Морське вовченя - Рід Томас Майн

Я вкладав сувої якомога акуратніше, щосили утрамбовуючи їх.

На цей раз я догадався захопити вбитих пацюків у торбину і затягти зашморг. Адже не всі пацюки були знищені, і я боявся, що цим тварюкам може заманутися з'їсти своїх родичів. Я чув, що для цієї мерзоти нічого дивного в цьому немає, а тому твердо вирішив зберегти свою здобич.

Упоравшись з своєю роботою, я освіжився, випивши кварту води, і поліз у порожній ящик.

Розділ LIV

В ІНШИЙ БІК

Я опинився в ящику з-під сукна, що стояв поруч з ящиком, де колись лежали галети. Звідси я вирішив прокладати собі новий хід. До цього мене спонукали дві причини: перша — я був певен, що саме тут має пролягати прямий шлях до головного люка. Правда, і ящик з-під галет теж вів у цьому напрямку, але він був менший і в ньому було незручно працювати. Друга причина була набагато значнішою: над цим ящиком лежало сукно, а зверху ящика з-під галет — тюки полотна. Тепер вам зрозуміло, що я зупинився саме на цьому, тому що впоратися з сукном було набагато легше, ніж з полотном.

Ви гадаєте, що я одразу ж взявся до роботи? Ні! Я ще довго сидів непорушно, однак не витрачав часу марно, а посилено думав.

І справді, новий план пробудив у мені свіжі сили, нечувану енергію, а надія на порятунок була такою реальною, як ніколи раніше. Перспективи відкривались чудові, навіть світліші, ніж тоді, коли я знайшов бочку з водою та ящик з галетами, — тоді я радів, вважаючи, що мені вистачить харчів і питва до кінця подорожі, однак радість затьмарювалась думкою, що доведеться пробути не один місяць у цій страшній самотності.

А тепер зовсім не те. За кілька днів, якщо мені усміхнеться доля, я знову побачу ясне небо, знову вдихну чисте повітря, побачу обличчя людей і почую їхні голоси — наймиліші на світі звуки.

Я почував себе, як людина, що після довгих поневірянь в пустелі раптом побачила далеко на обрії ознаки життя цивілізованого світу: темні обриси дерев, сизий димок, що в'ється над оселею… Все це вселяє в неї надію, що от-от вона повернеться до своїх близьких.

Саме така надія з'явилась і в мене — вона щомиті зростала й міцніла, поки не переросла в певність.

Мабуть, саме ця певність і стримувала мене від поспішних дій. Передо мною стояло надто серйозне завдання, щоб ставитись до нього легковажно. Могли виникнути непередбачені перешкоди, всякі випадковості, які загубили б справу.

Щоб уникнути цього, я вирішив діяти якомога обережніше і, перш ніж приступити до роботи, ретельно все обдумати. Отож, сидячи в ящику, я все міркував і міркував без кінця.

Одне було ясно — завдання важке та серйозне. Я вже казав, що моя комірка містилась на дні трюму, а я чудово знав, що на великих кораблях трюм дуже глибокий. Я пам'ятав, як довго спускався по канату, поки добрався до дна і, глянувши вгору, побачив, що люк дуже високо надо мною. Якщо увесь цей простір завалений товарами, а це, безперечно, так, то мені доведеться прокласти довжелезний шлях.

Крім того, я прокладатиму хід не просто вгору, але й в напрямі головного люка, — для цього необхідно буде пройти мало не половину ширини корабля. Та це мене зовсім не турбувало, бо я знав, що рухатись просто вгору однаково не вдасться, тому що на шляху зустрічатимуться найрізноманітніші вантажі. Тюки полотна або якісь тверді речі доведеться обминати, і щоразу мені необхідно буде вирішувати, чи просуватись вгору, чи горизонтально, тобто вибирати, те, що легше.

Виходить, я підніматимусь ніби по східцях, весь час наближаючись до головного люка.

Ні кількість ящиків, крізь які я мав пробиватись, ні відстань не лякали мене так, як вантажі, що лежали на моєму шляху. Це непокоїло мене найбільше. Адже саме від того, що доведеться приймати з дороги, залежатиме складність моєї роботи. Якщо я натраплятиму на товари, які при розпаковці займатимуть більше простору, то мені загрожує нестача місця, а цього я більш за все боявся.

Я вже раз зазнав такого лиха і, якби мені не пощастило натрапити на бочку з бренді, то всі мої плани виявились би нездійсненними.

Найбільше я боявся полотна. З ним впоратись найважче, бо сувоями його не витягнеш, а якщо висмикувати кусками, то скласти назад зовсім неможливо. Мене тішила тільки думка, що серед вантажу не так багато цієї прекрасної та корисної тканини.

Я перебирав найрізноманітніші речі, якими могла бути набита ця велетенська скриня — трюм "Інки". Навіть намагався пригадати, що це за країна — Перу та які товари довозять туди з Англії. Але так нічого й не згадав, — надто вже великим неуком був я в галузі економічної географії. Ясним було тільки одно: це могли бути які завгодно товари, що завозились в країни Тихого океану. Виходить, я можу зустріти на своєму шляху все, що виробляється в наших великих промислових містах.

Згаявши добрих півгодини на ці міркування, я переконався, що все марно: в кращому випадку це припущення і не більше. Хіба вгадаєш, який метал у землі, поки не докопаєшся до нього?

Час було братись до роботи. Відкинувши всі роздуми, я приступив до здійснення свого задуму.

