Стільці - Йонеско Ежен

Моя благородна супутниця, Семірамі, замінила мені матір. (Повертається до Полковника.) Полковнику, я ж вам втовкмачую, що істиною або оволодівають, або знаходять її.

СТАРА (до Фотографа). Ви й справді вважаєте, що можна мати дітей у будь-якому віці? Дітей у будь-якому віці?

СТАРИЙ (до Красуні). Саме це мене й врятувало: внутрішнє життя, спокійний внутрішній інтер'єр, стриманість, мої наукові дослідження, філософія, моє послання…

СТАРА (до Фотографа). Я ніколи не зраджувала чоловікові, маршал… Не так сильно, я зараз впаду… Я лише його нещасна мама! (Ридає.) Пра… пра… (Відштовхує Фотографа.) …прамама. Цей крик, це моя совість ридає. Моя гілка яблуні зламана. Шукайте свого шляху в іншому місці. Я не хочу більше зривати квіти життя…

СТАРИЙ (до Красуні). Вищі інтереси…

Старий і Стара супроводжують Красуню і Фотографа до двох інших гостей і запрошують їх сісти.

СТАРІ. Сідайте, сідайте.

Старий і Стара сідають ліворуч і праворуч чотирьох порожніх стільців. Довга мовчазна сцена, що час від часу порушується словами "ні", "так"[1]. Старі слухають, що кажуть невидимі гості.

СТАРА (до Фотографа). Ми маємо сина… він, поза сумнівом, живе… він пішов від нас, звичайна справа… скоріш дивна… залишив своїх батьків… він мав золоте серце… дуже давно. А ми ж його так любили… він грюкнув дверима… ми з чоловіком намагалися втримати його силою. Йому було сім років, свідомий вік… Ми йому кричали — сину, дитинко, сину, дитинко… Він навіть не озирнувся.

СТАРИЙ. Ні, на жаль, ми не мали дітей. Звичайно, я хотів би мати сина, Семірамі також… ми все робили… Моя нещасна Семірамі, в ній стільки материнського! Можливо цього й не треба було. Я сам був невдячним сином… О! Лише біль, журба, докори сумління… Нам лишилося тільки це.

СТАРА. Він сказав: ви вбиваєте пташок. Чому ви вбиваєте пташок? Ми не вбиваємо пташок… Ми навіть мусі ніколи не заподіяли лиха. Очі його були повні сліз. Він не дозволяв їх витирати. До нього не можна було підійти. Він казав: якщо ви вбиваєте всіх пташок… всіх пташок… Він погрожував нам своїми маленькими кулачками. Ви брешете, ви мене обдурили! На вулиці повно вбитих пташок, повно діток, які конають. Це пташиний спів!.. Ні, це стогін. Небо червоне від крові… Ні, моя дитинко, воно голубе… Він іще кричав: ви мене обдурили, я вас обожнював, гадав, що ви добрі… На вулицях повно мертвих пташок, ви їм повиколювали очі… Ви злі, тато й мамо! Я не хочу більше лишатися біля вас… Я кинулася йому до ніг. Батько плакав. Ми не змогли зупинити його… Іще було чути, як він кричав: ви відповідальні за це… А що таке відповідальні?

СТАРИЙ. Я покинув свою матір помирати у рівчаку, зовсім самотню. Вона кликала мене, ледь стогнучи: моя дитинко, любий синочку, не кидай мене помирати самотньо… Побудь зі мною, мені лишилося вже небагато. Не хвилюйся, мамо, казав я їй, я повернуся за хвилину… Я поспішав, я йшов на бал, танцювати. За хвилину й повернувся. Вона була вже мертва й глибоко похована… Я рив землю, шукав її і не зміг знайти… Я знаю, знаю, сини завжди залишають своїх матерів, вбивають нерідко своїх батьків… Таке вже життя. Але я страждаю від цього… інші — ні…

СТАРА. Він кричав: мамо, тато, я вас більше не побачу…

СТАРИЙ. Так, я страждаю від цього, інші — ні…

СТАРА. Не кажіть про це моєму чоловікові. Він-бо так любив своїх батьків. Не залишав їх і на мить. Піклувався про них, балував… Вони померли у нього на руках, кажучи йому: ти був чудовим сином, нехай Бог благословить тебе.

