Око вовка - Пеннак Даніель

Вони вже вбили їхнього батька, Великого Вовка. Він їм дався непросто. Була жорстока сутичка. Але вони взяли гору.

Вони тікали. Йшли вервечкою. Попереду Чорна Заграва, за нею Блакитний Вовк, за ним Блискітка, а тоді руденьчики. А позаду Сірий Родич замітав сліди хвостом.

Вони ніколи не лишали слідів. Щезали безслідно. Усе далі на Північ. Ставало все зимніше. Сніг брався кригою. Скелі різали лапи. Але і тут люди нас знаходили.

Завжди. їх ніщо не спиняло.

Люди...

Людина...

Ночували в лисячих норах. (Лиси охоче пускають до себе вовків. За сяку-таку поживу. Вони не надто люблять полювати, — надто ліниві). Сірий Родич чатував знадвору, на скелі, що височіла над долиною. Блакитний Вовк лягав біля виходу з нори, поки Чорна Заграва присипала малюків, розказуючи їм історії. Звичайнр, історії про Людину. І тому, що була ніч, того що вони були надто втомлені, щоб бавитися, тому що їм подобалося боятися і тому що Чорна Заграва була з ними, щоб захищати, Блискітка і братики слухали.

Жили-були якось...

Одна і та ж історія про незграбного вовчика і його стареньку бабусю.

Жив-був такий вайлуватий вовчик, що ні разу нічого не вполював. Навіть старі карібу бігали швидше за нього, лісові миші тікали у нього з-під носа, качки пурхали з-під лап... Він ніколи нічого не вполював. Навіть хвоста. Надто вайлуватий. і

Отак. Але ж він мав би хоч на щось здатний! На щастя, у нього була бабуся. Дуже стара. Така стара, що теж не могла нічого вполювати. Великими сумними очима вона спостерігала, як полюють молоді. її тіло вже не тремтіло при наближенні дичини. Усім було її шкода. її лишали в норі, коли йшли на полювання. Вона там трохи прибирала, потім дуже повільно давала лад і собі. Адже у Бабусі було чудове хутро. Сріблясте. Усе, що лишилося з молодості. У жодного вовка не було такого чудового хутра. Після туалету — це займало у неї добрі дві години — Бабуся лягала біля входу до нори. Поклавши голову на лапи, вона чекала, поки повернеться Вайло. Він мав годувати

Бабусю. Щойно вполює першого карібу, найкращий шматок їй!

— Не дуже важко, Вайло?

— Ні, ні!

— Гаразд, не барися!

— Не заблукай!

— Стережись Людини! І так далі.

Вайло навіть не слухав. Він звик.

— До дня, коли...

— До дня, коли що? — питали руденькі, і очі у них блищали від цікавості.

— Коли що? Коли що? — пищала Блискітка, висолопивши язичка.

— Поки до нори раніше за Вайла не прийшла Людина, — пошепки страхала Чорна Заграва.

— І що?

— І що? Що? Ну! Ну!

— А що, Людина вбила Стару, з її хутра зробила кожуха, з її вух зробила шапку, а з писка зробила маску.

— І... що?

— А що? Нічого, спатки час. Докажу завтра.

Діти, звісно, опиралися, але Чорна Заграва була непохитна. І потрохи нору наповнювало сумирне сопіння. Саме тоді Блакитний Вовк питав і собі. Одне і те ж.

— Чорна Заграво, це правда?

Чорна Заграва, трішки поміркувавши, давала дивну відповідь:

— Принаймні, правдивіше за протилежне.

4

Отак змінювалися пори року, вовченята підросли і стали молодими вовками, справжніми ловцями, а Людину ще не бачили. У всякому разі, зблизька. Тільки чули. Наприклад, коли Великий Вовк бився з людьми. Вони чули, як гарчав Великий Вовк, а потім волав чоловік, якому вовк всадив ікла в сідниці, вони чули перелякані крики, накази, грім, а потім запала тиша. Великий Вовк не повернувся. І вони знову тікали.

