Міжзоряний мандрівник - Лондон Джек

Конфуцій і невідомий автор "Махабхарати"?[83] Боже мій! П’ятдесят тисяч років тому жінки в наших родах-тотемах були чистіші, наші родинні й громадські стосунки були куди чесніші.

Мушу сказати, що мораль тієї сивої давнини була вища за теперішню мораль. Не кваптеся заперечити це. Згадайте про нашу дитячу працю, про хабарництво поліції, про політичну розпусту, про фальсифікацію харчових продуктів, про дочок бідних батьків, що продають своє тіло. Коли я був Сином Гір і Сином Буйвола, проституції не існувало. Запевняю вас, ми тоді були чисті. Такі безодні зіпсуття нам і не снилися. Авжеж, тепер тільки нижчі тварини такі чисті. Треба бути людиною, з її уявою, з її пануванням над матерією, щоб створити смертні гріхи. Нижчі тварини, усі інші тварини не знають гріха.

Згадуючи всі свої існування в різні часи й у різних місцях, я мушу сказати, що не бувало жорстокості жахливішої або навіть такої самої жахливої, як теперішні в'язничні порядки. Ви знаєте, що мені довелось витерпіти в своїй камері, коли мене зашнуровували в пекельну сорочку. А це ж початок двадцятого сторіччя після народження Христа! За давніх часів ми карали рішуче і вбивали швидко. Карали й убивали, бо таке було наше бажання чи й примха, коли хочете. Але ніколи ми не лицемірили і не вдавалися ні до преси, ні до церкви, ні до науки по санкцію на наше дикунство. Що ми хотіли, те й робили, сміливо приймаючи всі докори й догани, ми не ховалися за спини вчених економістів та буржуазних філософів чи платних проповідників, професорів і видавців.

Боже мій, яких, може, сто років тому, ні, п’ятдесят років… ба навіть п’ять років тому — напад і бійку не вважали в нас злочином, гідним смертної кари. А ось цього року, року божого 1913, у штаті Каліфорнії повішено Джейка Опенгаймера саме за такий злочин, а завтра за злочин, що підлягає смертній карі,— удар кулаком по носі,— поведуть і повісять мене. Скажіть же, чи вмерли в людині мавпа й тигр, коли такі закони існують у Каліфорнії 1913 року по Христі? Боже, боже. Христа тільки розп’яли. Але Джейкові Опенгаймерові й мені судилося витерпіти куди гірше…

Якось до мене постукав Ед Морел:

— Чи можна на щось гірше вжити людину, як узяти й повісити її?

Ні, я не шаную страти через повішення. І не тільки тому, що ця гидотна робота обертає на звірів тих, хто її виконує й одержує за це гроші, а й тому, що стають звірами й ті, хто допускає до такого, голосує за це й платить податки, щоб можна було таке робити. Вішати людей безглуздо, нерозважно й страх як ненауково. "Повісити за шию, аж поки вмре" — кумедний же вислів вигадало суспільство!..

Настав ранок. Мій останній ранок. Уночі я спав, як дитина. Я спав так спокійно, що мій "смертний наглядач" навіть злякався, чи, бува, не задушивсь я укривалом.

Мені було жаль дивитись, як збентежився бідолаху. Йшлося ж бо про його шматок хліба. Якби таке трапилось, на нього лягла б чорна пляма і його, певно, звільнили б з посади. А стати безробітним за наших часів не дуже втішно. Кажуть, що по Європі вже два роки, як зливою проходять банкрутства, а тепер вони почалися і у Сполучених Штатах, Це вказує або на економічну кризу, або на приховану паніку в ділових колах. Отже, армія безробітних збільшиться наступної зими, а черги за хлібом подовшають…

Я щойно поснідав. Снідати мені тепер начебто безглуздо, але я їв з апетитом. Начальник приніс мені кварту віскі. Я разом з найкращими побажаннями передав його відділенню для вбивць. Бідолашний начальник боїться, що коли я не нап’юсь, то нароблю бешкету і на його керівництво впадо тінь…

На мене одягли сорочку без коміра…

Сьогодні я, здається, дуже поважна особа. Цілий гурт людей зацікавився мною…

Заходив лікар. Я попросив його перевірити мій пульс. Виявляється, пульс нормальний…

Я занотовую ці випадкові думки, і вони вийдуть з в’язниці тим самим потайним шляхом…

Мені здається, що тепер на цілу в’язницю я найспокійніша людина. Я, мов та дитина, що готується в дорогу. Хочеться швидше рушати, бо кортить подивитись на нові місця. Смішно боятися смерті для того, хто так часто поринав у темряву і знову оживав…

Начальник в’язниці прислав кварту шампанського. Я віддав її також у відділення для вбивць. Дивно, скільки уваги до мене цього останнього дня! Мабуть, ті люди, що мають убити мене, самі бояться смерті. Наводжу слова Джейка Опенгаймера: "Я, що йду на смерть, мабуть, здаюсь їм чимсь всесильним, як бог…"

Ед Морел прислав мені записку. Кажуть, він цілісіньку ніч ходив біля в’язничного муру. Йому, як колишньому засудженому, не дозволили побачитися й попрощатися зі мною. Дикуни?.. Не знаю. Може, тільки діти. Закладаюся, що після того, як мені на шиї затягнуть зашморг, багатьом з них страшно буде поночі лишитися на самоті…

Ед Морел пише: "Тисну тобі руку, товаришу. Знаю, що ти будеш мужній…"

Щойно пішли репортери. Я побачу їх ще раз востаннє лише з помосту перед тим, як кат насуне мені на лице чорного каптура. Напевне, тоді в них буде жалюгідний вигляд. Чудні хлопці! Декотрі, здасться, навіть випили, щоб духу набратись, двом чи трьом з них млосно на саму думку, що доведеться таке побачити. "Здається, легше бути повішеним, ніж дивитись, як вішають…

Останні рядки. Здається, я затримую церемонію. В моїй камері повно всяких офіційних осіб. Усі хвилюються. Усім хочеться швидше скінчити. Мабуть, багатьох із них запрошено кудись на обід і їх, звісно, дратує, що я пишу ці декілька слів. Священик знов запропонував провести мене в останню дорогу. Бідолаха! Не позбавлятиму його цієї втіхи. Я згодився, і він аж повеселішав. Як мало треба, щоб зробити людину щасливою! Якби вони так не поспішали, я б залюбки спинився і щиро посміявся хвилин із п’ять.

Кінчаю. Можу тільки ще раз сказати: смерті нема. Життя — це дух, а дух невмирущий. Лиш тіло вмирає і розпадається на нестійкі хімічні складники, що весь час ферментують, весь час кристалізуються, щоб знову розтопитись у рухові і знову кристалізуватися в якусь форму, що потім зміниться й знову розтопиться. Лише дух є вічний і розвивається угору, до світла. Чим я буду, коли знову почну жити? Хотів би я знати… Хотів би…