Міжзоряний мандрівник - Лондон Джек

Я — людина. Я також поклоняюся богам, усім богам, бо я вірю в усіх богів, а то звідки б іще вони взялися?

Вона вирвалася з моїх пожадливих обіймів, і ми стояли та прислухалися до галасу на вулиці, кудою вояки вели Ісуса. На серці у мене було дуже важко, що така велична жінка може бути така нерозумна. Вона хотіла врятувати бога, хотіла стати вище за нього!

— Ти не кохаєш мене, — сказала Міріам поволі, і так само поволі згасала у неї в очах обіцянка, надто глибока й велика, щоб віддати її словами.

— Я кохаю тебе так дуже, аж навіть годі це уявити, — відповів я. — Я пишаюся тим, що кохаю тебе, бо я знаю, що гідніш тебе кохати і гідний, щоб ти віддала мені своє кохання. Але Рим — моя друга мати, і якби я зрадив її, яку ціну мало б моє кохання?

Галас, що супроводив Ісуса і вояків, завмирав удаліші вулиці. І коли вже його зовсім було не чути, Міріам повернулась іти, навіть не глянувши на мене.

Ще раз у відчаї я кинувся до неї і стиснув її в своїх обіймах. Я хотів посадити її на коня і домчати з нею і своїм загоном кудись у Сірію, якнайдалі від цього клятою божевільного міста. Вона пручалась. Я міцно притиснув її до себе. Вона відвернулась і вдарила мене по обличчю, але я не випускав її з обіймів, бо удар той був мені любий. І раптом вона безвільно завмерла. Стала холодна й нерухома, і я відчув, що в цій жінці, яку я держу в обіймах, уже нема кохання. Вона вже вмерла для мене. Повільно я випустив її з обіймів. Вона так само повільно повернулася, наче мене й не було, пішла через тиху кімнату і, не оглянувшись, зникла за завісами.

Я, Рагнар Лодброг, ніколи не вмів ні читати, ні писати. Але в своєму житті я чув багато мудрих розмов. Тепер я бачу, що не осяг великої майстерності євреїв, яку вони вичитували зі своїх законів, ані майстерності римлян, що її вони черпали зі своєї філософії та філософії греків. Але я вмів говорити просто й щиро, як людина, що в житті пройшла від корабля Тостіга Лодброга і осель Брунанбура через увесь світ до Єрусалима й назад. Коли я прибув до Сірії, то просто й щиро доповів Сульпіцієві Квірінію про події, що сталися тоді в Єрусалимі.

РОЗДІЛ XVIII

Тимчасове припинення життя не є щось нове. Воно можливе не тільки в рослинному світі та в нижчих формах тваринного життгі, але й у складному, високоорганізованому організмі людини. Каталепсія завжди однакова, хоч чим вона спричинена. З найдавніших чіасів індійські факіри силою своєї волі викликали в себе такий стан. Давно відомі випадки, коли вони живцем давали себе ховати. А скільки разів лікарі помилялися, брали каталепсію за справжню смерть і давали дозвіл закопувати в землю живих людей?

Коли у Сан-Квентіні мене катували пекельною сорочкою, я не раз міркував про тимчасове припинення життя. Пригадую, десь я читав, що мешканці далекого Сибіру часто засинали і спали протягом довгої зими, як ведмеді чи інші дикі звірі. Деякі вчені робили спостереження над цими людьми. Виявилося, що під час "тривалого сну" дихальні й травні процеси фактично спинялись, а серце билося так слабенько, що звичайна, недосвідчена людина не могла цього навіть помітити.

У такому стані процеси настільки пригасаюсь, що організмові майже не треба повітря та їжі. Саме тому я так сміливо кинув виклик начальникові Есертену та лікареві Джексону — нехай, мовляв, дають мені сто днів пекельної сорочки. Але вони не зважилися прийняти мій виклик.

Як мене зашнуровували на десять днів, я вже призвичаївся обходитися не тільки без їжі, а й без води. Мені було страх як неприємно під час моїх снів повертатися з глибини часу й простору до брудної дійсності й бачити огидну пику в’язничного лікаря, що силкувався увілляти мені в рот води. Спершу я попередив лікаря Джексона, що маю намір обходитись без води, коли лежатиму в сорочці, а тоді став опиратися їхнім спробам примусити мене пити.

Звісно, не обійшлося без боротьби, але після кількох невдалих спроб Джексон мусив поступитися. Після цього час, що Дерел Стендінг пробував у сорочці, здавався лише хвилиною. Тільки-но мене зашнуровували, я негайно накликав на себе короткочасну смерть. Мавши вже досвід, я робив це просто і швидко. Я так скоро спиняв свої життєві процеси й свідомість, що навіть не встигав відчути страшного болю, коли припинявся кровообіг. Відразу наступала темрява. А опісля я, Дерел Стендінг, бачив знову світло і схилені наді мною обличчя. Мене розв’язували, і я знав, що десять днів минули, як одна мить.

Але які вони були чудові, які блаженні, ці десять днів, що я їх пережив у інших місцях та часі! Ці подорожі через довгий ланцюг існувань! Довга темрява, тоді туманне миготливе світло й мінливі, примарні "я", що ставали чимдалі виразніші у міру того, як яснішало довкруг!

Я багато думав про зв’язок цих інших "я" зі мною та про те, як мій досвід узгоджується з сучасною наукою про еволюцію, і переконався, що він не суперечить сучасним висновкам у царині еволюції.

