Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

"Він ніколи так не ДИВИВСЯ на мене, — подумала вона. — Боже мій, Шатле казав правду!" Тоді вона визнала, що любов її була помилкою. А коли жінка починає каятись, у власній слабості, вона ніби губкою проводить по своєму житті, щоб усе зітерти. Луїза трималася спокійно, хоча кожен Люсьєнів погляд будив у ній лють. В антракті з лову зайшов де Марсе і привів із собою пана де Лісто— мера. Статечний чоловік і молодий фат не забарилися шепнути гордій маркізі, що напомаджений весільний дружко, якого вона необачно впустила до себе в ложу, має не більше права називатися паном де Рюбампре, як іудей називатися християнином. Люсьєн — син аптекаря Шардона. Ежен де Растіньяк, добре обізнаний із ангу— лемськими справами, уже в двох ложах насмішив людей дотепами про мумію, яку маркіза називає кузиною і яка завбачливо завела собі аптекаря для того, звичайно, щоб він своїми пілюлями штучно підтримував її життя. Коротше кажучи, Марсе повторив маркізі кілька з тисячі дотепних жартів, що їх парижани швидко вигадують, щоб іще швидше забути; за ними стояв дю Шатле — справжній винуватець цього карфагенського віроломства.

— Моя люба, — озвалася маркіза д’Еспар, затуляючись тялом, — скажіть, будь ласка, чи вашого улюбленця справді звуть де Рюбампре?

— Він узяв собі материне прізвище, — відповіла, зніяковівши, пані де Баржетон.

— А як звали його батька? ,

— Шардон.

— Хто він був?

Аптекар.

— Я була певна, люба моя, що паризьке товариство пе посміє глузувати з жінки, котру я признала за свою родичку. І ось тепер ті вітрогони щасливі, що застали мене в товаристві аптекаревого сина. Послухайте, нам краще негайно піти звідси.

Маркіза д’Еспар прибрала невдоволеного вигляду, і Люсьєн не міг зрозуміти, в чім причина тієї переміни. Він подумав, що, мабуть, жилет у нього поганого смаку, — і це було справді так. Він зрозумів із прихованим жалем, що одягатися слід у доброго кравця, і вирішив узавтра ж піти до найвідомішого, щоб на той понеділок позмагатися із франтами, з якими зустрінеться в маркізи. Хоч ВІЙ і порипув у роздуми, його погляд, захоплений третьою дією, не відривався від сцени. Милуючись, рідкісним видовищем, він водночас мріяв про маркізу д’Еспар. Люсьєна доводив до відчаю цей раптовий холод, що так суперечив його душевному палу, який кинув його в нове кохання всупереч величезним перешкодам,— він передбачав їх, але твердо поклав собі подолати їх. Люсьєн отямився від глибокої задуми, щоб глянути на свій ідеал, але, повернувши голову, побачив, що він у ложі сам-один; ноет почув легкий шум: двері зачинилися, маркіза д’Ес— пар пішла і забрала з собою кузину. Люсьєн подивувався з тієї раптової втечі, але довго він не. міркував про це, бо не знаходив ніякого пояснення.

Коли обидві жінки сіли в карету, і карета покотилася вулицею Рішельє' до передмістя Сент-Оноре, маркіза, ледь тамуючи гнів, сказала:

— Дорога моя, ви що собі думаєте? Зачекайте, поки аптекарів сип прославиться, тоді й опікуйтесь ним. Гер— цогипя де Шольє досі приховує свої близькі взаємини з Каиалісом, а він же знаменитий і дворянського роду. Сподіваюся, цей хлопець вам не син і не коханець, правда ж? — спитала горда жінка, кинувши на кузину пильний, проникливий погляд.

"Яке щастя, — подумала пані де Баржетон, — що я тримала цього шалапута на відстані й нічого йому не дозволяла!"

