінький. Серед невідомих тварин, які теж замкнені в клітках...

"Людина-збирач"...

Тепер він розумів, про що казала Чорна Заграва.

Він був сам-самісінький. Поки до нього в клітку не посадили вовчицю.

Спочатку Блакитний Вовк був не дуже вдоволений. Він звик до самотності. Краще спогади, ніж чуже товариство. Вовчиця засипала його питаннями:

— Як тебе звати?

У неї було сіре хутро і майже білий писок.

— Звідкіль ти?

Кінчики лап у неї теж були білі.

— Тебе давно зловили? "Ніби полярна куріпка".

— Гаразд, — заявила вовчиця, — мовчи собі, але попереджаю: як ти у мене щось спитаєш, я відповім!

"Так могла б сказати Блискітка", — подумав Блакитний Вовк. І спитав:

— А ти звідкіля?

— З Крайньої Півночі.

— Крайня Північ велика...

— З Баренцових Земель в Арктиці...

Блакитному аж дух перехопило. "Баренцові Землі?" Саме так люди називали край, де його полонили. Він чітко почув, як гупає у нього в грудях.

— Баренцові Землі? А чи ти, бува, не знаєш...

— Я всіх там знаю!

— То ти знаєш вовчичку з золотим хутром?

— Блискітку? Дочку Чорної Заграви і Великого Вовка? Звісно, знаю! Але це вже не вовчичка, а велика вовчиця. Більша за найбільших вовків. До того ж хутро у неї вже не золоте...

— Не золоте? Що ти вигадуєш?

— Я не вигадую. Дійсно, у неї було золоте хутро, але воно потьмяніло.

— Потьмяніло?

— Еге. Однієї ночі кудись бігала з одним зі своїх братів, ніхто не зна, куди, а на ранок повернулася сама. І хутро її потьмяніло. Воно більше не вилискувало на сонці, — стало, як солома! Кажуть, то жалоба по братові.

— Невже?

— Про неї багато чого кажуть. І то все правда, бо я її добре знаю. Кажуть, що серед вовків не було кращого мисливця, і це правда! Кажуть, що ні вона, ні її родичі ніколи не дадуться людям, і це правда!

— А що ти ще знаєш? — зацікавився Блакитний Вовк, відчуваючи, як груди йому переповнює гордість.

І Куріпка розповіла. То було влітку. Довкола ставу, де було повно качок, зібралися три вовчі родини. Серед них родина Блискітки і родина Куріпки. Усі насторожі. Принишклі. Коли це "шльоп, шльоп" в повітрі над ними — вертоліт! Його всі впізнали (тепер вони полюють на нас з вертольотів!). І пах, пах! Перші постріли. Усі перепудилися. Вовки кинулися навсібіч, ніби їх розігнав вітер від гвинтів гелікоптера. На щастя, ловці стріляли невлучно. То були аматори, які приїздять розважитися. Ми бачимо, що гвинтокрил усе нижче. Під ним пригинається трава. А в траві зачаїлася Блискітка, зовсім непомітна, бо її хутро зливається з травою! І раптом вона як скочить! Хап! — ухопила за ногу пілота: клац! — вертоліт злітає вище, якось дивно перекидається і плюсь на середину ставу!

Куріпочка так і кинулась до Блискітки: "Скажи, як ти це зробила?"

— Знаєш, що вона сказала?

— Окомір!

— Звідкіля ти знаєш?

— Потім поясню. Розказуй далі.

— Ага, далі. Отож гелікоптер бовтається посеред ставу, люди плавають серед качок (качки невдоволені!), а вовки сидять по берегах і регочуться... ти і уявити собі не можеш, як ми реготали! Не сміялася тільки Блискітка.

— Не сміялася?

— Ні, вона ніколи не сміється.

8

Ось так. Після тієї розмови Блакитний Вовк погодився на товариство Куріпочки. То була весела вовчиця. Вони багато пригадували.

Роки спливали. Минулого тижня Куріпки не стало. Ось ми і повернулися до теперішнього часу. Саме зараз Блакитний Вовк сидить у порожньому загоні. І дивиться на хлопчика.