СТАРИЙ. Я й зараз бачу, як вона випросталась у рівчаку. Вона тримала у руці конвалії, вона кричала: не забудь мене, не забудь мене… Очі повні сліз, вона називала мене дитячим прізвиськом — Курчатко. Курчатку, казала вона, не залишай мене тут саму.

СТАРА (до Фотографа). Він ніколи не писав нам. Час од часу котрийсь із друзів переказував, що бачив його то там, то там, що він почуває себе добре, гарний чоловік…

СТАРИЙ (до Красуні). Коли я повернувся, її вже давно поховали. (До першої Пані.) О, так, у нашому будинку є кінотеатр, ресторан, ванні кімнати…

СТАРА (до Полковника). Авжеж, Полковнику, це тому що…

СТАРИЙ. Власне, саме воно.

Безладна розмова поступово згасає.

СТАРА. Аби ж то!

СТАРИЙ. Таким чином, я не… я йому… звичайно…

СТАРА (відповідає безладно). Коротко кажучи.

СТАРИЙ. Нашому і його.

СТАРА. Що ж до.

СТАРИЙ. Я це йому.

СТАРА. Його чи її?

СТАРИЙ. Їх.

СТАРА. Папільйотки… Ну ж бо.

СТАРИЙ. Він не.

СТАРА. Чому?

СТАРИЙ. Так.

СТАРА. Я.

СТАРИЙ. Коротко кажучи.

СТАРА. Коротко кажучи.

СТАРИЙ (до першої Пані). Що ви сказали, мадам?

Кілька хвилин старі сидять непорушно. Потім чути дзвінок.

СТАРИЙ (із збудженням, яке все збільшується). Ідуть. Гості. Ще гості.

СТАРА. Мені здалося, ніби я чую човни…

СТАРИЙ. Зараз відчиню. Іди по стільці. Пробачте, мадам, месьє.

СТАРА (до невидимих осіб, що вже зайшли). Підведіться, будь ласка, на мить. Промовець має скоро бути. Треба підготувати кімнату до конференції. (Стара розставляє стільці, повертаючи їх бильцями до зали.) Допоможіть мені, дякую.

СТАРИЙ (відчиняє двері номер сім). Добридень, мадам, добридень, месьє. Заходьте, будьте ласкаві.

Троє чи четверо з новоприбулих гостей мають дуже високий зріст. Старий мусить ставати навшпиньки, щоб потиснути їм руку. Стара, розставивши стільці, йде за Старим.

СТАРИЙ (знайомлячи гостей). Моя дружина… пан… пані… моя дружина… пан… пані… моя дружина…

СТАРА. Хто вони, всі ці люди, моє серденько?

СТАРИЙ (до Старої). Піди по стільці, люба.

СТАРА. Я не можу робити все!

Бурмочучи, Стара виходить у двері номер сім. Старий з новоприбулими прямує до авансцени.

СТАРИЙ. Не впустіть свого кіноапарата (Знову знайомить гостей.) Полковник… Пані… Красуня… Фотограф… Це журналісти, вони теж прийшли на конференцію, яка от-от має розпочатися… Почекайте ще трохи, вам не доведеться нудьгувати… гуртом… (Стара з'являється з двома стільцями з дверей номер сім.) Давай швидше із своїми стільцями, потрібен ще один.

Стара, бурмочучи, йде ще по один стілець до дверей номер три і повернеться крізь двері номер вісім.

СТАРА. Все гаразд, все гаразд, я роблю те, що можу… я не машина… Хто всі ці люди? (Виходить.)

СТАРИЙ. Сідайте, сідайте, прошу, пані з паніями, пани з панами, чи навпаки, якщо бажаєте… Ми не маємо кращих стільців… це швидше імпровізація… пробачте, візьміть стілець зсередини… вам потрібна авторучка? Зателефонуйте до Майо, вам відповість Моніка… Клод це провидіння… я не маю радіо… отримую всі газети… це залежить від багатьох речей… я керую цими житлами, але не маю штату… треба робити заощадження… ніяких інтерв'ю, прошу вас… зараз же… ну, а згодом побачимо… зараз у вас буде місце, ви зможете сісти… але що вона робить? (Стара з'являється із стільцем з дверей номер вісім.) Швидше, Семірамі!

СТАРА. Я стомилась… Хто всі ці люди?

