Чоловіки під охороною - Мерль Робер

Дефромон сам писав свої промови, визубрював їх напам'ять і виголошував з дивовижною величчю, розсипаючи довкола блискавки, як Мойсей на Синаї. З віком він анітрохи не став м'якшим і виголосив промову, сповнену нищівної критики на адресу Бедфорд; цю промову повністю надрукували газети всього світу, навіть ті, які взагалі шкодували, що її виголошено. Як відомо, коли американського президента хтось образить на міжнародній арені, то його найближчі союзники нишком найбільше з цього радіють.

Зрештою, промова — це тільки промова, і справа не зайшла б далі обміну прикрими нотами між дипломатами, якби хтось у Пентагоні не виявив дивної ініціативи. Пентагонівські генерали — і про це треба сказати на їхнє виправдання — з самого початку пошесті жили в розпачі й самоомані. Вони мали найдосконалішу в світі зброю, але бачили, що невдовзі її не буде кому застосувати. Особовий склад трьох родів військ танув із дня на день, навіть самі генерали вимирали вдвічі швидше, ніж цивільні: може, припускала Аніта, тому, що в житті вони не такі заклопотані і в них збереглося досить активне сім'яутворення.

В усякому разі, безперечно одне: без згоди й відома президента, секретаря міністерства оборони й начальників трьох пентагонівських штабів один генерал авіації організував невеликий наліт трьома літаками на Гавану, і під час нього французьке посольство було зруйновано лазерною бомбою, а посол загинув.

Дефромон метав із Франції громи й блискавки. Він виголосив ще одну гостру промову, спрямовану проти США, в якій говорив про "варварський замах", "воєнний злочин", "навмисне вбивство". Одначе Дефромон не став — може, через те, що був добре поінформований, — погрожувати у відповідь бомбардуванням, а дуже спритно обмежився лише вимогою до Бедфорд вибачитись, відшкодувати збитки й покарати винних.

— На мою думку, — сказала Аніта, — слід було задовольнити вимоги того жахливого дідугана. Зрештою, безпосередні виконавці нальоту загинули в своїх літаках — їх збила кубинська протиповітряна оборона, а щодо винуватців, то вони теж не забаряться вирушити в потойбічне царство, бо Пентагон з дня на день вимирає.

І знову Бедфорд не послухалася моїх порад. Вона побоювалася, що виставить себе на посміховисько, коли дасть зрозуміти, що хтось із її військових чинів знехтував нею як жінкою й через її голову розв'язав свою особисту війну з Францією. Марно я їй натякала, що жоден американський президент, починаючи від Трумена, не досяг успіху, слухаючись своїх генералів, і що в усіх міністерських канцеляріях світу добре знають про цю слабинку нашої виконавчої влади. Бедфорд воліла покрити Пентагон і погрузла в дитячій брехні: мовляв, друге бомбардування здійснено як "оборонний захід", щоб запобігти нальоту авіації Кастро на Майамі. До речі, цілком імовірно, що французьке посольство було зруйноване ракетою "Сем", яка просто не влучила в ціль. І аж потім Бедфорд висловила крізь зуби своє "співчуття".

Дефромон виголосив третю промову, в якій з презирством викрив брехливість тверджень Білого дому, промову, яка за своєю різкістю перевершила дві попередні. Але цього разу Дефромон не обмежився самим тільки виступом. Він відкликав свого посла з Вашингтона й повідомив американського посла в Парижі, що його присутність у дій столиці більше небажана, скасував візи американцям, які перебували у Франції, позакривав американські центри на французькій території і націоналізував великі французькі акціонерні компанії, капітал яких . контролювали США. Коли зважити на те, як швидко було вжито двох останніх заходів, то не важко здогадатися, що Дефромон виношував їх давно: по-перше, з міркувань економічної незалежності Франції, по-друге, тому, що наші культурні центри, слід визнати, без будь-якої стриманості поширювали ідеологію Дебори Грімм. А ми знаємо з повідомлення Агнеси, що філософія Дебори Грімм "викликала огиду" в того літнього чоловіка.

Потім одна з наших розвідниць в Оттаві роздобула фотокопії листів, що ними обмінювалися Дефромон та прем'єр-міністр Канади. Ці листи нас приголомшили.

Канадського прем'єр-міністра (за походженням вона канадська француженка) звали Колетта Лаграфей. У своєму першому листі Дефромон признався їй, що колись був знайомий з молодою француженкою з таким самим ім'ям і прізвищем, але доля розлучила їх, і він марно її розшукував, одначе зберіг найприємніші спогади про неї, і саме прізвище канадського прем'єр-міністра вельми любе йому, не кажучи вже про давні історичні зв'язки між Францією та провінцією Квебек, звідки була родом Колетта Лаграфей. Похвала від такого знаменитого й шанованого державного діяча дуже зворушила прем'єр-міністра, і, незважаючи на величезну різницю у віці, а може, саме завдяки їй, між ними зав'язалося щире листування, в якому Дефромон непомітно переходив від натяків до похвали, від похвали до порад, від порад до повчань.

Це палке листування дало свої плоди: коли сталося бомбардування французького посольства в Гавані, Лаграфей без вагань стала на бік тих, хто протестував проти цього, підтримала Дефромона в його подальшій сварці з Бедфорд і почала відмовлятися видавати Сполученим Штатам американських "кавалерів без дам", які дедалі частіше втікали на її територію. Я дізнався від Аніти, що, всупереч тенденційному твердженню Дебори Грімм, далеко не всі "кавалери без дам" були розбещеними чоловіками, вони просто втікали на ферми, щоб урятуватися від пошесті в містах.

