Амок - Мавр Янка

Вони потрапили у величезний зал, кінець якого навіть губився десь там у темряві. Але найдивнішим було те, що він здавався, скляним, та ще й з різнобарвного скла. Стіни, стеля, підлога — все було з скла; зверху ще звисали скляні напливи. Все це від світла заграло різними барвами, ще більш нагадуючи казковий палац.

— Ну от, я ж казав, що то був чорт! А це його палац, — сказав той же товариш. На цей раз здавалося, що говорить він майже серйозно.

— В такому разі треба буде подякувати йому за чудове приміщення для нашої зброї.

— А де ж наш кабан подівся?

— Ну, тепер про нього нема чого думати. Та він і не втече. Хай хто-небудь приведе наших хлопців. От зрадіють вони!

Через деякий час таємнича печера наповнилася веселим людським гомоном. Посередині палало багаття, від якого дивно іскрилися скляні стіни і цяцьки на стелі. Але там далі загрозливо чорніла таємнича темрява.

— Ходімо, товариші, на полювання, а разом з цим дослідимо наш палац, — запропонував Сідан.

Хоч і стомлені були наші мандрівники, але перед таким незвичайним полюванням забули про все на світі. Зараз же наламали смолистого гілля, зробили смолоскипи і рушили в дорогу.

Наскільки казковий був палац, настільки і процесія була казкова. Попереду в ряд ішло п'ять чоловік з гвинтівками напоготові, інші йшли позаду, піднявши високо над головою смолоскипи. Вогонь крок за кроком розсіював темряву і відкривав усе нові й нові кімнати, зали, коридори, закапелки — і всі воші були з скла, всі чудово іскрилися різними барвами.

Вгорі заметушилися кажани, навіть якісь пташки, внизу забігали ящірки, якісь звірята; ось почулося тупотіння великого звіра, але побачити його не можна було.

— Ось він де, наш кабан! — догадалися товариші. — По справедливості треба було б помилувати його за те, що привів нас у цей палац, але, на жаль, їсти дуже хочеться.

Так пройшли, мабуть, метрів двісті, а попереду ніякого кінця не було видно. Нарешті, помітили збоку закапелок.

— Давайте заглянемо сюди!

Завернули. Закапелок був значно менший від головного коридора і далі дуже сильно знижувався і звужувався. Нарешті, лишився зовсім маленький куток, а в ньому щось ворушилося.

Пролунали постріли. Луна покотилася підземеллям.

Кабан був убитий. Хоч хотілося повернутись назад і зараз же покуштувати свіжини, але цікавість була сильнішою. Поклали здобич біля входу в закуток, а самі пішли далі.

Ось ще один закуток; з другого боку. Але там нічого цікавого не знайшли. Ще пройшли кілька кроків. Долівка знизилася, запахло вологою й ще якимсь незрозумілим, але неприємним запахом.

Але що там попереду шурхотить і ворушиться?..

— Змії! Змії! Назад!!

У темряві гойдався цілий ліс голів, блищали очі, рухалися жала. Люте сичання все збільшувалось.

— Що робити? — запитали озброєні. — Стріляти?

— Ні, ні, не варто! — почулися голоси. — Невідомо ще, скільки зможете убити зразу, а інші, розлючені, всім натовпом можуть наробити нам великого лиха. Потім справимося з ними: зброї вистачить.

І весь загін якось мимохіть швидко посунувся назад. І добре зробили, бо розпочинати бійку з цією масою змій, та ще в темряві, було надто рисковано. Перед таким ворогом довелося відступити.

Засмажили кабана і довго розмовляли, дивуючись з усього того, що бачили. Ночувати з такими сусідами побоялися і вийшли на поверхню.

Над вулканом блищала заграва, а десь близько гуло море. Полягали, веселі й — задоволені, і зараз же міцно заснули.

Але вночі раптом почувся гуркіт гарматних пострілів, а потім свист і шипіння!..

Миттю всі були на ногах, схопилися за зброю, почали прислухатися, але більше вже нічого не чули. Кинулися сюди-туди, пригляділися, прислухались, — та так нічого особливого й не помітили.

— Що б це таке могло бути? — здивувався Сідан. — Я ж сам добре чув постріл, а потім якийсь свист і шипіння.

— І я це саме чув, — сказав Сурат.

Те ж підтвердили й інші товариші.

— Значить, треба припустити, що то був постріл з гармати, а свист — політ снаряда?

— Нічого іншого не можна придумати.

— Тоді хто ж і звідки стріляв?

— Голландці з моря.

— Біжімо до берега! — кинулося кілька чоловік.

Але куди там бігти — йти не можна було в темряві по скелях; повзти треба було, а не бігти. Може, тому на морі нічого й не встигли побачити.

— Коли, скажімо, це був міноносець, та, скажімо, звідкілясь знав, що ми тут перебуваємо, то чому ж він раз вистрілив і втік? Оце поясніть мені, будь ласка, — приставав до Сурата один хлопець.

— Я, братіку, сам знаю стільки, скільки й ти, — сказав Сурат.

Одним словом, було тут багато розмов. Нарешті, мусили погодитись, що це, мабуть, величезний камінь упав з гори або з берега. На цьому і заспокоїлись.

На корабель повернулися всі. Команда так зраділа і зацікавилася печерою, що зараз же заходилася переносити вантаж.

З першою партією зброї почали знищення змій. Але зараз же з'ясувалося, що це не так просто. Коли кинути у них гранати, то можна зруйнувати стіни підземелля.

— Пустимо на них отруйний газ, у нас є на кораблі, — запропонував один з старих матросів "Саардама".

Ця думка дуже сподобалася, але інший товариш, який краще розумівся на цій справі, попередив, що газ у цьому закритому підземеллі може триматися кілька тижнів. Значить, і вони самі не зможуть заходити сюди в цей час.

