Груповий портрет з дамою - Белль Генріх
Він глянув на мене якось чудно, і я злякалася, щоб він часом десь про те не бовкнув, але вже не встиг, хоч би й захотів. У грудні сорок четвертого погнали його на бельгійський кордон окопи копати, й тільки під кінець сорок п'ятого я дізналася, що його вбито. В сімнадцять років. Він весь час був такий поважний та невеселий, синочок мій. Бачте, нешлюбна дитина, батько комуніст, мати також. Скільки то йому довелося наслухатись усього в школі й на вулиці! Батька в сорок другому замордовано, дід і бабуся самі в злиднях. Еге ж... Із Пельцером я познайомилася ще в двадцять третьому. Вгадаєте, де? Нізащо. В компартії. Він подивився фашистський агітфільм, що мав відстрашувати лк>дей від нас, але його той фільм навпаки — принадив. Там революцію зображували, як суцільний грабунок, а Вальтеров і того й давай, але тут він попав пальцем у небо, з Бойової спілки його вигнали, він і подавсь у добровольчий корпус, а вже двадцять дев'ятого року опинивсь у штурмовиках. І сутенером один час був. То такий, що все вмів. І квітникарем він був, звичайно, і спекулянтом, і чим хочете. І до жінок ласий був. А поміркуйте, кого держав у майстерні вінків: троє запеклих фашистів — Кремп, Ванфт і Шельф, двоє нейтральних — Фріда Цефен і Гельга Гойтер; я — знешкоджена комуністка; "дама" — республіканка і єврейка; Лені — політично ні сюди ні туди, але все ж таки заплямована скандалом із батьком, а з другого боку — солдатська вдова; ну, і росіянин,— перед тим він мало не запобігав; то що йому могло статись після війни? Нічого. І таки нічого й не сталось. До тридцять третього він був зі мною на "ти", і як коли зустрінемось, то все питав: "Ну, Ільзо, хто перший до фінішу добіжить, ви чи ми?"; від тридцять третього до сорок п'ятого він на мене викав, а ще американці не пробули тут і п'яти днів, як він уже дістав ліцензію, прийшов до мене додому, знов називає Ільзою й натякає, що я тепер мушу сидіти в міській управі. Ні, ні, я надто довго чекала, мені слід було крапку поставити ще тоді, як сина забрали. Я більш нічого не хотіла, давно вже не хотіла. Лені якось наприкінці сорок четвертого прийшла до мене, посиділа трохи, закурила сигарету і все якось так несміливо усміхалась, наче хотіла щось сказати, і я навіть більш-менш здогадувалася, що саме, але не хотіла знати. Що менше знаєш, то краще. Не хотіла я знати нічого, а вона сиділа й сиділа мовчки, несміливо всміхаючись, і я таки сказала їй: "Видно, видно, що ти вагітна, а що це означає— одинокою матір'ю бути,— я сама скуштувала". Ні, ні, а потім, після війни, увесь отой гармидер з рухом Опору, з пенсіями, відшкодуванням, і нова компартія, куди понапихалися різні люди — ті самі, що мого Віллі занапастили. Знаєте, як я їх називала? Церковні служки. І ото між них попала Лені, сердешне, наївне дівча, обморочили вони її, як "невтішну подругу відважного бійця Червоної Армії", й зробили з неї таку собі рекламну блондинку для виборчої кампанії. І хлопчика свого назвала Лев Борисович Груйтен — звісно, вся рідня, всі знайомі відраджували, але вона поставила на'своє, а потім натерпілась через те ще більше, ніж у війну. Ще й через багато років її називали "ота білява російська сучка", бідолашечку. Ні, їй нелегко жилось, і тепер Нелегко живеться".
VI
Час уже, щоб уникнути неслушних припущень і розвіяти можливі хибні надії, відрекомендувати читачам виконавця головної чоловічої ролі першого акту. Не тільки пані Ільза Кремер, а й ще дехто задумувався — і поки що безрезультатно,— яким чином цьому чоловікові, полоненому радянському солдатові на ймення Борис Львович Колтовський, пощастило в 1943 році попасти на роботу до майстерні похоронних вінків. Хоч Лені не буває дуже балакуча навіть тоді, коли йдеться про Бориса, все ж іноді вона стає трохи відвертіша, і таким чином, за три роки авт., через посередництво Лотта, Маргрет і Марії, таки вивідав від неї прізвища двох осіб, що могли дати деякі відомості про Бориса Львовича. Перший з тих двох людей був зовсім мало знайомий з Борисом, однак активно втручався в його життя. Це він зробив того таким щасливцем, послідовно, успішно, часом не без ризику опікуючись ним. Цей дуже високопоставлений добродій з промислових кіл нізащо, ні за яку ціну не погоджується, щоб тут було названо його прізвище. І авт. не може дозволити собі найменшої нескромності, бо вона дорого б йому коштувала, а що він і Лені пообіцяв (словесно, певна річ) мовчати, то воліє бути джентльменом і дотримати обіцянки. На жаль, згаданий добродій сам дуже пізно, занадто пізно натрапив на слід Лені — аж у 1952 році, коли дізнався, що Борис був щасливцем подвійно: не тільки мав привілей працювати в Пельцеро-вій майстерні вінків, а ще й виявився тим єдиним, на кого, очевидно, чекала Лені. На Бориса падали всілякі можливі підозри: і що він нібито шпиг, підкинутий гестапо стежити за Пельцером та його мішаним персоналом, і, звичайно, що він радянський шпигун. Цікаво, з яким завданням: вивідувати військові таємниці німецької майстерні похоронних вінків чи повідомляти про несталу мораль німецьких робітників? Правда лише те, що він був щасливець. Решта — пусте. Наприкінці 1943 року, коли він уперше вийшов на сцену, він був — тут нам доведеться обмежитись більш-менш приблизними даними — худий, білявий молодик, на зріст від 1 м 76 см до 1 м 78 см, важив майже напевне не більш як 54 кг, носив окуляри в нікельованій оправі. Коли він увійшов у життя Лені, йому було двадцять три роки; по-німецькому говорив вільно, однак з прибалтійським акцентом, по-російському — як росіянин. Він побував у Німеччині в сорок першому році, ще за мирного часу, і повернувся до цієї дивовижної (а для декого таємничої й моторошної) країни через півтора року як радянський військовополонений. Він був син російського робітника, висуненого на посаду службовця радянського торговельного представництва в Берліні, знав напам'ять чимало віршів Тракля й навіть Гельдерліна — німецькою мовою, звичайно,— і, як інженер-шляховик за освітою, був лейтенантом саперних військ.