* * *

Вони дивляться один одному просто у вічі. За зоосадом гуркоче місто. Скільки часу вже дивляться отак один на одного хлопчик і вовк? Хлопчик бачив, як багато разів сонце сідало у вовковому оці. Ні, не холодне сонце Аляски (те настільки бліде, що ніколи не знаєш, чи воно заходить, чи встає...), ні, тутешнє сонце, сонце зоосаду. Воно сідає щовечора, коли йдуть відвідувачі. Тоді в оці вовка западає ніч. Спочатку тьмяніють кольори, потім зникають образи. І на те згасаюче око спадає повіка. Вовк і далі нерушно сидить навпроти хлопчика. Він спить.

Тоді хлопчик навшпиньки йде з зоосаду, ніби зі спальні, щоб його не розбудити.

* * *

Та щоранку, коли Чорна Заграва, Сірий Родич, рудень-чики, Блискітка і Куріпочка прокидаються у вовчому оці, хлопчик чекає перед загорожею. Вовк радий його бачити.

— Невдовзі ти все знатимеш про мене.

Вовк пригадує тепер все до найменших дрібниць: усі ті зоопарки, усіх звірів, яких зустрічав, так само ув'язнених в клітках і однаково сумних, не веселішк обличчя людей, на яких він ніби не дивився, швидкоплинні пори року, останній листочок на його дереві, останній погляд Куріпочки, день, коли він вирішив не торкатись м'яса, яке йому кидали...

* * *

Аж до останнього свого спогаду.

Коли на початку зими перед його загорожею вкляк цей хлопчик.

— Еге, останній мій спогад — ти. Це правда. Хлопчик бачить себе в оці вовка.

— Ти мені так набридав спочатку!

Хлопчик бачить себе, як він стоїть, ніби замерзле дерево, у тому абсолютно круглому оці.

Я собі думав: "Чого йому треба? Невже ніколи не бачив вовка?"

Від подиху хлопчика око вовка туманиться білою парою.

— Я собі думав: "Він втомиться раніше за мене, я терп-лячіший, я вовк!"

Але несхоже, щоб хлопчик з вовчого ока збирався піти.

— Знаєш, я лютував!

Дійсно, зіниця вовка звужується і ніби спалахує полум'ям навколо постаті хлопчика.

— А тоді ти заплющив око. Дуже люб'язно...

Тепер все спокійно. Тихо падає сніг на вовка і хлопчика. Останній сніг цієї зими.

— А хто ти? Скажи, хто! Хто ти? Як тебе звуть?

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

око людини 1

У хлопчика не вперше питають його ім'я. Спочатку інші діти...

— Гей ти, новенький!

— Звідкіль ти?

— А що робить твій тато?

— Скільки тобі років?

— Ти в якому класі?

— Граєш в Бельведер?

Звичайні дитячі запитання. Але найчастіше звучало те, яке вовк поставив подумки:

— Як тебе звуть?

Ніхто ніколи не розумів відповіді хлопчика:

— Мене звуть Африка.

— Африка? Це не людське ім'я! Це назва країни! Діти сміялися.

— Але мене звуть Африка.

— Не жартуєш?

— Ти серйозно?

— Мабуть, ти нас дуриш...

Хлопчик дивився на них аж надто серйозно і відказував:

— Хіба я всміхаюся?

— Даруй, ми пожартували.

— Ми не хотіли тебе...

— Ми не...

Хлопчик замирливо піднімав руку і приязно всміхався, аби показати, що приймає вибачення.

— Еге, мене звуть Африка. Отаке ім'я. А прізвище Нбіа.

* * *

Але хлоп іик знає, що ім'я нічого не значить без історії. Це ніби вовк у зоосаду: просто собі звір, якщо не знаєш його життя..

— Згода, Блакитний Вовче, розповім тобі про себе. Тепер і око хлопчика змінюється. Ніби згасає світло. Чи

тунель, який йде під землю. Еге, то тунель, в який Блакитний Вовк пробирається, як в лисячу нору. Чим далі пробираєшся, тим менше бачиш. Невдовзі жодної краплинки світла. Блакитний вовк не бачить навіть кінчиків власних лап. І скільки часу отак він мандрує в хлопчиковім оці? Важко сказати. Хвилини, які здаються роками. Аж поки серед темряви не наздоганяє його голосок:

— Тут, Блакитний Вовче, починаються мої перші спогади!