— Одне слово, — підбиває підсумок Аніта, — склалося жахливе міжнародне становище. Ми втратили в Латинській Америці та Азії свої військові бази, сировину, ринки, а також уряди, яких підтримували. Китай відвоював собі Тайвань, Японія зблизилася з Китаєм, а цей залагодив свої спірні питання з СРСР. Що ж до Західної Європи, то її країни під впливом Дефромона відмежувалися від нас і зміцнюють зв'язки між собою. Навіть гірше: Канада, як ніколи наїжачившись на наших кордонах і спираючись на свою незалежність, відверто виявляє до нас лиху волю. Ось за якого становища починається моє посольство в Парижі. Нарешті Бедфорд послухалась мене, змінила свою політику і, згодившись з моєю думкою, що Дефромон — один із ключів від нинішнього міжнародного становища, доручила мені укласти з ним мир...

Нараз Аніта, не доказавши до кінця фразу, заплющує очі й засинає. Я ставлю їй запитання, але вона не відповідає. Здається, їй і світло не заважає спати, її обличчя під лампою розслабилось, а дихання заспокоїлося. Ось ті останні слова й останній образ Аніти, що збережуться в моїй пам'яті. Вона попередила мене, що поїде звідси завтра о шостій ранку, навіть не снідатиме, і ми не встигнемо вже перемовитися з нею й кількома словами.

Я переймаюся змішаним почуттям. Передусім — відчуваю величезну полегкість. Тепер я розумію, чому в наших газетах зникли зарубіжні новини. Істерія, яку ми всі разом переживаємо тут, — явище місцеве, своєрідне полювання на відьом, поширене лише на одну стать, щё один вияв загального манихейства. Всю свою історію ми намагалися втілювати принцип зла, потім робили з нього козла відпущення й засуджували його. Нині, коли царює Бедфорд та її кліка, чортом є чоловік. Але це божевілля не проникло за межі наших кордонів. Бедфорд виявилася нездатною поширити його в світі.

Водночас я знову болісно розмірковую про свою долю. Я волів би, щоб Аніта покинула мене інакше, не спираючись на ці високі політичні махінації, до яких вона причетна. Мені хотілося б розпрощатися з нею простіше, почути від неї якісь вагоміші слова. Може, я не чоловік їй у буквальному розумінні, але ж я був її другом. Шість років тісних взаємин мали б скінчитись більш по-людському.

І справді, я бачив, як вона щойно схвильовано здригалася, але це хвилювання йшло від її нетерплячості, від думки про ту велику роль, яку вона має відіграти біля Дефромона. Я навіть не можу собі уявити, що вона тремтить від бажання заворожити того старого чаклуна, а також від побоювання наштовхнутися на його підступи. Аніта спить біля мене, але насправді її тут уже немає. Вона вся в полоні свого великого майбутнього. Що ж до мене, то мені навряд чи слід приховувати це самому від себе: вона вже викинула мене на смітник своєї біографії.

Щоб заснути, я випив велику дозу снодійного. Надто велику дозу. Наступного дня, коли мене будить сирена, за Анітою вже й слід простиг. Вона поїхала, не попрощавшись зі мною. Звісно, я розумію, так для неї було легше. Востаннє захоплююсь її вмінням не ускладнювати собі життя.

Голова важка, в роті гірко, я відчуваю страшенну відразу до всього, якої не погамовує навіть холодний душ. Поголившись, я вертаюсь до кімнати, щоб одягтися, і оглядаю її так, ніби ніколи не бачив. Вона нагадує мені справжню пустку.

Я вже готовий розпочати свій день за звичним порядком, коли це бачу — і Дейв, хоч як дивно, теж готовий до цього. Ми разом рушаємо до кафетерію. Між бараками йдемо поруч, але за метр один від одного і, як завжди, мовчимо. Надворі тепло, небо низьке й хмарне — мабуть, сьогодні сонця не буде.

За кроків сто від замку — згодом я дізнаюся, що хлопцеві був потрібен увесь цей час, аби зважитись на розмову, — Дейв питає:

— Вона поїхала?

— Еге ж. Рано-вранці.

Мовчанка. Я дивлюсь на його ніжне обличчя й довгі опущені вії.

— Вона ще приїде? — запитує він хрипким голосом.

Мене приголомшує його запитання й те передчуття, яке таїться в цьому запитанні. Схвильованість у голосі не відбиває синових почуттів: адже він не любить Аніти. Я зиркаю на Дейва, але хлопець не підводить голови. Він іде з незворушним обличчям за крок від мене, намагаючись не відстати.

— Ні, — відповідаю я нарешті.

Дейв ніяк не реагує. І не дивиться на мене. Навіть оком не моргне. А мені, коли я сказав це "ні", все довкола здалося ще бридкішим, навіть оті задушливі хмари, що повисли над нами.

Ми вже за кроків двадцять від замку. Я й не помітив, як Дейв наблизився до мене. І раптом відчуваю, як у долоню моєї правої руки лягає його тепла ручка. Я стискаю її. А на Дейва й не дивлюсь. Однаково він нічого не скаже. Я намагаюся ступати з ним у ногу. Ми йдемо разом.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Аніта покинула мене, коли я ще спав, у четвер о шостій ранку. Через дві години після другої сирени я вже в лабораторії.