Тут авт. хочеться наперед відповісти на можливі закиди, що він поставив свого героя в занадто вигідне становище. І батько в нього, бачте, дипломат, і чомусь ним опікується високопоставлена особа з воєнної промисловості. І чого це раптом головний герой — не німець? Не Ергард, не Генріх, не Алоїз, не старий Груйтен, і не старий Гойзер, і не молодий Гойзер, і навіть не Пельцер — усе ж таки досить цікава людина,— і не надзвичайно привабливий Шольсдорф, який до самої смерті мучитиметься тим, що хтось попав у в'язницю й трохи не наклав головою лише через те, що він, Шольсдорф, був такий фанатичний славіст і не міг стерпіти, коли побачив фіктивного Лєрмонтова в списку фіктивних робітників, які будували десь у Данії фіктивні бліндажі? Невже, питає себе Шольсдорф, було конче потрібно, щоб трохи не загинула людина — хай навіть лише одна,— та ще така симпатична людина, як старий Груйтен, тільки через те, що фіктивний Раскольников тягав фіктивні мішки з цементом і сьорбав у фіктивній їдальні фіктивну баланду?
Однак це не авт. провина. Винна тут Лені. Це вона захотіла, щоб героєм нашого роману був не німецький герой. Цю обставину, як і багато що в житті Лені, доводиться просто прийняти як факт. А втім, цей Борис був цілком порядний хлопець, навіть з досить пристойною освітою, здобутою в справжній школі. Все ж таки він мав диплом інженера-шля-ховика, і хоч ніколи не вивчав латині, але принаймні двоє латинських слів—"Ое ргоіипа "—знав дуже добре, бо любив і знав вірші Тракля. І хоча ту школу, що він закінчив, годі й порівнювати з такою перлиною, як наша гімназія, задля об'єктивності слід сказати, що це могла бути майже гімназія. А як узяти до уваги той незаперечний факт, що він .іще юнаком читав у оригіналі навіть Гегеля (він прийшов не від Гегеля до Гельдерліна, а від Гельдерліна до Гегеля), то, можливо, навіть дуже вимогливі щодо освіти читачі погодяться, що розумово він стояв не набагато нижче за Лені; принаймні як коханець він був гідний її і — як ще виявиться згодом — вартий її.
Як нам стало відомо з цілком вірогідних слів його колишнього товариша по табору Петра Петровича Богакова, Борис до останньої хвилини не знав, що й думати про те, чого це йому так щастить. Богаков, якому минуло шістдесят шість років, хворий на ревматизм, із так жахливо покрученими пальцями, що його здебільшого доводиться годувати з ложки й навіть підносити йому до губів сигарету, коли він на неї розживеться, після війни вирішив не повертатися до Радянського Союзу. Він відверто признається, що "тисячу разів потім каявся й тисячу разів шкодував, що каявся". Його налякали чутки про долю колишніх полонених на батьківщині, й він найнявся до американців за охоронника, потім став жертвою маккартизму, однак знайшов притулок у англійців, де знов же, надягти перефарбовану в синій колір англійську солдатську форму, служив охоронником. Він так і лишився без підданства, хоч кілька разів подавав заяви про натуралізацію у ФРН. Тепер він живе в інвалідному притулку релігійно-доброчинного характеру, в одній кімнаті з вусатим і бородатим велетнем-українцем на прізвище Біленко, колишнім учителем початкової школи, що не дуже давно поховав дружину й ніяк не може заспокоїтись, раз у раз хлипає й цілі дні просиджує в церкві чи на кладовищі, а решту часу витрачає на розшуки одного харчового продукту, що його, проживши в Німеччині вже двадцять років, мріє хоч раз нарешті побачити "як дешеву простонародну їжу, а не як делікатес",— солоних огірків. Другий сусід Богакова по кімнаті — такий собі Кіткін, ленінградець, зовсім недолугий і, за його власними словами, хворий на "тугу за батьківщиною": худорлявий мовчазний чоловік, якому, знов же за його власними словами, "життя немиле в цій чужині". Час від часу між цими трьома спалахують давні незгоди, і тоді Біленко лає Богакова "безбожником", а той його "фашистом", а Кіткін узиває обох "базіками",— на що Біленко кричить йому "слинявий ліберал", а Богаков —"реакціонер!" Біленко оселився з Богаковим і Кіткіним лише півроку тому, після смерті дружини, і через те його ще називають "новенький ". Богаков не хотів говорити про Бориса та життя в таборі при своїх сусідах, тому доводилось дожидатися, поки Біленко вирушить на кладовище, до церкви або "пошукати огірків", а Кіткін — погуляти і, звичайно, "роздобути сигарет".