Людину вони бачили здалеку. Щойно вони йшли з долини, як туди приходили люди. І долина починала диміти, як справжній казан.

— Вони забруднюють сніг, — сердилася Чорна Заграва. ^

Вони спостерігали за людьми з верхівки найвищої гори. А ті ходили на двох лапах по дну казана.

— Але на що вони схожі зблизька?

— Ти їх бачив зблизька, Сірий Брате?

— Бачив, атож...

Сірий Родич небалакучий.

— А які вони?

— Люди? Дві лапи й пугач. Більше з нього витягнути зась.

А Чорна Заграва розповідала неймовірні історії, тепер, дорослим, це розумієш.

— Люди їдять геть усе: траву карібу, самих карібу, а як нічого нема, можуть з'їсти і вовка!

Чи ще:

— У людей дві шкури: одна зовсім гола, без жодної шерстини, а друга — наша.

Чи ще:

— Людина? Людина — збирач. (Цього ніхто не розумів). І ось одного дня на спочинку, бо всі вже добряче нато-

милися, хтось запитав:

— А чого нас переслідує одна і та ж зграя? Сірий Родич саме зализував збиті лапи.

— Вони почули про вовчичку з золотистим хутром... Він не договорив, бо Чорна Заграва обпекла його поглядом. Надто пізно, бо усі руденькі дивилися на Блискітку. А та дивилася на всіх, наставивши вушка:

— То це мене шукають?

Саме в цю мить виглянуло сонце. Промінь ковзнув по Блискітці, і всі відвернули очі. Вона дійсно засліплювала! Справді золота вовчиця з чорним писком. Таким чорним серед усього того золотого хутра, що від того вона навіть трохи скошувала очі.

"Чудова, — подумала Чорна Заграва, — у мене чудова донька!" І негайно схаменулася: "Але з таким вітром у голові!.." Потім вона зітхнула: десь в глибині ворухнулася думка: "Чого ти, Великий Вовче, подарував мені найпрекраснішу вовчичку на світі? Невже у нас і без того мало клопоту?"

5

— Що? Шукають мене? — перепитала Блискітка якимось дивним тоном. Блакитний Вовк те помітив. "Шукають мене?" Ну і ну...

Це йому не сподобалося...

Блакитний Вовк не знав, що і думати про сестричку. Звісно, то була дуже гарна вовчичка. Найкраща від усіх! А яка вправна в ловах... Неперевершена! Швидша за рудень-чиків, які й собі були непогані ловці. І бачила краще за Чорну Заграву. І чула краще за Сірого Родича! "І нюх кращий, ніж у мене!" — мав визнати Блакитний Вовк. Вона раптом спинялася, нюшила повітря і казала:

— Он там... польова миша!

— Де це "там"?

— Ну ось там!

Вона вказувала точне місце метрів за триста попереду. Вони туди бігли і знаходили цілу родину вгодованих, як куріпки, польових мишей з брунатими спинками. Під землею. Брати не йняли віри.

— Як ти здогадалася? Вона відказувала:

— Нюх.

Чи влітку, коли ловили качок... Руденькі підпливали до пташки зовсім тихо, над водою стирчали лише їхні писки, на воді не було жодного брижу, втім у дев'яти випадках з десяти качки злітали у них з-під носа. Блискітка лишалася на березі, розпластавшись, як кішка, в сухій траві. І чекала. Качки важко летіли над водою. Коли якась (завжди найжирніша) пролітала над нею, вона підскакувала і хап!

— Як тобі це вдається?

— Окомір!

А коли починалась міграція карібу, і олені заполоняли всю долину, — вовки піднімалися на найвищий пагорб, і Блискітка казала:

— Шостий праворуч від великої скелі: хворий. (Вовки їдять лише хворих карібу. Так заведено).

— Хворий? Як ти можеш знати?

— Чую.

І додавала:

— Вслухайся, як він важко дихає.

Вона вміла ловити навіть полярних зайців. Таке ніколи не вдавалося жодному вовку.

— А це швидкі лапи!