Розділ LV

СТОЮ НА ВЕСЬ ЗРІСТ

Пам'ятаєте, коли я вперше обслідував ящики, сподіваючись знайти там галети або щось їстівне, я звернув увагу й на ті вантажі, які були поруч та вгорі. Ви пам'ятаєте, що біля ящика з матерією, ближче до головного люка, я виявив тюк полотна, а зверху лежав ще один ящик, мабуть, з сукном. У ньому я колись вже проробив дірку і тому зараз міг вважати, що шлях нагору відкрито. Випорожнивши верхній ящик, я піднімусь на один щабель в потрібному напрямі. Виходить, час і праця, витрачені на цю роботу, не пропали марно. Тепер лишилось тільки витягти сувої з верхнього ящика та поскладати їх позаду. Без зайвих зволікань я й почав з цього, із запалом узявшись за роботу.

Завдання було не з легких. Мені знову довелося зустрітися з тими ж труднощами, що й раніше. Важко було відділити сувої один від одного і витягти з набитого ящика. Однак поступово я з цим справився. Я витягав їх по одному, штовхаючи поперед себе в найвіддаленіший куток своєї комірчини, аж до бочки з бренді.

Там їх я складав не абияк, а дуже ретельно, щоб вони зайняли якомога менше місця і не лишалось порожніх куточків між сувоями і шпангоутами трюму, — куточків, де б могли ховатися пацюки.

А втім, пацюків я вже не лякався і не сушив собі цим голови. Я знав, що вони десь тут по-сусідству, але мій останній кривавий "наступ" відбив у них охоту чіпати мене. Несамовитий вереск, що рознісся по всьому трюму, коли я давив пацюків, які потрапили в мою пастку, був добрим застереженням для інших. Безперечно, це дуже налякало їх і, переконавшись, що я сусіда небезпечний, вони вирішили до кінця подорожі триматись далі від мене.

Отож, не з страху перед пацюками я забивав кожну дірочку, а з бажання зберегти якнайбільше місця, — адже, як я вже сказав, це питання найбільше непокоїло мене.

Працюючи завзято і старанно, я спорожнив, нарешті, верхній ящик і поскладав усе позад себе. Наслідки тішили мене. Я бачив, що зумів поскладати сувої так, що втратив мінімум простору.

Це підбадьорило мене, і в мене з'явився чудовий настрій, якого давно вже не було.

Я досяг верхнього ящика — того, що тільки-но спорожнив, і, поклавши дошку поперек дірки у дні, сів на неї, звісивши ноги.

В такій позі я міг сидіти вільно, випроставшись, що було для мене великою насолодою. Ув'язнений у комірчині, не вищій трьох футів, тоді як зріст у мене чотири фути, я весь час змушений був стояти, зігнувшись, а, сидячи, підгинав ноги і втикався носом у коліна. Такі незручності, якщо їх зазнаєш протягом короткого часу, — не страшні, але коли вони постійні, то починаєш стомлюватись і все тіло болить. Тому це було для мене справжньою розкішшю. Більш того, я тепер навіть міг стати на весь зріст, бо проламані ящики з'єднувались між собою і з дна одного до кришки другого було не менш як шість футів. Місця не тільки вистачало для мене, але над головою ще й утворився простір у два фути!

Як тільки я це помітив, то поспішив стати на весь зріст. Для цього я, сидячи на дошці, з'їхав униз і вперся ногами у дно. Нарешті я стою! Нарешті, я відпочиваю!

Звичайно люди відпочивають сидячи, а я — навпаки. Але нічого дивного в цьому немає, якщо пригадати, скільки довгих днів і ночей я тільки лежав, сидів або стояв навколішках. Я так прагнув скоріше зайняти ту горду поставу, що відрізняє людину від інших створінь!

Я зрозумів, яка це втіха — можливість стати на весь зріст, — і довго стояв не ворушачись.

Однак часу я не марнував. Мій мозок, як завжди, працював. Я думав: "У якому напрямку прокладати свій хід?" Чи просто вгору крізь кришку тільки що випорожненого ящика, чи, може, краще вбік, до головного люка? Треба було вибрати якийсь напрямок. Обидва вони мали свої переваги — переваги, що суперечили одні одним. Зважити все це та остаточно вирішити, в якому напрямку Просуватись — мало величезне значення, і тому минуло багато часу, перш ніж я зробив висновок і прийняв відповідне рішення.

Розділ LVI

БУДОВА КОРАБЛЯ

Була певна причина, що спонукала мене пробиватися вгору крізь кришку ящика. Цим шляхом я швидше пролізу крізь вантажі, аж до самого верху, і зможу розшукати вільний простір між ящиками та палубою, а потім без перешкод долізти до люка. Та й просуватися доведеться менше, оскільки лінія по вертикалі коротша за лінію по діагоналі, що веде до люка. Справді, кожен фут шляху, прокладеного горизонтально, вважався не-пройденим зовсім. Адже все одно після цього мені ще доведеться підніматися вгору.

Цілком імовірно, що між вантажем і палубою є вільний простір. Сподіваючись на це, я вирішив лізти в горизонтальному напрямку лише тоді, коли на шляху стане якась перешкода.

І все ж спочатку я вибрав горизонтальний напрямок, взявши до уваги аж три обставини. По-перше, дошки бічної стінки ящика тримались не так міцно, і їх легше було виламати. По-друге, просунувши лезо ножа крізь щілину в кришці, я наткнувся на гладенький, але цупкий матеріал, що за всіма ознаками був схожий на ті страхітливі тюки, які вже не раз заважали мені пробиратися вперед і які я так немилосердно кляв.

Я штрикав ножем уздовж щілини і щоразу натрапляв на щось подібне до сувоїв полотна. Дослідив я й кінець ящика — там ніж уперся в дошки, очевидно, ялинові, з яких були зроблені й інші ящики.