Без сім'ї - Мало Гектор

Він сказав, що коли Маттіа скінчить початкове навчання, він, Еспінассу, знайде кошти і пошле його в Тулузу, а потім у Париж, в консерваторію. Та Маттіа відповів знову:

— Я ніколи не покину Ремі!

8 Жасмін Жан (1798-1864) — провансальський поет-романтик. Писав гасконською говіркою. За фахом був перукарем.

— Ну гаразд, хлопче,— сказав нарешті Еспінассу.— Але дозволь хоч що-небудь для тебе зробити. Я подарую тобі книжку, з якої ти навчишся всього, чого не знаєш.

І він заходився порпатись у шухлядах. Після довгих розшуків він знайшов книжку під заголовком "Теорія музики". Вона була стара, зачитана, пошарпана. Але нам було до цього байдуже! Еспінассу взяв ручку й написав на першій сторінці: "Дарую цю книжку хлопчикові. Коли він стане великим артистом, хай згадає перукаря з Манта".

Не знаю, чи були в Манті, крім перукаря Еспінассу, інші вчителі музики, але ми познайомилися саме з Еспінассу, і ні я, ні Маттіа ніколи не забудемо його.

РОЗДІЛ VIII. "КОРОВА ПРИНЦА"

Я дуже любив Маттіа, але після Манта полюбив його іще більше. Хіба є щось краще в світі, ніж щира дружба, коли ти впевнений у тому, що тебе любить той, кого любиш ти?.. І хіба відмова Маттіа від пропозиції Еспінассу, тобто від спокійного й забезпеченого життя, від навчання й слави в майбутньому — не доказ його дружби? Адже зі мною його чекає життя, сповнене пригод і випадковостей, частіше злиденне, ніж сите...

Я не міг при Еспінассу сказати Маттіа, як мене схвилювали й зворушили його слова: "Я ніколи не покину Ремі!" Згодом, коли ми вийшли, я схопив Маттіа за руку і, міцно стиснувши її, мовив:

— Ми з тобою ніколи не розлучимось! Дивлячись на мене своїми великими очима, Маттіа

усміхнувся.

— Я знав про це ще раніше,— відповів він.

Маттіа з великою охотою взявся до "Теорії музики" і незабаром досяг просто-таки дивовижних успіхів у читанні. На жаль, я не міг примушувати його вчитися стільки, як мені хотілося і, безперечно, як хотіло ся йому. Адже ми від ранку до вечора простували по дорогах, щоб якнайшвидше перетнути цю кляту місцину між Лозером і Оверном. Селяни, які живуть на цих неродючих землях, дуже бідні, тож вони неохоче сягають рукою до кишень. Вони слухають, як ти граєш, дивляться на фокуси, які робить твій собака, але коли справа доходить до грошей — замикають перед тобою двері.

Нарешті ми дісталися до курортного містечка. Виявилось, що дресирувальник ведмедів казав правду: тут можна було добряче заробити.

І ми таки заробили ті гроші, яких нам не вистачало на корову.

Тепер ми мали аж двісті чотирнадцять франків. Треба було, не гаючись, прямувати в Шаванон через Юссель, де, як казали, мав відбутися великий кінський та коров'ячий ярмарок.

На ярмарку ми могли нарешті купити омріяну корову, на яку так довго збирали гроші.

До цього часу ми тільки мріяли про корову. Маттіа хотів купити білу, а я — руду, на згадку про нашу бідолашну Руду. Вона буде лагідною, даватиме кілька відер молока.

Яка прекрасна мрія!

І ось настав час здійснити цю мрію.

Ну й набрались ми клопоту!

Ні я, ні Маттіа не знали, за якими ознаками розпізнають хорошу корову. І нікому було дати нам пораду.

