Морське вовченя - Рід Томас Майн

Вона мала близько дванадцяти дюймів у ширину, і тому я мучився над нею кілька довгих години. Ніж мій вкрай затупився, і працювати було дуже важко.

Нарешті дошка піддалась. Відклавши ножа, я почав тягнути її на себе за відрізаний кінець. Простір між ящиками давав мені змогу розхитувати дошку так, що з неї кінець кіпцем повилітали цвяхи, а сама вона впала вниз.

З другою половиною я впорався в такий же спосіб. Зараз у великому ящику утворився отвір, цілком достатній, щоб дослідити його вміст. Тверду й гладеньку поверхню якогось предмета закривали аркуші паперу. Витягнувши їх, я оголив поверхню і провів по ній пальцями. Це було дерево, але так відполіроване, що воно скидалося на скло. Судячи з цього, можна було подумати, що це поверхня стола з червоного дерева. Я й залишився б при такій помилковій думці, якби не постукав по дереву кісточками пальців і не почув уже знайомий мені лункий звук. Я постукав дужче, і у відповідь почувся довгий вібруючий музикальний звук, ніби десь далеко грала еолова арфа.

Тепер я зрозумів, що великий предмет — це фортепіано. Колись я бачив такий інструмент. Він стояв у кутку нашої маленької вітальні, і моя мати частенько видобувала з нього чарівну музику.

Отже, предмет з широкою відполірованою поверхнею, що перетнув мені шлях, не що інше, як фортепіано.

Розділ LVIII

В ОБХІД ФОРТЕПІАНО

Відкриття засмутило мене. Фортепіано, безсумнівно, стане якщо не цілковитою, то серйозною перешкодою, на моєму шляху. Очевидно, воно велике, набагато більше того, що було у вітальні моєї матері. Воно стояло на боці, кришкою до мене. З резонансу, що відповідав на мої удари, я визначив, що кришка виготовлена з суцільного червоного дерева завтовшки в дюйм або й більше, бо скільки не намагався, я так і не знайшов на ній жодної щілини. Отже, щоб пробитись крізь таку кришку, необхідно було просто прорізувати отвір.

З таким інструментом, як у мене, важко було б прорізати потрібної величини діру, навіть в м'яких ялинових дошках, а тут передо мною міцне червоне дерево, до того ще відполіроване й вкрите лаком. Нічого й думати.

Але якщо навіть мені пощастить проробити отвір в кришці фортепіано — страшенно виснажлива, однак посильна праця, — що тоді? Адже доведеться витягати весь його внутрішній механізм, а який він, я не знав. Я пригадав тільки, що всередині фортепіано безліч пластинок з білої та чорної слонової кістки, велика кількість металевих струн та різні планки, що перетинають внутрішню частину вздовж і впоперек, тому важко буде усе це розібрати й вийняти. А далі знову стіна з червоного дерева і дошки ящика, крізь які доведеться різати отвір, щоб вилізти з протилежного боку.

Але були ще й інші трудноті. Навіть коли мені вдасться розібрати й витягти механізм фортепіано, то чи вистачить місця всередині інструмента, щоб можна було пробити його протилежну стінку, дошки ящика й прокласти хід далі? Щодо цього у мене виникали деякі сумніви, вірніше, я був певен, що просто не зумію цього зробити. Правда, я міг би просуватися вгору, якби спорожнив корпус фортепіано, та чи вистачить у мене для цього сил? Я боявся, що все одно не звільню корпусу від того, що в ньому є.

Всі ці ускладнення дуже засмутили мене. Що більше я думав про них, то менше був схильний братися за діло. Зваживши усі "за" і "проти", я відмовився від цього шляху. Замість того, щоб пробиватися крізь фортепіано, я вирішив обминути його.

Я засмутився, що довелось прийняти таке рішення, — адже я витратив півдня, поки впорався з ящиком, що служив за обшивку фортепіано. І все це дарма. Однак сльозами лиху не зарадиш. В мене не було часу марно шкодувати. І, наче генерал, військо якого має штурмувати фортецю, я почав нову розвідку, щоб знайти кращий шлях й "оточити ворога з боків".

Мені чомусь здалося, що надо мною лежить тюк з полотном, і я не мав бажання вибирати цей напрямок. Залишалося тільки спробувати праворуч або ліворуч.

Я усвідомлював, що жоден з цих напрямків нічого мені не дасть, бо й на дюйм не наблизить до мети, і я все одно залишатимусь у "другому ярусі". Кепська справа! Знову марне витрачання часу й праці! Але ж я так боявся страшного полотна!

Проте я все ж таки був тепер в трохи кращому становищі. Вибивши бокову стінку ящика з-під сукна, я виявив, як уже казав, вільний простір між ним і фортепіано завширшки в кілька дюймів. Засунувши туди руки аж по лікті, я обмацав сусідні вантажі. З кожного боку лежало по ящику. Обидва, наскільки я міг судити, були схожі на той, в якому я сидів — отже, це ящики з-під сукна. От і добре! Я так навчився розбивати й випорожняти подібну тару, що вважав це справжнісінькою дрібницею і не мав би нічого проти, якби весь вантаж складався виключно з сукна, що так уславило Західну Англію.

Обмацуючи дошки сусідніх ящиків, я здогадався перевірити й те, наскільки тюк з полотном сягає на край мого ящика. На мій подив, він не випинався зовсім! Кажу "на подив", бо я звик до того, що тюки з полотном були таких же розмірів, як і ящики з сукном. В цьому місці борт дуже круто вгинався всередину, і тому кінець тюка мав неодмінно стирчати з протилежного боку. Але він не стирчав й на дюйм! "Виходить, — думав я, — цей тюк менший за попередні".