— От і гаразд, — вела далі маркіза, сприйнявши промовистий погляд кузипи за відповідь. — Покиньте його, прошу вас! Присвоїти собі дворянське прізвище! Яке зухвальство! Суспільство карає таких самозванців. Припускаю, що це прізвище його матері, хай і так. Але ж зрозумійте, люба моя, що тільки королю належить право своїм особистим указом надати прізвище де Рюбампре сипові жінки із цього роду. Якщо вона взяла шлюб із нерівною, то такий указ — велика ласка, і, щоб домогтися її, готрібні неабиякі кошти, великі заслуги і дуже високе заступництво. Одяг того вифранченого крамарчука свідчить, що він хлопець убогий і простого роду. З лиця він, щоправда, гарненький, проте мені здався досить недалеким: не вміє ні пристойно поводитись, ні говорити, — одне слово, не вихований. Чому раптом ви піклуєтесь про нього?

Пані де Баржетон відцуралася Люсьсна, як і Люсьєн відцурався її, і тепер страшенно потерпала, щоб маркіза не вивідала всієї правди про її подорож.

— Яв розпачі, дорога кузино, що так ославила вас.

— Мене ославити неможливо, — всміхнулася пані д’Еспар. — Я думаю про вас.

— Але ж ви запросили його на обід у понеділок!

— Я занедужаю, — жваво відповіла маркіза. — Ви його повідомте, а я накажу не впускати цього добродія пі під тим, ні під іншим прізвищем.

Під час антракту Люсьєпові захотілося прогулятись у фойє — він помітив, що всі йдуть туди. Але жоден із тих, хто заходив у ложу до маркізи д’Еспар, не вклонився йому й не звернув на нього уваги; це дуже здивувало провінційного поета. Крім того, Шатле, що тайкома стежив за ним, зразу зникав, коли той простував у його бік. Придивляючись до чоловіків, що прогулювались у фойє, Люсьєн переконався, що одяг його має досить кумедний вигляд; він вернувся в свою ложу, сів у кутку і тихо просидів там до кінця вистави, захоплений то пишпотою п’ятої дії балету, що так уславилася своїм Аїдом, то видовищем зали, яку він повільно обводив поглядом ложу за ложею, то поринаючи в роздуми, спричинепі близькістю вищого паризького товариства. "Осьде моє царство! — думав він. — Ось той світ, який я повинен покорити"! Він пішки вернувся додому, обмірковуючи все, що казали чепуруни, які заходили в ложу віддати укліп маркізі д’Еспар; їхні жести, постава, манера входити й виходити — усе пригадувалося йому напрочуд виразпо. На другий день, близько полудня, він насамперед пішов до ІПтауба — найзнаменитішого кравця того часу. Благанням та обіцянками заплатити готівкою він домігся від кравця згоди пошити костюм до злоповісного понеділка. Зрештою, Штауб пообіцяв пошити на той вирішальний день чудовиіі сюртук, жнлет і панталони. У білизняній крамниці Люсьєн замовив сорочки, носові хусточки, одне слово, цілий посаг, а швець зняв мірку з його ноги на черевики іі на чоботи. Поет купив прегарний ціпок у Вердьє, рукавички й запонки в пані Ірланд, — тобто він постарався піднятися на рівень справжнього франта. Вдовольнивши свої примхи, Люсьєн пішов на Нову Люксембурзьку вулицю, проте Луїзи там не застав.

— Пані обідають у маркізи д’Еспар і повернуться пізно, — сказала Альбертіпа.

Люсьєн пообідав за сорок су в ресторані Пале-Рояль

і рано ліг спати. У неділю, об одинадцятій, він прийшов до Луїзи; вона ще не вставала. Він навідався о другій годи и і.

— Пані ще не приймають, — сказала Альбертіна, — але вона передала вам записку.

— Вона ще не приймає? — перепитав Люсьєн. — Але ж я не кожен перший-ліпший...

— Не знаю, — досить безцеремонно відказала служниця.