Але разом з тим вона не вміла найпростішого. Наприклад: заганяє старого карібу, який вже й зовсім вичахся, коли це її увагу відволікає зграя полярних куріпок. Вона задивляється на них, перечіпляється лапами, падає на землю і вже качається по ній, регочучи, як зовсім мале вовченя.

— Ти надто часто регочешся, — зауважував Блакитний Вовк, — так не можна.

— Зате ти у нас дуже поважний, і це не смішно. Такі відповіді не подобались Блакитному Вовку.

— Чого тобі так весело, Блискітко?

Вона переставала реготатися, дивилася Блакитному Вовку у вічі і відповідала:

— Бо мені нудно. І пояснювала:

— У цих капосних краях нічого ніколи не відбувається, нічого не змінюється!

І повторювала:

— Мені нудно.

6

Отож, занудившись, Блискітка вирішила пошукати нових розваг. Захотіла побачити людей. Зблизька. Трапилося те вночі. Ловці все ще йшли по їхньому сліду. Ті ж самі. Вони стали табором в улоговині, порослій травою, у трьох годинах від лігва вовків. Блискітка унюшила дим багаття. Вона навіть чула, як тріщить в ньому сухе гілля.

"А ну ж бо подивлюся ", — сказала вона собі.

"До світанку повернуся".

"Побачу нарешті, що вони за одні".

"Буде що розповісти, менше нудитимемось".

"До того ж, раз вони шукають мене"...

Вона думала, що то вагомі підстави.

І подалася подивитись.

Коли Блакитний Вовк прокинувся тієї ночі (від передчуття), її вже не було годину. Він одразу здогадався. Вона прослизнула так, що Сірий Родич її не помітив (це вона теж вміла робити!), і побігла до людей.

"Треба наздоганяти!"

Але йому не вдалося її наздогнати.

Коли він дістався табору ловців, люди танцювали у спалахах полум'я навколо сітки, притороченої до стовпа. У сітці борсалася Блискітка, клацаючи зубами у повітрі. Хутро її тьмяно виблискувало в темряві. Під сіткою скакали оскаженілі собаки, клацаючи зубами. Люди кричали, пританцьовуючи. На них були вовчі шкури. "Чорна Заграва мала рацію", — подумав Блакитний Вовк. І одночасно майнула думка: "Якщо я перекушу мотузку, сітка впаде серед собак і розкриється. Вона прудкіша за них і втече!"

Треба було перескочити через багаття. Не дуже приємно для вовка. Але треба було діяти швидко. Не було часу лякатися. "Несподіванка — єдиний шанс".

І ось він летить в розпеченому повітрі над людьми (від багаття обличчя у них розчервонілися), над сіткою!

Умить перекусивши мотузку, він крикнув:

— Тікай, Блискітко!

Люди й собаки ще дивилися вгору. Блискітка завагалася:

— Даруй, Білику, да...

І тут все зчепилося в один клубок. Блакитний Вовк відкинув двох собак просто в багаття.

— Тікай, Блискітко, тікай!

— Ні, я тебе не кину!

Та собак було надто багато.

— Тікай, потурбуйся про наших!

Тут Блискітка зробила несподіваний ривок. Ніби грім загримів. Сніг закрутився довкола неї. Маєте!

Вона зникла в темряві.

Блакитний Вовк не встиг навіть зрадіти. Перед ним виріс один з чоловіків, величезний, як ведмідь, тримаючи обіруч палаючу головешку. Удар. У Блакитного Вовка ніби розкололася голова. І на нього обвалилася ніч. Ніч, повна іскор, в яку він падав, кружляючи.

7

Ось так. Коли він очуняв, то зміг розплющити лише одне око. Його не вбили. Його хутро надто постраждало в бійці, аби його можна було продати.

А потім був зоосад. Вірніше, зоопарки. їх було п'ять чи щість за останні десять років. Цементна підлога і дах з листового заліза. Або витоптана земля і відкрите небо. Тісні клітки і товсті грати. Загорожі і сітки. М'ясо кидають звіддалік. Недільні художники. Людські діти, які бояться вовків.