Чоловіки під охороною - Мерль Робер

Зміст рядка їй незрозумілий, — то просто коротке посилання на номер одного біологічного місячника, — але я не збираюся нічого пояснювати вголос. Я вирішую поводитись так само обережно, як і Стайн, хай навіть це здається мені зайвим. Мабуть, він здогадується, що за ним (про це мені розповідала Джоан Пірс), як ні за ким іншим, пильно наглядають через оту пересварку між Муч і Рут Джеттісон. У всякому разі, Стайн остерігається навіть вимкнутого підслуховувального пристрою в помешканні Пірсів.

Цей місячник я зможу взяти в нашій науковій бібліотеці й пополудні з нетерпінням чекаю закінчення роботи в лабораторії, щоб скоріше податися до неї.

В цій бібліотеці періодичні видання не записують до картки читача: їх можна переглядати в залі або брати по одному номеру додому, залишаючи натомість зелену картку зі своїм прізвищем і відповідною датою. Я легко знаходжу потрібне мені видання й читаю навстоячки наукову працю, не роблячи ніяких записів. Як я й здогадувався, це стаття написана ще два роки тому самим Стайном. Стаття дуже коротка — якийсь десяток сторінок, але для мене, та й для всіх нас, коли зважити на становище Блувілла й усієї країни, вона становить неабиякий інтерес. Я швидко проглядаю статтю, потім перечитую її ще раз уже повільніше, щоб бути певним, що нічого не пропущу завтра вранці, коли звітуватиму перед Берідж.

Коли я виходжу з бібліотеки, мене зачіпає містер Берроу. Щоправда, слово "зачіпає" тут не зовсім до місця: адже щоб когось зачепити, треба мати щось міцне й чіпке — скажімо, руку, пазурі, клішню. А в містера Берроу нічого з цього нема. Руки йому не служать: він ніколи ними нікого не торкається. Брезклий і губчастий, містер Берроу присмоктується до вас, як присосок. Він приманює вас удавано добродушними очима, повними м'якими губами й схожим на хоботок носом. Його голос, липкий і металевий водночас, прилипає до вашої шкіри, мов патока. Отож містер Берроу, неприступний і драглистий, із своєю лискучою, наче натертою воском, геть лисою маківкою виростає переді мною в коридорі, що веде до кафетерію. Може, я й пройшов би крізь цю медузу, але яким би я з неї вийшов? Тож я зупиняюся, немов перед величезною калюжею відпрацьованого мастила в гаражі. З усього видно, що містер Берроу має мені щось сказати. І тільки-но я зупиняюсь, він справді без будь-якого вступу сором'язливо шепоче мені:

— Докторе Мартінеллі, сподіваюся, ви не забули, що сьогодні ввечері до Блувілла приїздять посланці від доктора Малберрі. Я попросив його перенести їхній приїзд на годину пізніше, щоб вони не привертали до себе в таборі великої уваги. З цих же міркувань я вирішив, що маніпуляції мають відбуватись у кожного вдома й що вас ушанують цим дійством (мені сподобався такий евфемізм!) останнім у вашому помешканні о дев'ятій годині. О цій порі, якщо мене не зраджує моя пам'ять (а особливо пам'ять його підслуховувального пристрою — але про це я ніколи йому й словом не прохопився), Дейв уже в ліжку. Мені хочеться, — провадить він трохи заклопотано, — щоб усе пройшло якнайпристойніше. І я сподіваюся (ці слова він виголошує владно), що посланців доктора Малберрі ви приймете добре: адже він (тут містер Берроу підвищує голос) виконує делікатне, але вельми патріотичне завдання, отож ми повинні ставитись до нього з усією шанобливістю.

— Звичайно, містере Берроу, — відповідаю я якнайчемніше.