СТАРИЙ. Поясню тобі пізніше.

СТАРА. А оця? Оця, моє серденько?

СТАРИЙ. Не нервуйся. (До Полковника.) Мій Полковнику, журналістика — ремесло, схоже на ремесло воїна… (До Старої.) Приділи трохи уваги паніям, моя люба. (Дзвінок. Старий поспішає до дверей номер вісім.) Зачекайте хвилинку. (До Старої.) Стільці! Пробачте, панове.

Стара виходить у двері номер три, повертається з дверей номер два. Старий іде відчиняти невидимі глядачам двері номер дев'ять і зникає тієї миті, коли знову з'являється Стара.

СТАРИЙ. Заходьте… заходьте… заходьте… (Знову з'являється з численними невидимими гостями, серед яких мала дитина, що її Старий тримає за руку.) З малими дітьми на наукову конференцію не ходять… бідний малюк, він нудьгуватиме… А якщо почне кричати чи обмочить сукню паніям, от так рахуба! (Веде гостей до середини сцени. Стара приходить з двома стільцями.) Познайомтеся з моєю дружиною. Семірамі, це їхні діти.

СТАРА. Пані, пані… О, які вони славні!

СТАРИЙ. Оцей найменший.

СТАРА. Який він гарненький… гарненький… гарненький!

СТАРИЙ. Стільців не вистачає.

СТАРА. О-ля-ля!

Стара йде по стілець. Тепер вона ходитиме у двері номер два і три з правого боку.

СТАРИЙ. Візьміть малюка на коліна, двох близнят можна посадити на один стілець. Обережно, вони хисткі, стільці з будинку, вони належать його власникові. Так, мої діти, він сваритиметься з нами, він злий… він хотів, аби ми купили у нього стільці, та вони не варті того. (Стара швидко, як тільки може, повертається із стільцем.) Ви всі не знайомі між собою… бачите одне одного вперше… (До Старої.) Семірамі, допоможи мені познайомити гостей.

СТАРА. Хто всі ці люди? Я познайомлю, з вашого дозволу, познайомлю вас, та хто ж вони?

СТАРИЙ. Дозвольте рекомендувати вам… щоб я вам рекомендував… щоб я вам її рекомендував… Пан, пані, панянка… пан… пані… пані… пан…

СТАРА (до Старого). Ти одягнув свій тільник? (До гостей.) Пан, пані, пан…

СТАРИЙ. Гості!

Знову дзвінок.

СТАРА. Гості!

Знову дзвінок.

Дзвінок, знову дзвінки, потім іще. Старий знесилений. Стільці, розміщені спинками до зали, утворюють правильні ряди, які постійно збільшуються, як це буває у залі для глядачів. Витираючи спітніле чоло, захеканий, Старий іде від одних дверей до інших, розміщує невидимих гостей. Стара теж змучена. Шкандибаючи і поспішаючи щодуху, приносить стільці. Тепер на сцені багато невидимих гостей. Намагаючись не наштовхуватись на них, старі обережно обминають стільці. Їхній рух відбувається таким чином: Старий іде до дверей номер чотири, Стара виходить у двері номер три і повертається з дверей номер два: Старий відчиняє двері номер сім, Стара виходить у двері номер вісім і повертається з дверей номер шість і т. ін. Таким чином, обходячи всю сцену, вони користуються всіма дверима.

СТАРА. Пробачте… пробачте… що… так… пробачте… пробачте…

СТАРИЙ. Заходьте, панове, прошу, пані… це пані… дозвольте… так…

СТАРА (із стільцями). Тут… тут… їх занадто… їх справді занадто… занадто багато, о-ля-ля!

З-за сцени наближається плескіт човнів. Тепер усі звуки долинають тільки з-за куліс. Старі продовжують відчиняти двері, приносять стільці. Безперервно лунають дзвінки.

СТАРИЙ. Цей стіл нам заважає. (Пересуває, точніше, робить рухи, ніби пересуває стіл. Йому допомагає Стара.) Тут зовсім немає місця, пробачте нам…

СТАРА (удає, ніби звільняє стіл. Звертається до Старого). Ти одягнув свій тільник?

Дзвінок.

СТАРИЙ. Скільки гостей! Стільців! Гостей! Стільців! Заходьте, заходьте, панове.