Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Паризька знать виявляла зневагу не так, як ангулемські можновладці: провінційні дворянчики, що намагалися дошкулити Люсьєнові, все-таки визнавали його здібності і мали за людину, тим часом як для маркізи д’Еспар він просто не існував. То був навіть не вирок, а відмова в правосудді. Коли де Марсе навів на нього лорнет, бідолашного поета пропизав смертельний холод; коли паризький лев опустив лорнет, Люсьєнові здалося, ніби то упав ніж гільйотини. Карета рушила. Шаленство, жадоба помсти охопили зневаженого поета: він ладен був задушити пані де Баржетон; він би обернувся на Фук’є-Тенвіля, щоб мати втіху послати маркізу на ешафот; йому хотілося піддати де Марсе якомусь витонченому катуванню, з тпх, що вигадують дикупи. Він бачив, як повз нього, вклоняючись чарівним жінкам, прогарцював верхи де Каналіс, елегантний, як і личить найніжнішому з поетів.
"Боже мій! Золота — будь-якою ціною! — сказав сам собі Люсьєн. — Золото — єдина сила, перед якою схиляється світ!" — "Ні!" — вигукнуло його сумління, — не золота, а слави!" — "А слава — це труд! Труд! Улюблене слівце Давіда. Боже мій! Навіщо я тут? Та я доб’юсь успіху! Я їхатиму по цій алеї в колясці з грумом на зап’ятках! Мені належатимуть маркізи д’Еспар!" Люсьєп подумки вигукував ці шалені слова, обідаючи за сорок су в Юрбена. Другого дпя, о дев’ятій ранку, він пішов до Луїзи; його поривало затаврувати її жорстокість. Але мало того, що пані де Баржетон для нього не було вдома, воротар не пустив його й до дверей. Люсьєн чатував біля під’їзду до полудня. Опівдні від пані де Баржетон вийшов дю Шатле; він краєм ока гляиув па поета й хотів ухилитися від розмови. Люсьєн, болісно вражений, кинувся навздогін за ним; барон, почувши, що його доганяють, обернувся й уклонився Люсьєнові. Викоиавши обов’язок чемності, дю Шатле вочевидь квапився щезнути.
— Благаю вас,— мовив Люсьєн,— подаруйте мені одну хвилину! Я хочу сказати вам лише кілька слів. Ви свого часу виявляли до мене прихильність; пам’ятаючи це, я прошу про маленьку послугу. Ви щойно бачились із пані де Баржетон. Скажіть, чим я заслужив у неї та в маркізи д’Еспар такої неласки?
— Пане Шардон, — відповів дю Шатле з удаваною простодушністю, — а чи знаєте ви, чому ці дві дами покинули вас у Опері?
— Ні, — сказав бідолашний поет.
— Так от, щоб ви знали: вам відразу ж нашкодив пан де Растіньяк. Коли молодого франта запитали про вас, віп сказав коротко і ясно, що ви ніякий не де Рюбамире, а Шардон, що ваша мати — повитуха, що ваш батько був аптекарем в Умо, ангулемському передмісті, що ваша сестра, гарненька дівчина, прасує сорочки і заручена з ангулемським друкарем Сешаром... Такий світ! Вам захотілося бути на видноті? Йому й захотілося придивитися до вас. Де Марсе зайшов у ложу, щоб у товаристві маркізи посміятися з вас, і тут-таки обидві дами втекли, вирішивши, що сидіти з вами поруч для них принизливо. Не шукайте зустрічі ні з тією, ні з тією. Ви маєте талант — спробуйте тим самим одшіатити їм обом. Свіг знехтував вас, знехтуйте світ. Оселіться десь на мансарді, створіть шедевр, станьте знаменитим у якійсь царині, і світ схилиться до ваших ніг. Тоді ви завдасте йому тих ран, яких він завдає вам. Що більше приязні виявляла вам пані де Баржетон, то далі вона від вас одсахнеться. Така природа жіночих почуттів. Та зараз ідеться не про те, як вернути дружбу Анаїс, а про те, щоб не нажити в ній ворога, отож послухайтесь моєї ради. Вона вам писала. Поверніть їй усі листи — ваш благородний вчинок її розчулить, І коли згодом вам знадобиться її допомога, вона не поставиться до вас вороже. Щодо мене, то я такої високої думки про ваше майбутнє, що захищаю вас усюди. Якщо надалі зможу бути вам у чомусь корисний, покладайтесь на мене: я завжди до ваших послуг.