Містер Берроу не додає більш ні слова. Він сказав усе й з усіма бюрократичними відтінками, яких вимагає його становище. Замість попрощатись зі мною, містер Берроу намагається пропустити мене повз себе у вузькому коридорі, втягуючи в себе черевце, щоб я не торкнувся його. Я теж, розминаючись із ним, відсторонююсь від нього. Мені не хочеться ненароком проколоти цей пухир і побачити, як він розпливеться клейкою рідиною на підлозі. Нарешті мені вдається обминути його. Я з полегкістю йду від містера Берроу. Дивна річ: я тільки порозмовляв із ним, а вже відчуваю себе якимсь липким.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Дев'ята година. Дейв ліг спати. І ось я ходжу знічев'я, якщо так можна сказати, по кімнаті, сповнений водночас ніяковості й цікавості. Я побоююсь не самого "дійства", що його в крайньому разі можна кваліфікувати як медичну процедуру, а попередньої розмови з лаборанткою. Адже коли молоденька медсестра згоджується виконувати таке завдання з почуття обов'язку й патріотизму, то, тільки подумавши про неї, вже починаєш ціпеніти.

Мої побоювання виявляються безпідставними. О дев'ятій десять перед бараком зупиняється фургончик. Я кидаюся відчиняти двері, щоб мої гості, постукавши, не розбудили Дейва, і опиняюсь перед кремезною особою років тридцяти. Вона звертається до мене хрипким голосом:

— Доктор Мартінеллі? Що ж, чудово, ти не баришся. Ти чекав на мене під дверима?

Вона обертається до когось, кого я ще не бачу, й кричить:

— Рікардо, принеси сумку! Клієнт готовий!

— Не кричіть так, — кажу я. — В сусідній кімнаті спить мій син.

— Гаразд, — відповідає вона, — я вмію себе стримувати. Скільки хлопцеві років?

— Одинадцять, — кажу я, беру її за руку й веду до своєї кімнати.

— Ще надто юний, — каже вона, хихикнувши. Потім рушає попереду, легенько прогладжуючи мене нижче живота, ніби це — щось зовсім природне, звичайнісінька цікавість, яку мимоволі виявляє гостя.

— Рікардо! — знову кричить вона хрипким голосом до дверей.

— Цс-с! Син спить.

— О, справді! Рікардо, — каже вона, трохи стишивши голос, — ти несеш ту сумку чи ні? Я ж без неї, як без рук. — Вона моргає й регоче.

В моїй гості анічогісінько не свідчить про те, що вона має якийсь стосунок до медицини. Вона вся така нафарбована, що в мене аж у голові паморочиться, — чорні очі з наліпленими густими, мов кущі, віями, вохряне обличчя, криваво-червоні губи. Зовсім негарна. Риси обличчя грубі, ніс великий, вилиці широкі, лоб низький. Але все це рятує широченний, від вуха до вуха, рот з повними губами, чудові зуби й рожевий язик, що, як тільки вона починає говорити, виказує себе й здається надто довгим і прудким.

— Ну ж бо, Рікардо, де ти там? — кричить вона хрипким голосом і обертається до дверей, погойдуючи стегнами.

Цієї миті заходить Рікардо — низький, із тонкими рисами й чорними вусиками латиноамериканець у білому чепчику на маківці; на плечах у нього біла куртка, прикрашена зеленим значком із золотистою літерою С; на переніссі — окуляри з ледь затемненими скельцями, а на обличчі — вираз смутку. Він кладе на мій стіл сумку й запитально дивиться на жінку.

— Це Рікардо, — каже жінка, повертаючись і кидаючи на мене швидкий погляд, який я не встигаю вловити, бо на її губах одразу ж розпливається широка усмішка. Одначе цей рот зачаровує мене воднораз своїми великими розмірами, красою губів, зубів і язика. Навіть більше, коли очі, незважаючи на приклеєні вії та фарбу, якою вони підведені, лишаються досить невиразними, то рот приковує до себе увагу, губи, розтягуючись і стягуючись, весь час ворушаться, язик ходить ходором, а зуби то з'являються, то зникають.