В заїздах ми наслухались дивовижних історій, які не на жарт злякали нас. Так, один селянин купив на ярмарку корову з таким чудовим хвостом, якого досі не мала жодна корова. Тим хвостом вона могла відганяти мух од самого носа, а це, як усім відомо, неабияке достоїнство. Ще й заплатив той селянин недорого. Він повернувся з ярмарку радий та веселий. А наступного ранку побачив, що хвіст у корови приклеєний... Другий селянин купив корову з фальшивими рогами. Третій, коли захотів подоїти свою корову, побачив, що вим'я в неї надуте. Вона дала за добу всього дві склянки молока.

А що як і нас ошукають, і ми приведемо до матінки Барберен безрогу корову? Або ж наша корова не даватиме молока? Який жах!

Щодо фальшивого хвоста Маттіа мене заспокоїв. Він сказав, що повисатиме на хвості в кожної корови, яку ми будемо торгувати, і смикатиме кожну корову за хвіст. Так само і щодо надутого вимені. Треба проколювати його грубою і довгою шпилькою. Але мене обсідали сумніви. Що буде, як Маттіа смикне за справжній хвіст або штрикне в звичайне вим'я? Корова хвицоне його в живіт або й у голову...

Проте серед історій, які нам розповідали, була одна, що трохи нас збадьорила. В цій історії нечесних господарів викрив ветеринар. Отже, ми можемо попросити якого-небудь ветеринара, щоб він нам допоміг. Йому, звичайно, доведеться заплатити, але справа варта заходу.

Прийнявши таке рішення, ми вирушили до Юсселя і на ранок третього дня прибули туди.

Юссель, сказати б, був для мене рідним містом. Тут я вперше виступав перед глядачами у виставах "Слуга пана Серденька" та "Дурніший з двох не той, про кого думають". Тут, у Юсселі, Віта ліс купив мені першу пару черевиків, підбитих гвіздками. Який я був тоді щасливий!

Ось і крамничка, в яку Віталіс колись мене привів, щоб купити мені одяг. Вона була така сама, як і тоді... І на дверях висів той самий мундир, обшитий галуном, а у вітрині — ті самі старі рушниці та лампи...

Залишивши наші торби та інструменти в заїзді, де я жив колись з Віталісом, ми подалися шукати ветеринара.

Коли ветеринар дізнався, чого ми від нього хочемо, він зареготав:

— Але ж у нашому краї нема вчених корів!

— Нам потрібна не така корова, яка вміє показувати фокуси, а така, яка добре доїться.

— І щоб у неї був справжній хвіст,— докинув Маттіа.

— Пане ветеринар, ми хочемо вас попросити допомогти нам, щоб не обдурили нас торговці. Ви чоловік учений, вас вони не проведуть.

— А на якого дідька вам корова? — спитав ветеринар. Я коротко розповів, для чого ми її купуємо.

— Ви славні хлопці,— сказав ветеринар.— Завтра я піду з вами на ярмарок і обіцяю, що в корови, яку я вам виберу, буде справжній хвіст.

— І роги?

— І роги.

— А вим'я не буде надуте?

— Ні. То буде гарна корова. Але щоб купити її, треба мати грошенята.

Замість відповіді я розв'язав хусточку, в якій був наш скарб.

— Чудово! Приходьте до мене завтра о сьомій годині.

— А скільки ми маємо заплатити вам, пане ветеринар?

— Ніскільки. Хіба ж я візьму гроші з таких славних хлопців?

Я не знав, як дякувати цьому доброму чоловікові, але Маттіа сяйнула чудова думка.

— Пане, а ви любите музику?

— Дуже, хлоп'ята.

— А лягаєте ви рано?

Запитання було не вельми доречне, але ветеринар усе-таки відповів:

— Рівно о дев'ятій.

— Ти хочеш заграти панові ветеринару? — спитав я Маттіа.

— Атож. Заграємо панові ветеринару серенаду.

— Заграємо! Мерщій, ходімо в заїзд і повправляє-мось, щоб не схибити, коли будемо грати.

За дві-три хвилини перед дев'ятою ми підійшли до будинку ветеринара, Маттіа зі своєю скрипкою, я — з арфою. Вулиці були темні, бо близько дев'ятої години мав сходити місяць, тож ліхтарів не засвічували. Крамниці вже позамикувано. Перехожих майже не було.