2

Жахка ніч. Глупа африканська ніч. Без місяця, ніби й сонце ніколи не світило на землі. А який галас! Панічні зойки, гупання ніг, короткі спалахи зусібіч, а тоді грім, як тієї ночі, коли зловили Блакитного Вовка! Потім спалахнула пожежа. Червоні відблиски вогню і чорні тіні на стінах. Війна чи щось таке. Усе палає, будинки завалюються...

— Toa! Toa!

То біжить і кричить якась жінка. Вона тримає щось на руках і кличе чоловіка, який скрадається попід стінами, ведучи за вуздечку великого верблюда.

— Послухай, купцю Toa! Благаю тебе!

— Знайшла час для балачок!

— Не хочу я балакати, я прошу за дитину! Візьми цього хлопчика і відвези далеко звідси! У нього більше немає матері.

Вона простягає йому згорток, який тримала на руках.

— І що я маю робити з немовлям? Тільки воду мою питиме!

Зненацька з поблизького вікна виривається полум'я. У Toa підсмалюються вуса.

— Ат! Африка! Проклята Африка!

— Благаю, Toa, врятуй дитину! Коли він виросте, він оповідатиме історії, історії, які навіватимуть мрії.

— Потрібні мені його мрії! І так маю мороку з цим дурноверхим верблюдом, який мріє з ранку до ночі!

Верблюд, який велично крокує серед того пекла, ніби серед оази, нагло спиняється.

— Toa, — благає жінка, — я дам тобі грошей!

— Навіщо? Ти йтимеш, чи ні? — шарпає верблюда, і — Багацько грошей, Toa, багацько грошей!

— Клятий верблюд, щораз, як я його називаю дурноверхим, він зупиняється. Скільки грошей?

— Усі, які в мене є.

— Усі?

— До копієчки.

з

Світає вже в зовсім іншому місці. Блакитний Вовк оку своєму не вірить.

— Сніг!

Ні дерева, ні скелі, ні бадилинки. Суцільний сніг. І синє небо. Велетенські снігові кучугури, скільки сягає око. Дивний жовтий сніг, але він скрипить під ногами і обвалюється пластами, як на Алясці! А посеред неба біле сонце, яке сліпить очі і від якого знемагає від поту купець Toa!

— Клята пустеля! Клятий пісок! Коли ти скінчишся!

Toa бреде, зігнутий вдвоє. Він веде верблюда за вуздечку і цідить крізь зуби:

— Ат, Африка! Клята Африка!

Верблюд його не слухає. Він ніби спить на ходу. Це й не верблюд, а дромадер. З одним горбом. Неймовірно, скільки Toa зумів навантажити йому на спину! Казанки, пральні машинки, млинки для кави, взуття, гасові лампи, солом'яні стільчики — справжня крамниця дрібного товару, що брязкотить від ходи верблюда. А на самому вершечку усього того, закутаний в бедуїнську чорну бурку,чприткнувся хлопчик. І дивиться в далечінь.

— А, ось і ти, — думає вовк, — я боявся, що цей негідник покинув тебе.

Блакитний Вовк боявся не безпідставно. Після жахливої ночі минуло багато років. І не раз купець Toa намагався покинути хлопчика. Щоразу однаково. Зранку, коли у нього особливо кепський настрій (мало продав, чи колодязь висох, ніч була дуже холодна, завжди знаходив вагомі причини...) він мовчки вставав, скручував намет з брунатої вовни і бурмотів на вухо одногорбому, який ще куняв:

— Уставай, верблюде, рушаємо.

Хлопчик удавав, що спить. Він знав, що буде далі.

— То ти йдеш, чи як?

Купець Toa схилявся над вуздечкою дромадера, який дивився на нього, пережовуючи колючку.

— Ти встаєш, чи ні?

Ні. Дромадер не хотів підводитись з колін. Тоді Toa грозив йому вузлуватим дубцем:

— Кийка захотів?

Та варто було дромадеру ошкірити великі жовті зуби, як купець відступався.

— Я не рушу без хлопчика.

Це читалося у мовчанні дромадера, у його незворушності й спокійному погляді.