Вогонь - Барбюс Анрі

Ми вже так близко, ми цілі, невже не дійдемо? Ні, дійдемо! Ми біжимо, широко стрибаючи. Не чути більш нічого. Кожен кидається вперед, кожного притягає до себе той страшний рів, усі ВИТЯГЛІЇСЯ; НІХТО не годен повернути голови ні праворуч, ані ліворуч.

Почувається, що багато хто падає. Я стрибаю вбік, щоб ухилитися від багнета, що разом із гвинтівкою виростає передо МНОЮ і падає додолу. Зовсім близько коло мене скривлене обличчя Фарфаде, він підводиться, штовхає мене, кидається до Вольпата, що біжить поруч мене, і чіпляється за нього; Вольпат нахиляється, не зупиняючись, волочить його кілька кроків, потім струшує його, відтручує, навіть не глянувши, хто це, і переривчастим голосом, захекавшись, кричить:

— Пусти мене! Та пусти, чорт!.. Тебе зараз підберуть... Не бійся.

Фарфаде з розгону падає і повертається навсебіч лицем, вкритим немов червоною машкарою, без усякого виразу, а Вольпат уже далеко; він несамохіть повторює крізь зуби: "Не бійся!", не зводячи очей з ворожої лінії.

Навколо мене градом сиплються кулі; все частіше солдати раптом спиняються, повільно падають, лаються, вимахують руками, пірнають усім тілом, кричать, видають глухі, шалені, розпачливі зойки або моторошний стогін, що ним миттю сходить ціле життя. А ми, поки що зацілілі, дивимось уперед, біжимо серед гри смерті, що наосліп косить живу плоть наших лав.

Дротяна загорожа. Тут є недіткнута зона. Ми її обминаємо. Далі пробито широкий глибокий прохід: це величезна вирва, складена з безлічі вирв, баєчний кратер вулкана, виритий гарматою.

Це видовисько приголомшує Здається, ніби вся ця руйнація йде з надр землі. Побачивши ці вивернуті шари грунту, ми ще лютіше кидаємося вперед; дехто похмуро хитає головою й не може стриматися, щоб не гукнути навіть у таку хвилину, коли слова застряють у горлі:

— Оце так! Ну и дали їм! Оце так!

Нас ніби жене вітром, ми біжимо то вгору, то вниз, деремося на горбки, спускаємось у‘низини, біжимо крізь цей неомірний вилім, геть витолочений, почорнілий, обпалений оскаженілим полум'ям.

Ноги липнуть до глею. Ми люто їх відриваємо. Амуніція, клапті краму устелюють мокру землю; білизна повипадала з роздертих ранців, тому ми не загрузаємо в багнюці і намагаємось потрапляти ногою на це ганчір'я коли стрибаємо в яму або видираємося на горби.

Позаду кричать, підганяють нас:

— Вперед, хлопці! Вперед, сто чортів!

— За нами йде весь полк! —

Ми не обертаємося, а наелектризовані цією звісткою наступаємо ще впевненіше.

За насипом, що до нього ми наближаємось, вже не видно кепі. Попереду валяються трупи німців; вони або навалені купами, або лежать рядком. Ми підходимо. Уже ясно видно насип з його зловісними бійницями. Ми вже близько, неймовірно близько.

Перед нами щось падає. Граната. Ударом ноги капрал Бертран відкидає її так влучно, що вона відлітає й вибухає над самісінькими окопами.

І по цьому успіху чота підходить до рову.

Пепен повзе насипом між трупами. Доліз до краю і поринає в траншею. Він увійшов перший. Фуяд розмахує руками, кричить і стрибає в траншею майже водночас із ним... Я мельки бачу цілий ряд чорних дияволів; вони схиляються, спускаючись з гребеня насипу в чорну пастку.

Просто нас лунає страшенний випал; уздовж усього насипу земляного валу спалахує рампа вогнів. Спам'ятавшись, ми обтрушуємося й регочемо на ціле горло злорадним сміхом: кулі пролетіли зависоко. І враз із криками й ревом, радіючи порятункові, ми ковзаємо, котимося й живими вдираємося в черево траншеї.