Я, як і кожна інша людина, перебуваю в процесі росту. Я почався не тоді, коли народився, і навіть не тоді, коли мене зачато. Я ріс і розвивався протягом довгих тисячоріч. Увесь досвід моїх предків, а також досвід життя безлічі інших життів пішов на те, щоб створити духовну суть мого "я". Хіба ви не бачите самі? Вони всі становлять мою суть. Не матерія пам’ятає, а дух. Я — дух, що складається із спогадів про мої численні існування, які не мають кінця.

Звідки в мене, Дерела Стендінга, взявся цей сліпий гнів, що занапастив моє життя і привів мене до камери смертників? Певна річ, він не тоді з’явився, не тоді був створений, коли зачато дитину, що мала стати Дерелом Стендінгом. Цей мій сліпий гнів старіший за мою матір, далеко старіший і за найпершу матір людини. Моя мати, зачавши мене, не дала мені тієї дивовижної відсутності страху. Ніяка мати за всю еволюцію людини не створила ні страху, ні відваги. Страх і відвага, любов і ненависть, гнів та інші почуття існували раніше, ніж з’явилася перша людина. Вони росли, розвивалися й складалися в те, що мало стати людиною.

Я — це моє минуле. З цим погодиться кожний прихильник закону Менделя[52]. Всі мої попередні "я" мають у мені свій голос, відгукуються в мені, спонукують мене. За кожним моїм вчинком, за моєю запальністю, за проблиском моєї думки стоїть тінь і відгук довжелезної низки інших "я", що існували раніше за мене і потім увійшли в мене.

Матеріал, з якого складається життя, — пластичний, і він не забуває. Вилийте його в яку завгодно форму — спогади минулого залишаться. Всі породи коней, від великих ширських бендюгів до маленьких шотландських поні, пішли від перших диких коней, що їх освоїла первісна людина. А все-таки й досі нікому не пощастило відучити коней від їхньої звички брикатися. Оце ж так і я, що складаюся також із тих перших приборкувачів коней, не можу визволитись від їхнього сліпого гніву.

Я — людина, народжена від жінки. Мої дні короткі, але моя суть — незнищенна. Я був жінкою, народженою від жінки. Я був жінкою і народжував дітей. І я знову буду народжений. Я народжуватимуся незліченну кількість разів, а ці тупі йолопи круг мене гадають, що коли здавлять мені шию мотузом, то я перестану існувати!

Авжеж, мене повісять… і то незабаром. Тепер кінець червня. Мине скількись днів, і вони спробують мене здурити. З цієї камери поведуть мене до лазні. За тутешніми правилами, ми маємо купіль щотижня. Але назад до своєї камери я вже не повернуся. Мене одягнуть у чистий одяг і відведуть до камери смертників. Мені дадуть окремого наглядача. І вдень і вночі, коли я сплю чи прокидаюсь, я буду під безнастанним наглядом. Мені навіть не дозволять накритися укривалом з головою, щоб я не випередив державу і сам не задушився.

Увесь час на мене світитиме яскраве світло. Коли вже нарешті вони доволі вимучать мене, то якогось ранку виведуть у самій сорочці без коміра і виб’ють з-під ніг підпору. О, я знаю. Той мотуз, що мене на ньому повісять, бууде добре натягнений. Не один місяць фолсомський кат розтягає його, прив’язавши тягар, щоб він не пружинив.

І впаду я глибоко. У в’язничній канцелярії є дуже дотепні таблиці, схожі на ті, по яких вираховують відсотки. На них позначено глибину падіння залежно від ваги жертви. Я так схуд, що їм доведеться спустити мене дуже глибоко, аби зламати мені карк. Тоді глядачі поскидають шапки, а лікарі, коли я ще висітиму, притискатимуть вуха мені до грудей і лічитимуть ледве чутні удари мого серця, аж поки сповістять нарешті, що я помер.

Яке безглуздя! Ці нікчемні гробаки гадають, що мене можна вбити. Але я не помру, я — безсмертний. Різниця тільки в тому, що я знаю про це, а вони ні.

Ще б пак! Я й сам колись страчував людей, себто — був катом. Я добре пам’ятаю про це. Але я послуговувався мечем, а не мотузкою. Меч — шляхетніший, хоч, власне, усі катівські знаряддя безсилі. Бо хіба можна знищити дух мечем або мотузкою?

РОЗДІЛ XIX

Разом з Морелом і Опенгаймером, що так само, як і я, роками гнили в темряві, мене вважали за найнебезпечнішого в’язня Сан-Квентіну. Знов же мене вважали за найупертішого, упертішого навіть від Опенгаймера. Тут упертість я розумію, звісно, як витривалість. Жахливі були спроби зламати їхній дух і тіло, а ще жахливіші були спроби зламати мене. Проте я витримав. Динаміт або тобі капець — такий був ультиматум начальника тюрми Есортона, але дарма. Я не міг дати йому динаміту, а він не міг зробити мені капець.

Одначе це не тіло моє було витривале. Витривалим був мій дух. А все тому, що в колишніх існуваннях тяжкі знегоди загартували його і він став твердий, мов криця. Одне з цих переживань було для мене довгий час чимсь подібним до кошмару. Воно не мало ні початку, ні кінця. Я щоразу бачив себе на скелястому острівці. Хвилі билися об його береги. Острівець був такий низенький, що в бурю солоні бризки перелітали через найвище його місце. Дуже часто йшли дощі. Я жив у якомусь кам’яному лігві і дуже мучився, бо не мав вогню й живився сирим м’ясом. І так я мучився кожного разу. Я розумів, що це ж я опиняюся посеред якогось переживання, до якого в мене не було ключа. І тому, що під час короткочасної смерті я не міг своєю волею керувати цими мандрівками, я часто переживав саме той неприємний випадок.