Відповідь Альбертіни здивувала Люсьєна не менше, ніж лист від пані де Баржетон. Він узяв записку і тут— таки, на вулиці, прочитав рядки, що сповнили його розпачем.

"Маркіза д’Еспар захворіла і прийняти Вас у понеділок не зможе. Я й сама почуваю себе негаразд, але встану й поїду її провідати. Мені дуже прикро, що виникли ці перешкоди, але мене заспокоює Ваш талант. Ви проб’єтесь і без заступництва".

"Нема навіть підпису!" — подумав Люсьєн; він уже був у Тюїльрі, сам не помітивши, як прийшов туди. Дар провидіння, властивий талановитим людям, підказав йому, що ця холодна записка звістує катастрофу. Він ішов, поринувши в роздуми, йшов далі й далі, роздивляючись пам’ятники на майдані Людовіка XV. Погода стояла чудова. Повз нього пролітали розкішні карети, прямуючи до головної алеї Єлісейських Полів. Він ішов разом із юрбою людей, що гуляли; за хорошої погоди сюди в недільні дні стікається близько трьох-чотирьох тисяч екіпажів, утворюючи імпровізований Лопшап. Він ішов, милуючись на пишні запряги, ошатне вбрання, блискучі лівреї й опинився перед Тріумфальпою аркою, яку на той час іще будували. Що з ним сталося, коли, вертаючись назад, він зустрів маркізу д’Еспар і пані де Баржетон: вони сиділи в кареті, позад якої маяло пір’я ла капелюсі грума; по зеленій гаптованій золотом лівреї Люсьсн упізнав екіпаж маркізи. Каретний потік зупинився, утворилася тиснява, і Люсьєн побачив зовсім перемінену Луїзу. її годі було впізнати: тони вбрання пасували до кольору обличчя, сукня була прегарна, майстерно укладене волосся дуже личило їй, а вибагливого смаку капелюшик майже не поступався капелюшику маркізи д’Еспар, законодавиці мод. Є певна манера носити капелюх: збийте його трохи назад — у вас буде зухвалий вигляд; насуньте на лоб — і ви здаватиметесь похмурою; збийте набік — і матимете хвацький вигляд; а от світські жінки надягають капелюшики, як їм заманеться,— і завжди мають гарний вигляд. Пані де Баржетон одразу розв’язала цю складну проблему. Красивий пояс охоплював її стрункий стан. Вона перейняла в кузини її рухи й звички; вона сиділа в тій самій позі, так само гралася зграбненьким флакончиком із парфумами, який висів на ланцюжку на пальці правої руки, і в такий спосіб, наче несамохіть, показувала вузеньку руку в гарненькій рукавичці. Коротше кажучи, вона вподобилася маркізі д’Еспар, не вдаючись до мавпування; вона виявилася гідною кузиною маркізи, яка, здавалось, пишалася своєю ученицею. Чоловіки та жінки, що гуляли по алеях, задивлялися на блискучу карету з об’єднаними гербами д’Еспарів та Бламон-Шоврі. Люсьєн дивувався, помітивши, що багато перехожих віталися з кузинами; він не знав, що всьому Парижу, який складається з двадцяти салонів, уже відомо: пані де Баржетон — родичка маркізи д’Еспар. Молоді вершники оточили коляску, щоб супроводити кузин до Булонського лісу; між ними Люсьєн помітив де Марсе та де Растіньяка. По жестах цих двох зальотників Люсьєп легко здогадався, що вони висловлюють компліменти пані де Баржетон з приводу її переміни. Маркіза д’Еспар сяяла вродою і здоров’ям, виходить, її недуга була тільки приводом, щоб відмовити йому, Люсьєнові, в прийомі: адже вона не перенесла званого обіду на інший день. Розлючений поет попрямував до карети; віп ішов повільно і, коли опинився в полі зору двох дам, уклонився їм; пані де Баржетон не зволила його помітити, а маркіза навела на нього лорнет і не відповіла на уклін.