Щойно пробило дев'яту, ми заграли. На вузенькій тихій вуличці звуки відлунювали, як у концертному залі. Застукотіли, відчиняючись, вікна, і в них стали з'являтися люди у нічних ковпаках, хустках і чепцях.

Ветеринар теж відчинив своє вікно і вихилився з нього, щоб подивитися, хто там грає.

Він упізнав нас і подав рукою знак замовкнути.

— Я відчиню хвіртку,— сказав він.— Зайдіть і грайте

в саду.

І майже відразу хвіртка відчинилася.

— Ви славні хлоп'ята,— мовив ветеринар.— Але й шибеники з вас добрі. Як це вам надало грати в такий час! Адже вас можуть заарештувати за порушення нічного спокою.

І він дав кожному з нас по легенькому стусанові.

Ветеринар провів нас у садок з альтанкою, що сховалася між виноградним віттям.

Ми почали грати. Слухав нас не тільки ветеринар, а і його дружина та діти. В альтанці засвітили свічки.

Ми грали до десятої години. Грали б, напевно, іще — діти знай просили нас грати,— але ветеринар сказав, що завтра, нам рано вставати.

Нас запросили повечеряти. На знак подяки Капі показав кілька найкумедніших своїх фокусів. Діти були в захваті.

До заїзду ми повернулися близько півночі.

Містечко Юссель, таке спокійне ввечері, наступного ранку вирувало. Ще перед світанком ми чули безугавне торохтіння возів, що котилися по бруку, іржання коней, мукання корів, бекання овець, крики селян, які поспішали на ярмарок.

Коли ми спустилися вниз, то побачили, що двір нашого заїзду захаращений возами й хурами, з яких злазили вбрані по-святковому селяни та їхні жінки.

На вулицях було повно людей. Всі прямували до торговища. Подалися туди й ми. Нам хотілося поди витися на корів, так би мовити, зробити попередній огляд...

Які чудові корови! Чорні, білі, муругі яких тільки не було. І великі, і малі, і гладкі, і худі. Одні з телятами, інші — без телят; їхнє налите молоком вим'я майже торкалося землі. А скільки коней! А лошат! А свиней! А овець! А курей, качок та гусей! Але ми дивилися тільки на корів.

За якихось півгодини ми нарахували аж сімнадцять корів, які нам підходили. Три з них були руді вони сподобались мені. Дві, білі, припали до душі Маттіа. Ясна річ, ми засперечалися з цього приводу.

О сьомій годині ми прийшли до ветеринара. Він уже чекав нас. Разом з ним знову подалися на ярмарок. По дорозі ми ще раз сказали ветеринарові, яку корову хочемо купити: таку, щоб давала багато молока і мало їла.

— Оця нам підійшла б,— мовив Маттіа, показуючи на білу корову.

— А мені більше подобається ця,— сказав я, показуючи на руду.

Ветеринар помирив нас тим, що не зупинився ні біля однієї, ні біля другої корови, а пішов до третьої. То була невеличка корівка червонувато-рудої масті, з коричневими вухами, з чорними пружками навколо очей і з білою плямою на морді.

— Оце та, що вам треба,— сказав ветеринар. Корову тримав за налигач миршавий селянин.

Ветеринар спитав, за скільки він її продає.

— За триста франків.

Ця невеличка тонконога корівчина з хитруватою мордою одразу нам сподобалася. Та коли ми почули ціну, в нас і руки опустилися. Триста франків! Де взяти такі гроші!

Я смикнув ветеринара за куртку — мовляв, треба шукати іншої. Проте він подав мені знак, що треба триматися цієї корови.

Ветеринар заходився торгуватися з селянином. Він запропонував сто п'ятдесят франків, селянин скинув десять. Ветеринар підняв ціну до ста сімдесяти франків, селянин скинув ще десять.

Тут ветеринар перестав торгуватися і взявся оглядати корову.