Джейн з Ліхтарного Пагорба - Монтгомері Люсі Мод

Два роки тому кузина Міллі померла, але Джоді ще "затрималася". Допомагала новій кухарці…, чистила картоплю, мила посуд, підмітала, витирала пил, бігала з дорученнями, гострила ножі, а останнім часом її залучили до подавання на стіл.

Спала у маленькій комірчині на горищі — влітку там було спекотно, а взимку — холодно. Щоб мала що вдягнути, їй віддавали зношені речі пожильців. Ходила до школи, якщо тільки не було багато пильної роботи. Ніхто їй ніколи доброго слова не сказав, взагалі ніхто не звертав на неї уваги…, окрім Діка, небожа й улюбленця міс Вест, який дражнив Джоді, мучив і називав "приймачкою". Джоді ненавиділа Діка. Якось, коли нікого не було вдома, вона прокралася до салону і спробувала зіграти на піаніно маленьку пісеньку, але Дік розказав усе міс Вест і Джоді суворо заборонили навіть доторкатися до піаніно.

— А я б хотіла вміти грати, — задумливо сказала вона. — Оце і сад — то єдине, чого я б хотіла. Я так хочу мати сад.

Джейн здивувалася, чому все так переплутано. Їй не подобалося грати на піаніно, але бабуся наполягала, щоб вона брала уроки музики, отож вона сумлінно вправлялася, щоб потішити маму. А бідна Джоді мріє про музику, — і не має жодного шансу на неї.

— А не думаєш, що ти могла б мати свій садочок? — сказала Джейн. — Тут досить місця і нема такої тіні, як у нас. Я тобі допоможу зробити грядки, а мама, я певна, дасть нам трохи насіння.

— Нічого не вийде, — сумно сказала Джоді. — Дік те все затопче.

— То знаєш що, — рішуче промовила Джейн, — візьмемо каталог насіння… Френк мені дасть, і будемо мати УЯВНИЙ сад.

— Чи є щось таке, чого б ти не придумала? — захоплено сказала Джоді. Джейн відчула смак щастя. Це вперше вона викликала в когось захоплення.

4

Звичайно, бабуся миттю довідалася про існування Джоді. Вона зробила з цього приводу чимало вдавано солодких, а насправді саркастичних зауважень, але не заборонила Джейн гратися з нею на подвір'ї будинку 58. Джейн мусила бути багато старшою, щоб зрозуміти причину…, зрозуміти, — так бабуся хотіла показати кожному, хто мав би якісь застереження, схильність Джейн до нижчих верств та їхніх смаків.

— Сонечко, а чи ця Джоді хороша дівчинка? — спитала мама, вагаючись.

— Вона дуже хороша дівчинка, — впевнено відповіла Джейн.

— Але ж вона така нечепурна. Попросту брудна.

— Мамусю, обличчя в неї завжди чисте і вона ніколи не забуває помити за вухами. Я хочу показати їй, як мити волосся. Її волосся було б чудовим, якби було чистим…, воно таке густе, чорне, шовковисте. А можна, я дам їй баночку колд-крему… у мене аж дві, ти знаєш… для її рук? Вони такі червоні й потріскані, бо вона тяжко працює і миє багато посуду.

— Але ж її одяг…

— Тут Джоді нічим не може зарадити. Мусить носити те, що їй дали, і ніколи не мала більше двох сукенок зарáз… одна на будень, інша до недільної школи. Навіть і та недільна не дуже чиста… це стара рожева сукня місіс Белью Етел, вона на неї каву вилила. І Джоді мусить так тяжко працювати… Мері каже, що вона справжня маленька рабиня. Я дуже люблю Джоді, мамусю. Вона така хороша.

— Ну що ж… — зітхнула мама і поступилася. Мама завжди поступалася, якщо тільки бути достатньо твердою. Джейн давно це помітила. Вона обожнювала маму, але безпомильно намацала її слабку рису. Мама не могла комусь "протиставитися". Джейн колись почула, як Мері, не знаючи про її присутність, сказала це Френкові, і знала, що це й справді так.

