Груповий портрет з дамою - Белль Генріх

прийняли у великій вітальні — половина шкільного актового залу, якщо взяти за масштаб школу на шістсот учнів, з вікнами в парк: англійські газони, німецькі дерева, наймолодше з них приблизно стошістдесятирічного віку, куртини чайних троянд... і на всьому, на всьому, на обличчі господаря, на Пікассо, на Шагал і, на Ворголі й Раушенбергові, на Вальд-мюллері, Пехштайні, Пурмані — на всьому, на всьому відбиток якоїсь — автор зважиться сказати — туги. Отже, й тут С. І, П. і С. III і ні сліду С. II?

"То вас цікавить, чи правда те, що розповів цей пан Богаков — до речі, треба буде щось для нього зробити, не забудьте сказати моєму секретареві, хай запише його прізвище й адресу. Ну що ж, я можу сказати — загалом правда. Як той комісар у таборі міг про все знати, звідки він міг про все дізнатись... (господар знизав плечима)— але те, що повідомляє пан Богаков,— правда. Я познайомився з Борисовим батьком у Берліні в період між тридцять третім і сорок першим роком і щиро з ним заприязнився. Це було не зовсім безпечно — як для нього, так і для мене. З загальноісторично-го, глобального погляду я й досі стою за спілку між Німеччиною й Радянським Союзом і додержуюсь погляду, що така спілка, щира, сердечна, заснована на взаємній довірі, змела б із географічної карти назву "НДР", бо це в нас, у нас зацікавлений Радянський Союз! Ну, до такого ще далеко... Отже, я тоді мав у Берліні славу "червоного" —та, власне, й був такий, і досі лишаюсь, і східну політику нашого уряду я критикую тільки за те, що вона надто млява, надто нерішуча. Так щодо пана Богаков а... справді, одного дня я одержав у своїй берлінській конторі конверт із записочкою такого змісту: "Лев переказує Вам, що Б. в нім. полоні". Хто приніс ту записку, я з'ясувати не зміг, бо конверт просто віддали внизу швейцарові — та це, власне, й непотрібно було. Можете собі уявити, як я схвилювався. Я почував глибоку симпатію до цього розумного, задумливого, тихого юнака, що з ним я разів, може, з десять зустрічався вдома у його батька. Я подарував йому вірші Георга Тракля, повну збірку творів Гельдерліна, познайомив його з Кафкою — можу похвалити-

1 Посланець кохання (фр.).

ся, що я був одним з найперших, якщо взагалі не найпершим читачем "Сільського лікаря", бо цю книжку я ще чотирнадцятирічним гімназистиком випросив у матері як подарунок на різдво тисяча дев'ятсот двадцятого року. І ось я дізнався, що цей юнак, який завжди здавався мені задумливим, непрактичним мрійником, опинився в Німеччині як радянський військовополонений. Невже ви гадаєте (господар, хоч авт. ніяк не суперечив йому, враз перейшов на войовничий, навіть агресивний тон), невже ви гадаєте, ніби я не знав, що робилося в наших таборах? Невже ви гадаєте, що я був сліпий і глухий? (Авт. і на думці не мав твердити чогось такого). Чи, може, ви думаєте (господар говорив майже вороже!), що я схвалював усе це? І ось (голос спустився до піано чи аж до піаніссімо) мені нарешті трапилась нагода щось зробити. Але ж де його шукати, цього хлопця? Скільки мільйонів чи сот тисяч радянських полонених було в нас тоді? А може, його, коли брали в полон, пристрелили або поранили? Спробуйте-но розшукати такого собі Бориса Львовича Полтавського серед отієї маси! (Голос господаря знову піднісся до агресивного тону). І я його розшукав, щоб ви знали (погрозливий рух рукою в бік абсолютно безневинного авт.), розшукав з допомогою своїх знайомих у ГКСВ і ГКЗС (головнокомандування сухопутних військ, головнокомандування збройних сил.— Авт.), таки розшукав. Але де? Як робітника в каменярні, хоча й не в концтаборі, але майже в концтабірних умовах. Ви знаєте, що це означало — каменярня? (Оскільки авт. справді колись три тижні працював у каменярні, він сприйняв висловлене в питальній формі твердження, ніби він не знає, що означає каменярня, м'яко кажучи, як несправедливе, тим більше, що йому навіть не дали змоги відповісти). Це означало смертний вирок. І чи пробували ви коли-небудь визволити когось із нацистського табору для радянських військовополонених? (Докір у голосі цілком незаслужений, бо хоч авт. ніколи не пробував, та й не мав змоги когось звідкись визволяти, зате він не раз мав нагоду не брати людей у полон або ж дати втекти вже взятим, що він і робив). Отож навіть мені потрібно було чотири місяці, щоб таки зробити щось для хлопця. З жахливого табору, де норма смертності була 1:1, його спершу перевели до трохи менш жахливого, з нормою смертності 1:1,5, з менш жахливого він потрапив до ще досить страшного, з нормою 1:2,5, зі страшно-го~в менш страшний, з нормою 1:3,5, і хоча то вже був табір зі смертністю значно нижчою за пересічну, але й звідти його перевели вже до більш-менш пристойного. Норма смертності цілком стерпна—1:5,8, і я зміг переправити його туди, бо один з найкращих моїх друзів, мій колишній однокласник Еріх фон Кам, утративши під Сталінградом ногу, руку й око, в чині майора був призначений комендантом БТ (що таке БТ? Базовий табір.— Авт.), в системі якого перебував Борис; і ви, може, думаєте, що фон Кам міг сам усе це вирішити? (Авт. нічого не думав, він тільки хотів дістати фактичну інформацію). Де там! Довелось підключити ще кількох партійних тузів, одному з них дати хабара — газову плиту для його коханки, талони на п'ятсот літрів бензину й три сотні французьких сигарет, коли хочете знати точно (саме цього — знати точно — й хотів авт.), і нарешті той туз мусив знайти ще одного благонадійного жевжика, отого Пель-цера, якому можна було більш-менш відверто натякнути, що Бориса треба жаліти — а далі, знов же, ніяк не можна було обійти начальника гарнізону, що мав дати дозвіл на щоденний конвой для Бориса, а той, тобто начальник гарнізону, такий собі полковник Губерті, людина старої школи, консервативний і гуманний, але обережний, бо СС уже кілька разів пробувало підкопатися під нього, спіймати на "недоречній м'якосердості", отож той полковник Губерті мусив одержати папірця, що Борисова робота в квітникарстві має воєнне значення або "велику інформаційну вагу", і тоді нам прийшов на допомогу випадок, чи щастя, чи провидіння, коли хочете (авт. нічого не хотів.— Авт.). Той Пельцер колись був у компартії, а тепер держав на роботі одну колишню комуністку, чоловік якої — чи, здається, полюбовник, вільне кохання, як то кажуть,— утік до Франції з дуже цінними документами; і ось Бориса офіційно — хоч ні він сам, ні Пельцер, ані та комуністка нічого про це не знали—"підсаджено" —за їхнім жаргоном — до тієї жінки, а письмове потвердження того добув я через одного знайомого з відділу "Чужоземні армії сходу"; і найголовніше те, що все це я мусив робити якнайтаємніше, бо інакше досяг би якраз протилежного: СС зацікавилось би Борисом. То як ви думаєте (знов же авт. не думав ніяк.— Авт.), легко було зробити для такої людини щось справді істотне? А після двадцятого липня стало ще важче, мій туз вимагав нових хабарів — усе висіло на волосинці. Кого там могла ще турбувати доля радянського лейте-нанта-сапера Бориса Львовича Колтовського?"