— Тоді нічого іншого не лишається, як іти на них війною з гвинтівками, — вирішив Сідан.

— Дуже небезпечна справа, — похитав головою Сурат.

— Як ти їм влучиш саме в голову? А поранені в інше місце та розлючені, вони стануть ще небезпечнішими. Тим паче що їх така сила: стріляти доведеться здалеку, а тоді освітити їх не можна буде як слід. Словом, я зовсім не можу собі уявити, як ми можемо почати з ними бій.

Роздуми Сурата були правильні. Але що ж тоді робити?

Тут один з товаришів запропонував інший спосіб:

— Пожертвуємо відро або два бензину, обіллємо їх, підпалимо, — і нам залишиться тільки стояти та дивитись.

Всі аж застрибали і руками заляскали від задоволення.

— Це ж буде найкращий "вайянг"!

Наступного разу і взялися виконувати цей план. Спочатку, без вогню, двоє виступили вперед з неповними відрами бензину. За ними кілька чоловік з гвинтівками, а вже далі запалили смолоскипи. Не можна було наближатися з вогнем до бензину, тому передні з повстанців були в сутінках, а змії уже зовсім у темряві.

Ось уже знову почулося шарудіння і сичання, ледь помітно захиталися в темряві голови. Справа спрощувалася тим, що змії були в низині. Спочатку тихенько почали лити бензин на землю, і він сам потік до змій. А решту хлюпнули на них зверху і швидко відбігли назад.

Заворушилися гади, засичали так, що в присутніх мурашки побігли по тілу.

— Починай!

Усі відійшли ще далі назад, а наперед виступив один з смолоскипом, розкрутив його і кинув…

Шугонуло полум'я, заблищали скляні стіни, освітилися всі кутки підземелля, і серед цього вогню почалося щось таке, чого ніхто ще ніколи не бачив…

Серед білого полум'я чорні кільця змій створили величезний клубок, який крутився так, що в очах мерехтіло. Деякі підскакували високо й звивалися в повітрі, деякі кидалися на стіни. Сичання перейшло у свист і навіть писк. Час од часу було чути, як тріскається шкіра, шкварчить м'ясо. Ось розбіглися вони в різні боки, і здалеку видно, як у темряві крутяться вогненні змії. Кілька таких вогненних змій кинулося і в бік людей, але тепер їх уже не було чого боятися. Одні сконали на порозі, а решту добили. А коли стало тихо і темно, то люди навіть пошкодували, що це видовище так швидко скінчилось.

— Ну, а тепер закінчимо обслідування нашого палацу, — сказав Сідан.

З огидою переступили вони через зміїну купу, по дорозі вбили кілька змій, які не догоріли, оглянули ще кілька закапелків, але кінця підземеллю все ще не було.

— Дідько його знає, куди воно веде! — говорили товариші. — Можливо, кілька днів доведеться блукати.

А тут ще смолоскипи згоріли. Довелось повернутися назад, бо не було часу займатися дослідженням. Їх чекала важливіша робота.

А робота справді була дуже марудна, не кажучи вже про те, що надзвичайно важка. Попрацювали тиждень, а перенесли всього тисячу п'ятсот гвинтівок. Виходило, що для перенесення всіх тридцяти тисяч треба буде більше чотирьох місяців! Та, крім того, треба перенести кулемети, патрони й багато інших припасів.

Почали підраховувати і побачили, що за таких умов інакше й бути не може. Передусім день у цих краях має завжди дванадцять годин і стільки ж припадає на ніч. Можна було б захопити для роботи ще годин шість від ночі, але серед скель та хащів зовсім неможливо ходити вночі. Таким чином, пропадало багато часу, йти туди з вантажем доводилося годин дев'ять-десять, і зараз же повертати назад було неможливо, бо наставала ніч. Назад без вантажу можна було пройти годин за сім-вісім, але нести новий вантаж того ж дня теж не можна було, бо наставала ніч.

Дорогою треба було йти по скелях, переходити ущелини, повзти, стрибати. За таких умов одній людині більше п'яти гвинтівок не можна нести. Отже, сто чоловік могли перенести п'ятсот гвинтівок за два дні, а щоб перенести всі тридцять тисяч, треба аж сто двадцять днів! Та стільки ж на патрони, кулемети і різні інші речі.

— Так ось що виходить?! — здивувався старий Гудас. — А справа здавалася такою простою. Нас же сто сімнадцять чоловік!

— А от бачиш, що робиться. Ми навіть самі не уявляли собі, яке багатство маємо, — сказав Сагур, що, як помічник механіка, був найосвіченіший з усієї команди. Він і підрахунки ці робив.

— Чи не можна було б використати наші човни? — сказав Сурат.

— Я про це вже думав, — промовив Гудас, — але рифи не пропустять човен біля берега. Доведеться вийти в море, тільки звідти через ті самі рифи не можна буде повернутися.

— Спробуємо тоді ось що, — сказав Сагур. — У нас часто навантажували і розвантажували корабель конвейєром, тобто ставали в ряд і передавали речі один одному в руки. Ну, а тут конвейєр доведеться зробити довгий.

Мені здається, робота піде швидше. Скільки може бути кілометрів до нашого складу?

— Та не більше п'ятнадцяти, але… — почав Сідан.

— Добре, — перебив його Сагур. — Тепер поділимо ці п'ятнадцять кілометрів на сто відрізків. Вийде по сто п'ятдесят метрів на кожного. Розставимо людей так, щоб у легких місцях припадало двісті метрів на чоловіка, а в важких п'ятдесят і навіть менше, інакше кажучи — щоб кожному потрібен був однаковий час на свій відрізок.