— Хто останній з нею поговорив, той і правий, — сказала Мері. — І зазвичай це стара леді.

— Ну, стара леді до неї добра, — відповів Френк. — Вона така веселенька.

— Доволі весела. Але чи щаслива? — зауважила Мері.

— Щаслива? Звісно, мамуся щаслива, — обурено думала Джейн… тим більш обурено, що в глибині душі мала дивну підозру: попри всі ті танці, запрошення, хутра, сукні, коштовності та друзів, мама не є щасливою. Джейн уявлення не мала, звідки в неї взялася така думка. Можливо тому, що в мами інколи такий був погляд… наче в когось, замкненого у клітці.

Отож, у весняні та літні вечори вона могла переходити до подвір'я будинку 58 і гратися там, коли Джоді закінчувала мити гору посуду. Вони влаштували свій "уявний" сад, годували крихтами дроздів та чорних і сірих білочок, сиділи під вишневим деревом і разом споглядали на вечірні зорі. І розмовляли! Джейн, незугарна і слова сказати Філіс, мала так багато слів для Джоді.

Ніколи й мови не було про те, щоб Джоді прийшла погратися до будинку 60. Якось, ще на початку їхньої дружби, Джейн запросила Джоді прийти. Знову застала Джоді, як вона плакала під вишнею. Виявляється, тому, що міс Вест наказала їй викинути на сміття її старого плюшевого ведмедика. Міс Вест сказала, що він зовсім знищений. Ну так, там уже не було де поставити латку, а в зношені очниці не вдавалося пришити кнопки для взуття замість очей. Та й вона вже надто велика, щоб бавитися плюшевим ведмедиком.

— Але ж я нічого іншого не маю, — ридала Джоді. — Якби я мала ляльку, то нічого б не казала. Я завжди хотіла ляльку… а тепер буду спати одна… а це так самотньо.

— Приходь до нашого дому і я тобі дам ляльку, — сказала Джейн.

Джейн ніколи не дбала про ляльок, бо вони були неживі. Мала одну дуже гарну, подаровану на Різдво тіткою Сильвією, ще як Джейн було сім років, але та лялька така була бездоганна і так добре вдягнена, що для неї нічого не треба було робити і Джейн її не любила. Воліла б ведмедика Тедді, бо його щодня треба було латати.

Взяла з собою Джоді, яка широко розплющеними очима видивлялася на пишноту Веселої, 60, і дала їй ляльку, що давно вже спокійно спочивала у нижній шухляді величезного чорного гардеробу в кімнаті Джейн. А потім повела Джоді ще до маминої кімнати, щоб показати їй речі на маминому столі… посріблені щітки до волосся, пляшечки парфумів з кришталевими корками, які вміли робити веселку, прегарні персні на маленькій золотій таці. Там їх застала бабуся.

Вона стояла на порозі і дивилася на них. Можна було відчути, як тиша поширюється по кімнаті, наче холодна задушлива хвиля.

— Чи можна запитати, Вікторіє …, що це означає?

— Це… Джоді, — здригнулася Джейн. — Я… я її привела, щоб віддати їй свою ляльку. Бо вона жодної не має.

— Справді? І ти віддала їй подарунок тітки Сильвії?

Джейн одразу збагнула, що вчинила щось невибачальне. Досі їй і на думку не спадало, що вона не вправі віддати власну ляльку.

— Я тобі не забороняю, — сказала бабуся, — гратися з цією… цією ДЖОДІ на її подвір'ї. Що є в крові, те рано чи пізно озветься. Але, якщо твоя ласка…, не приводь сюди свого наброду, моя люба Вікторіє.

Її люба Вікторія разом із бідною враженою Джоді забралися так швидко, як тільки могли, залишивши ляльку. Але цього разу і бабусі не обійшлося насухо. Вперше дістала відсіч. Джейн зупинилася на порозі і кинула на бабусю осудливий погляд карих очей.