Люсьєн зблід, розгубився і був такий пригнічений, що навіть не відповів на легкий, ввічливий уклін старого джигуна, помолоділого в паризькій атмосфері. Він вернувся в готель і там застав самого Штауба, що прийшов пе так задля примірки замовленого костюма, як для того, щоб дізнатися від господині "Гайар-Буа" про фінансове становище незнаного замовника. В Париж Люсьєн приїхав на поштових; минулого четверга пані де Баржетоп привезла його з Водевіля в кареті. Відомості для Штауба були добрі. Кравець величав Люсьєна "графом" і звернув його увагу на те, як майстерно зумів він підкреслити чудові форми замовника.
— В такому вбранні панич може сміливо йти на прогулянку в Тюїльрі — не мине й двох тижнів, як він одружиться з багатою англійкою.
Жарт німецького кравця, бездоганність костюма, висока якість тонкого сукна, краса його подоби, відбитої в дзеркалі, — всі ці дрібниці трохи розвіяли Люсьєнову печаль. Він мимоволі подумав, що Париж — столиця випадку і на мить повірив у випадок. Хіба в нього нема томика віршів і в рукописі прекрасного роману "Лучник Карла IX"? Він поклався на ласку долі. Штауб пообіцяв принести завтра сюртук і решту одягу. Вранці прийшли з рахунками швець, торговець білизною і кравець. Люсь— єн, ще не навчеиий віднаджувати кредиторів, ще скутий добрими провінційними звичаями, розрахувався з ними, і в нього залишилося не більше як триста шістдесят франків із двох тисяч, привезених у Париж; а прожив він тут усього тиждень! Проте він вирядився й пішов прогулятися по терасі Фельянів. Там чепурун дістав за все віддяку. Він був так гарно вдягнений, такий милий та вродливий, що на нього задивлялося чимало жінок, а дві-три, приваблені його красою, навіть озирнулися. Люсьєн вивчав ходу й манери законодавців моди і пройшов курс добрих звичаїв, увесь час тільки й думаючи про триста шістдесят франків. Увечері, на самоті в своїй кімнаті, він вирішив обміркувати, чи варт йому жити далі в готелі "Гайар-Буа", де з ощадливості замовляв тепер на сніданок найскромніші страви. Люсьєн запитав рахунок, ніби збираючись виїздити; виявилося, що він заборгував сто франків. Другого ж дня Люсьєн подався в Латинський квартал; зі слів Давіда він знав, що там усе дешевше. По довгих пошуках він урешті натрапив по вулиці Клюні на поганенькі мебльовані кімнати, де й найняв собі покоїк по своїй кишені. Розрахувавшись із господинею "Гайар-Буа", Люсьєп того ж таки дня перебрався на вулицю Клюні. Переїзд обійшовся йому лише в розмірі плати за фіакр. Оселившись у тій нужденній комірчині, він зібрав усі листи пані де Баржетон, зв’язав їх у пакунок і поклав на стіл; та перш ніж написати їй, поет замислився над подіями цього фатального тижня. Йому й на думку не спадало, що він перший нерозважливо зрікся свого кохання, не відаючи, якою стане його Луїза в Парижі; він не бачив власних помилок, він бачив тільки своє нинішнє становище; у всьому він звинувачував пані де Баржетон — замість того щоб просвітити його, вона його занапастила. Поет розлютився, в ньому заговорила гордість, і в пападі гніву він написав такого листа:
"Що сказали б ви, пані, про жінку, яка звабила бідного, несміливого хлопчину, сповненого шляхетних надій, що їх у старшому віці називають мріями, — про жінку, яка кокетством, хитрощами та вдаваною материнською любов’ю звела ту дитину? Вона не нехтує ні найзнадлн— вішими обіцянками, ні захмарними замками, що зачаровують того хлопчину, вона везе його з собою, вона заволодіває ним, вона то докоряє йому за недовіру, то вихваляє його. Коли Ж хлоп’я кидає сім’ю і біжить наосліп слідом за нею, вона приводить його до безмежного моря, усмішкою заманює в благенький човник і відштовхує від перега, віддаючи на волю стихій, а тоді з високої скелі бажає йому щасливої долі. Ця жінка — Ви, а хлопчина — я. Але в руках цього хлопця лишилася запорука пам’яті, що може викрити злочинність Вашого добродіії— лицтва. Вам довелось би почервоніти, бачачи, як змагається з хвилями хлопчина, що його ви пригортали недавно до своїх грудей. Коли Ви читатимете цього листа, та запорука пам’яті Вам буде повернена. Ви можете забути все. Після чарівних мрій, що на них вказували Ви мені своїм пальцем у небесах, я тепер споглядаю убогу дійсність паризької твані. В той час, коли Ви, осяйна й обожнювана, витатимете у високостях світу, до чийого порога мене привели, я тремтітиму від холоду на злиденному горищі, куди ви мене закинули. Та, можливо, серед бенкетів і втіх Вас усе-таки опадуть муки совісті, може, Ви згадаєте про хлопчину, якого штовхнули в безодню. То хай Вас, вельможна пані, не бентежить сумління! З глибини пекла своїм останнім поглядом ця дитина дарує Вам єдине, що залишилось у неї: прощення. Так, пані, завдяки Вам, у мене вже не зосталося нічого. Анічогісінько! Та хіба весь світ не створено з нічого? Геній мусить наслідувати бога: я почав із того, що запозичив його милосердя, не знаючи, чи доступлюся його могутності. Але Вам доведеться тремтіти, якщо я зійду на лиху дорогу; Ви ж будете співучасницею моїх помилок. Гай-гай! Мені шкода Вас. Ви-бо ніколи не прилучитеся до слави, яку я здобуду тяжкою працею!"
Написавши цього листа, пишномовного, але сповненої о похмурої гідності, якою часто зловживають поети, коли їм усього двадцять два роки, Люсьєн подумки полинув у лоно своєї родини; йому привиділися гарні кімнатки, що їх опорядив для нього Давід, пожертвувавши на те всі свої заощадження, перед очима постали картини скромного, мирного міщанського щастя, яким він міг утішатися, тіні матері, сестри й Давіда витали навколо нього; він знову бачив сльози, що лилися з їхніх очей у хвилини розлуки, і сам заплакав, бо залишився сам-один у Парижі, без друзів, без заступників.
Кількома днями пізніше Люсьєн писав сестрі:
"Моя люба Єво, сестрам судилася сумна доля дізнати більше печалі, ніж радості, прилучаючись до життя бра— *гів, які присвятили себе мистецтву, і я починаю боятися, іцо стану тобі тягарем. Хіба я не вжив на зло вашу прихильність до мене? Пам’ять про минуле, повне сімейних радощів, підтримує мене в моїй теперішній самітності. Зі швидкістю орла, що вертається у своє гніздо, подумки долаю я простір, пориваючись в обійми справжньої любові після того, як зазнав першого горя і перших оман паризького світу. Чи не потріскував гніт вашої свічки? Чи не випадали жарини з вашого каміна? Чи не дзвеніло вам у вухах? Чи не казала мати: "Це Люсьєп про нас думає"? Чи не відповідав Давід: "Він бореться з людьми і обставинами!" Єво, я пишу цього листа лише для тебе одної.