* * *

Нас оповиває незбагненний дим. У цьому давучому проваллі спершу я бачу тільки блакитні уніформи. Ми йдемо то ліворуч, то праворуч, тручаючи одне одного; рикаємо, никаємо. Обертаємось; у руках у нас ножі, гвинтівки й гранати; спершу ми не знаємо, що робити.

—' Тварюки! Вони в криївках! — репетують довкола.

Глухі вибухи сколихують землю: бій іде під землею, у норах. Раптом нас роз'єднує моторошне густе курище; ми вже нічогісінько не бачимо. Ми борсаємось, як потопельники, в ядучих хвилях диму. Ми наштовхуємось на якісь рифи: то скорчились, скручились люди; десь у глибу вони сходять кров'ю і кричать. Ми ледве розрізняємо стінп, зовсім прямі, обкладені мішками з землею, біле полотно роздерте, як папір.

Часом важкі опари коливаються й рідшають, і тоді знову бачиш хмари напасників. Ніби видертий з цієї курної картини бою, на бруствері, в тумані, вимальовується герць; обидві сильветки падають і поринають у пітьму. Я чую кілька кволих вигуків: "Камрад!" Це гукають бліді вихудлі солдати в сірих куртках; їх загнано в розгрузлий куток траншеї. Під чорнильною хмарою знову заходить буря: юрба людей здіймається в тому самому керункові, суне правобіч стрибками та вихором попри понуру розбиту гатьку.

* * *

І раптом ми відчуваємо: все скінчилося. Ми бачимо, чуємо, розуміємо, що наша хвиля, докотившись сюди крізь усі перешкоди, не зустріла тут рівної собі хвилі і що ворог відступив. Людський мур розпався перед нами. Тонка завіса розпорошилася: німці поховалися в норах, і ми їх ловимо, мов пацюків, або вбиваємо. Ніякого опору вже нема: пустка, безмірна пустка. Ми простуємо вперед, ніби якась грізна лава глядачів.

Уся траншея сплюндрована. Білі стіни пообвалювалися; траншея скидається на мулисте глеювате русло висохлої річки з кам'янистими берегами, а подекуди — на пласку, круглу западину вичерпаного ставка; на краях, на схилі, на дні — немов довгий льодовик, гори трупів. І все це заливають нові —хвилі наших нових частин. Нори вергають димом; підземні вибухи колошкають повітря. Я дістаюся густого гурту людей, що чіпляються одне за одного і вовтузяться на розширеній арені. Коли ми приходимо, битва завершується; вся купа людей падає. Я бачу: з-під неї вилазить Блер, його каска теліпається на ремінці й держиться на шиї; обличчя подряпане; він рикає, немов дикун. Я наштовхуюсь на чоловіка, що вчепився за щось біля входу до криївки. Остерігаючись чорного, зрадецького провалля, він тримається лівою рукою за підпірку, а правою кілька секунд вимахує ручною гранатою. Зараз вона вибухне... Вона зникає в отворі. Вибух!.. У надрах землі чується моторошна луна: зойк мерущих людей. Чоловік хапає другу гранату. —

Другий вояк, піднявши з землі кайло, садить ним і трощить підпірки біля входу до іншої криївки. Земля обва. люсться і засипає вхід. Кілька тіней вимахує руками і втоптує цю могилу.

Одий, другий... Серед зацілілих людей, що дісталися цієї пожаданої траншеї під градом куль і гарматнів, я насилу впізнаю знайомі лиця, як ніби все колишнє життя раптом стало чимсь далеким. Люди втратили свою подобу. Всі пойняті шалом.

— Чого ми зупинилися? — гукає хтось, скрегочучи зубами.

— Чого ми не йдемо до інших окопів? — люто питає мене другий.— Коли ми вже тут, ми добіжимо туди як стій!

' — І я також хочу іти далі!

— Я також. A-а, падлюки!