Діставши більш-менш виразне уявлення про те, як важко було навіть високопоставленому добродієві зробити щось для радянського військовополоненого, авт. знову вирушив до Богакова, озброївшись солоними огірками та двома квитками на кольоровий фільм "Раянова дочка". Богаков, якому тим часом принесено гнучку трубку від кальяна й приладнано до мундштука, щоб "годящіше" було курити, бо трубку він може держати навіть у покорченій руці ("так я не мушу раз у раз ловити випнутими губами мундштук"), зробився навдивовижу балакучий та відвертий і, оповідаючи про Бориса не спинявся й перед подробицями інтимного, ба навіть якнайін-тимнішого характеру.

"Власне,— сказав він,— не треба було навіть суворого Віктора Генріховича, щоб звернути увагу на історичну недоречність такого винятково годящого становища. Найбільше бентежила хлопця ота виразно відчутна невидима рука, що перекидала його з табору до табору й нарешті приземлила в тій годящій майстерні, де, окрім інших переваг, була ще одна: там топилося, а це взимку сорок третього — сорок четвертого року було знаєте яке годяще діло! І як я нарешті шепнув йому, хто це ним опікується, гадаєте, він заспокоївся? Був час, коли він навіть про свою дівчину думав з недовірою: чи не підіслав її, за гроші, той добродій? Взагалі він був просто неймовірно вразливий, і йому прикро дошкуляло ще одне: постійна стрілянина поблизу того вельми годящого квітникарства. Ви не подумайте, ніби хлопець був невдячний, ні, боронь боже, він був щасливісінький, та що вдієш, стрілянина його страшенно нервувала".

Тут слід з'ясувати читачам, що поховання німецьких мерців усіх категорій узимку 1943—1944 року вимагало нових і нових рекордів не тільки від цвинтарних сторожів, плетільників вінків, священиків, промовців-бургомістрів, місцевих діячів нацистської партії, командирів військових частин, учителів, товаришів, керівників підприємств,— виділеним для салюту солдатам гарнізонної охорони теж доводилося без перепочинку давати залпи в повітря. На головному кладовищі з 7-ї години ранку до 6-ї вечора не вщухала густіша або рідша, залежно від числа покійників, причини смерті, рангу та посади, стрілянина. Ось дослівна цитата зі свідчення Грунча: "Здебільшого видавалось, наче то не кладовище, а військовий полігон чи принаймні тир. Звичайно, салют повинен лунати, наче один постріл — я ж сам у сімнадцятому році як фельдфебель ландштурму не раз командував салютами,— але цього ідеалу майже ніколи не досягалося, і виходило щось наче перебіжний вогонь або випробування нового кулемета. Ну, а до того ще падали час від часу бомби, бухали зенітки, отож чутливим до шуму людям нелегко довод ил ось, а як часом відчиниш вікно та вистромиш носа, то й пороховим димом тягло, хай навіть лише з холостих набоїв ".

З ласки читачів, авт. тут дозволить собі, як виняток, ще одне зауваження: цілком можливо, що салютувати час від часу посилали ще не призвичаєних до стрільби молодих солдатів; їм, певне, здавалося дуже чудно стріляти над головами священиків, зажуреної рідні покійників, офіцерів та нацистських тузів, і вони, можливо, теж нервувались, за що їх, треба сподіватися, ніхто не осудить.