— Мене, — провадить вона, тицяючи великим пальцем правої руки собі в праву грудь, — мене звати Бесс.

— Вітаю вас, Бесс! Вітаю, Рікардо!

— Buenos noches, senor , — каже Рікардо, дивлячись на мене з невимовним смутком.

Він говорить по-іспанському так, як колись негри говорили своєю мовою, щоб сподобатися грінго .

— Привіт, докторе! — нарешті вітається Бесс.

Рікардо знову зводить сумирний, запитальний погляд на Бесс, а та обертається до мене:

— Любий, ти хочеш, щоб Рікардо лишився тут?

Я спантеличено дивлюсь на неї, але нічого не можу прочитати в її очах. На щастя, вона всміхається, і я все розумію.

— Ні, ні, — категорично заперечую я.

— У кожного свій смак, — байдужно каже Бесс. — Ми можемо попросити його вийти звідси. Рікардо, зачекай на мене в машині.

Рікардо щулиться і, не сходячи з місця, зажурено дивиться на Бесс із виглядом собаки, якого проганяють з дому, бо в нього брудні лапи.

— Рікардо, ти чув, що я сказала? — гримає вона суворо, але з широкою усмішкою на повних губах, і я одразу ж розумію: Бесс ставиться до Рікардо з приязню.

Він це добре відчуває і, здається, ось-ось удавано чи по-справжньому заплаче.

— Йому не конче нудьгувати на самоті у фургоні, — кажу я. — Нехай зачекає на кухні за чаркою бурбону .

— Бурбону? У тебе є бурбон? — запитує Бесс, пожвавішавши й аж приплямкнувши великим ротом.

— Ви теж хочете випити?

— Я ніколи не п'ю до роботи! — відповідає Бесс, цнотливо підібгавши свої повні губи.

Я підходжу до Рікардо, беру його за руку й веду на кухню. Його приємно дивує мій невеликий зріст і моя люб'язність. Напруженість на обличчі в нього спадає, коли він бачить, як у чарку ллється віскі. Рікардо скидає окуляри, ніби вони завадять йому відчути смак бурбону. Я бачу його очі. Під ними залягли великі круги, погляд від цього здається сумовитим, і цього смутку не може розвіяти навіть віскі.

Я покидаю його. В кімнаті Бесс розпаковує сумку й щоразу, викладаючи якийсь медичний прилад, ні з сього ні з того, погойдує то сідницями, то грудьми.

— Ти добряга, докторе, — голосно сміється вона, широко роззявляючи рота, наче хоче з вдячності проковтнути мене.

— А цей ваш Рікардо не дуже веселий, — кажу я, підходячи до неї, зачарований красою її розтуленого рота.

— Йому є чого сумувати, — каже Бесс. — Ті паскудні сучки утнули з ним бридку штуку. Рікардо пуерторіканець. Пуерторіканців тепер завозять сюди тисячами, як ти знаєш. (Ні, нічого такого я не знаю.) Вони потрібні тут на важких роботах. А ті сучки переконали його, нібито каладіум — чудове зілля і діє лише певний час. Він, йолоп сердешний, повірив їм і випив те зілля. А тепер, збагнувши, що це назавжди, не перестає нарікати на свою долю.

Я даю їй зрозуміти на мигах, що в кімнаті встановлено підслуховувальний пристрій.

— А мені начхати, — каже Бесс. — Бідолашний Рікардо! Вдома у нього дружина й цілий виводок дітей. Він посилає їм увесь свій заробіток. Я заповнюю йому поштові перекази, бо він не вміє писати. Рікардо каже, що ніколи вже не побачиться з дружиною, бо зганьбить себе в її очах, коли вона довідається, що він більше ні на що не здатний... Любий, — провадить вона, — перевдягнися в піжаму, так тобі буде зручніше.

— Але ж це вас затримає, — відповідаю я.

Бесс сміється, і я не відриваю очей від її рота.