Вони тіпаються, немов прапори; вони, як славою, пишаються своїм успіхом: войн ж бо вижили. Вони невблаганні, несамовиті, сп'янілі самими собою.

Ми стоїмо, тупцяємо на битому терені, на цій химерній спустошеній дорозі, що в'ється в долині й проводить від безвісті до безвісті..

— Рушай праворуч!

Ми простуємо далі в тому самому керункові. Безперечно, цей виступ уже давно обміркований десь там начальством. Ми ступаємо по м'яких тілах; деякі ще ворушаться, зойкають і пробують повзти, сходячи кров'ю. Трупи, накидані вздовж і впоперек, немов поліна, давлять поранених, душать, збавляють їм життя. Щоб пройти, я відкидаю чиєсь тіло без голови, з його шиї цебенить кров.

Серед цієї руїни, серед брил перекопаної або запалоі землі й важких уламків, над переплутаними тілами поранених і мертвих — скрізь рухливий ліс диму, розмаяного над траншеєю і круг неї, бачиш тільки розпалені, скрж вавлені й спітнілі обличчя й блискучі очі. Люди ніби танцюють, розмахуючи ножами. Вони веселі, певні себе, люті.

Бій поволі згасає. Хтось із солдатів каже:

— Ну, а тепер що нам робити?

Зненацька бій знову спалахує. Метрів за двадцять на рівнині, біля круглого сірого насипу, заторохкотіли рушн0ці, що метають іскри навколо закопаного кулемета, який уривчасто хрякає, ніби відбивається від когось.

Під крилом якогось синювато-жовтого сяйва люди все щільніше обступають машину, що плює вогнем. Я впізнаю недалеко себе сильветку Мені ля Жозефа; він випростався, навіть не пробує заховатись, простує прямо туди, де уривчасто кавкає кулемет.

Між Менілем і мною з траншеї лунає випал. Жозеф захитався, схиляється і вклякнув на одне коліно. Я кидаюсь до нього. Він каже:

— Нічого... в стегно... Якось доповзу.

Він робиться розважним, слухняним, як дитина. Потихеньку плазує до яруги...

Я ще докладно уявляю собі, звідки прилетіла куля. Я беруся ліворуч,'обминаючи небезпечне місце.

Я здибую тільки одного з наших. Це Параді.

— Ти?

Я дивлюсь на нього.

Він мовчки дивиться на мене.

Нас штовхають солдати; вони несуть на плечах або під пахвою якісь залізяки, схожі на великих комах. Вони захаращують прохід і розлучають нас.

— Сьома сотня здобула кулемет,— кричить хтось.— Уже більше не гавкатиме! Собака скажена! Собака!

— А тепер що робити?

— Та нічого.

Ми залишаємось тут. Ми збилися вкупу. Сідаємо. Живі вже не задихаються, мертві більше не харчать серед диму, полум'я й гуку гармат, що лунає з усіх кінців світу. Ми не знаємо, де ми. Немає ні землі, ані неба — тільки хмара навкруги.

У цій драмі хаосу заходить перше тихомцр'я. Скрізь помалу вщухають рух і гамір. Канонада притихає, і десь далеко небо колихається, немов від кашлю. Збурення вляглося, залишається тільки безмежна втома. І знов починається безконечне чекання.

* * *

Де ж ворог? Він скрізь полишив трупи: ми бачили цілі лави полонеників: ось там видно ще одна лава, нудна, невиразна, димна під брудним небом. Але головна частина розвіялась у далечині. До нас долітає кілька гарматнів, але ми з них сміємося. Ми врятовані, спокійні, самі в ЦІЙ пустелі, де безліч трупів торкаються лінії живих.

Западає ніч. Курява вляглася. Над довгою канавою, напханою людьми, постелився морок. Люди сходяться, сіда-> ють, підводяться, ідуть, тримаючись або чіпляючись одне за одного. Вони збираються поміж криївок, завалених трупами, сідають навпочіпки.

Дехто поклав рушницю на землю й відпочиває край рову, втомлено опустивши руки; зблизька видно, що лиця почорніли, обгоріли, обкидані багнюкою, очі запалені.