Я вирішив дослідити тюк детальніше і за допомогою пальців і ножа з задоволенням виявив, що це зовсім не тюк, а дерев'яний ящик, увесь обтягнутий чимось м'яким і схожим на повсть. Ага, так ось що ввело мене в оману!

Отже, знову виникла можливість рухатися вгору, бо зовсім легко було здерти повстяну упаковку і вчинити з цим ящиком так само, як і з іншими.

Звичайно, я одразу ж відкинув думку про обхідні шляхи з правого чи лівого боку і вирішив просуватися вгору.

Не буду розповідати, як я пробився до ящика, обгорнутого повстю. Досить сказати, що спочатку я перерізав і зірвав одну з дощок в кришці ящика, в якому сидів сам. Порожній простір між ним і вигином борта давав змогу вільніше діяти ножем.

Упоравшись з однією дошкою, я без особливого напруження розправився й з другою. І ось надо мною вкрите повстю дно верхнього ящика. Розрізавши і здерши її, я відчув під пальцями звичайні ялинові дошки.

Короткий відпочинок, і я знову за роботою. Оскільки ящик лежав на відстані близько десяти дюймів від шпангоутів корабля, то один кран його був майже поряд зі мною. Провівши по ньому рукою, я намацав головки цвяхів. Їх було небагато і, здавалось, що позабивані вони неміцно. До того ж я помітив, що на ящику немає залізних скріп. Я дуже зрадів, бо сподівався, що мені, мабуть, вдасться підважити одну з дощок і уникнути в такий спосіб довгої і виснажливої праці.

Тієї ж хвилини мені здалося, що доля, нарешті, посміхнулась мені, і я привітав себе з такою удачею. Та леле! Виявилось, що саме ця обставина спричинилась до найбільшого нещастя, і я знову опинився в безодні страшного горя.

Вистачить кількох слів, щоб пояснити, що трапилось.

Я підсунув лезо ножа під дошку, щоб дізнатись, чи міцно вона тримається. Я зовсім не мав наміру підважувати її в такий спосіб, я лише хотів побачити, чи можна буде її одірвати, а потім підшукати важіль.

На своє лихо, я надто сильно натиснув на сталеве лезо — короткий сухий звук приголомшив мене дужче за постріл… ніж зламався!

Розділ LIX

ЗЛАМАНЕ ЛЕЗО

Так, лезо зламалось і залишилося стирчати між дощок. Колодочку я тримав у руках. Обмацавши її, я переконався, що лезо відломилось по самісіньку пружину, так, що в колодочці не зосталось і десятої частини дюйма.

Неможливо описати, якого смутку завдала мені ця прикра подія. Адже це було найбільше нещастя: що я робитиму без ножа?

Без нього, можна сказати, я був "обеззброєний і безпорадний". Я не міг далі прокладати собі ходу. Іншими словами, я мусив відмовитися від планів просуватися вперед і віддатися на милость своїй лихій долі, яка знов, зазирнула мені в очі.

Щось жахливе діялось зі мною. Несподіване горе приголомшило мене. Всього хвилину тому я був сповнений віри, що успішно дістануся до верху. Непередбачене нещастя знищило все і знову кинуло мене в похмуру безодню відчаю.

Я довго вагався, не знаючи, що робити далі. Продовжувати роботу я не міг, бо не мав чим.

Я розгубився і кілька разів несвідомо провів великим пальцем по колодочці, поки не намацав короткого оцупочка зламаного леза, вірніше, не леза, а його шийку, бо самого леза більше не було. Виходило в мене це мимоволі, ніби я хотів упевнитись в тому, що ніж справді-таки зламався. Нещастя сталося так несподівано, що я не міг повірити в його реальність. Вкрай приголомшений, я на кілька хвилин цілком розгубився.

Коли перший відчай минув, до мене поступово повернулося самовладання. Впевнившись, нарешті, в реальності сумної події, я почав розмірковувати, чи не можна користуватись і зламаним ножем.

На думку спливли слова великого поета, які я чув ще в школі: "Вже краще битись зламаною зброєю, ніж голими руками". Тепер я застосував цей мудрий вислів до себе і вирішив уважніше дослідити лезо, яке все ще стирчало поміж дощок,

Я витяг лезо і провів по ньому пальцем. Воно було зовсім ціле. Та леле! Що робити з ним, коли воно без колодочки? Тримаючи його за тупий бік, я спробував різати і з задоволенням помітив, що це мені вдається, хоч і з великими труднощами. На щастя, лезо виявилось досить довгим. Коли обмотати зламаний кінець ганчіркою, ним ще можна буде різати, правда, страшенно повільно.

Не могло бути й мови про те, щоб знову вставити лезо в колодочку. Щоправда, спочатку я спробував це зробити, але швидко побачив, що тут є перешкода, якої мені не подолати: було неможливо витягти пружину.

Якби пощастило її витягти, тоді лезо ще можна було б припасувати до колодочки. Я легко встромив би його в щілину між щічками колодочки і туго обмотав би його мотузками, яких у мене хоч греблю гати. Але я не мав чим витягти заклепку і нічого не міг вдіяти з пружиною.

Отже, колодочка потрібна мені тепер не більше, ніж звичайний шматок дерева, навіть менше, бо саме тієї миті у мене сяйнула думка, що кусок простого дерева більше знадобився б. З нього можна було б виготовити колодочку для леза і потроху різати.

Ця думка підбадьорила мене і змусила наполегливіше шукати способу, як приробити до відламаного леза нову колодочку.