— Ви несправедливі, — сказала. Її голос ледь дрижав, але відчувала, що повинна це сказати, хоч як би потім бабуся не звинувачувала її в зухвальстві. Тоді спустилася разом із Джоді, а в душі мала дивне почуття задоволення.

— Я не набрід, — мовила Джоді. Її губи тремтіли. — Звичайно, я не така, як ви… Міс Вест каже, що ви З ВИЩИХ КЛАСІВ…, але мої родичі були порядні. Так казала кузина Міллі. Казала, що вони завжди за все платили, як були живі. А я досить важко працюю, щоб платити за себе міс Вест.

— Ти не набрід і я тебе люблю, — сказала Джейн. — Ти і мама — єдині люди на світі, яких я люблю.

Але, коли вона це казала, щось її кольнуло в серце. Раптом спало їй на думку, що таке двоє людей порівняно з усіма мільйонами на світі… Джейн не могла згадати, скільки точно тих мільйонів, але знала, що це недобре… дуже мало любові.

— А мені так подобається любити людей, — подумала Джейн. — Це так приємно.

— А я нікого, крім тебе, не люблю, — сказала Джоді. Вона вже забула свою образу, як Джейн зацікавила її спорудженням замку із старих бляшанок у кутку двору. Міс Вест збирала ті бляшанки для свого сільського родича, що у якийсь таємничий спосіб їх використовував. Оскільки він усю зиму не показувався, то набралося достатньо банок для будівлі з вежею. Зрозуміло, що наступного дня Дік усе те розвалив, але Джейн та Джоді мали чимало втіхи, зводячи замок. Ніколи не довідалися, що містер Торрі, один із мешканців будинку 58, багатообіцяючий архітектор, ставлячи автомобіль у гараж, побачив їхній замок, який блищав у місячному світлі, і присвиснув.

— Дивно, що це збудувало двоє дітлахів, — сказав він.

У ту мить Джейн, яка давно вже мала спати, зовсім не сонна лежала у своєму ліжку і складала історію про своє життя на Місяці, дивлячись на нього через вікно.

"Місячна таємниця" Джейн, як вона це називала, була єдиною річчю, що нею вона не поділилася ні з мамою, ні з Джоді. Чомусь не могла. То було її власним, якби розповіла, воно б розбилося. Вже три роки Джейн у мріях постійно вибиралася на Місяць. То був мерехтливий фантастичний світ, де вона жила так чудово і так насичено, що ті невідомі зачаровані джерела серед сріблястих пагорбів на якийсь час вдовольняли найглибші прагнення її душі. Перш ніж знайти дорогу на Місяць, Джейн мріяла потрапити у Задзеркалля, наче Аліса. Вона так довго стояла перед дзеркалом, сподіваючись дива, аж тітка Гертруда зауважила, що Вікторія — наймарнославніша дитина, яку вона бачила.

— Справді? — запитала бабуся, наче м'яко дивуючись, які б то Джейн мала приводи для марнославства.

Зрештою, Джейн сумно констатувала, що до Задзеркалля вона не потрапить. Але однієї ночі, коли вона лежала сама у своїй великій неприязній кімнаті, побачила, як крізь вікно до неї зазирає Місяць…, спокійний, гарний Місяць, що ніколи нікуди не квапився, — і почала творити власне місячне життя. Там вона їла чарівну їжу і в супроводі вимріяних друзів блукала по чарівних полях, повних дивовижних білих місячних квітів,

Але навіть на Місяці мрії Джейн не могли відбігти від її головної пристрасті. Раз Місяць зроблений зі срібла, то його щоночі треба було чистити й полірувати. Джейн та її друзі з безмежною радістю чистили Місяць. Виникла навіть розроблена система заохочення працьовитих полірувальників та покарання ледачих. Ледачих зазвичай засилали на зворотній бік Місяця, де, як прочитала Джейн, було дуже темно і дуже холодно.