Без сім'ї - Мало Гектор

Скільки потрібно було часу, щоб утворилися ці поклади? Ти ж розумієш, що будівельний ліс виростає не за один день, а років за сто. Отже, щоб утворився вугільний пласт тридцять метрів завтовшки, треба, щоб на цьому місці послідовно виросло п'ять тисяч поколінь дерев — тобто має збігти не менше п'ятисот тисяч років. Астрономічна цифра, чи не так? Але й вона не точна, бо дерева не ростуть з однаковою швидкістю. Для того, щоб дерева виросли й загинули, потрібно понад сто років. І якщо нове покоління виростає на місці попереднього, то це значить, що відбувається ціла низка змін і зрушень, внаслідок яких уже розкладений шар завалених рослин нарешті може живити нові рослини. Отже, п'ятсот тисяч років — це ніщо: їх минає набагато більше. Скільки? Не знаю. Не такій людині, як я, дано це визначити. Я хотів тільки, аби ти мав уявлення про кам'яне вугілля, щоб підготувати тебе до огляду моєї колекції. А тепер подивімось її.

Я пробув у "вчителя" до пізнього вечора, бо над кожним камінцем, кожним відбитком рослини він знову починав свої пояснення. Кінець кінцем я став потроху розуміти те, що мене дуже дивувало і здавалося незбагненним.

РОЗДІЛ IV. ЗАТОПЛЕННЯ

Наступного ранку ми зустрілися з "учителем" у шахті.

— Ну як? — спитав у нього дядько Гаспар.— Ти задоволений хлопцем?

— Авжеж, він уміє слухати і, сподіваюсь, незабаром навчиться бачити.

— А поки що хай вчиться працювати руками,— сказав дядько Гаспар. І він подав мені клин, щоб я йому допоміг відколоти брилу вугілля. Відкатники звичайно допомагають вибійникам. Коли я втретє котив вагонетку до шахтного колодязя, до мене долинув звідти такий оглушливий шум, гуркіт, якого я ще й разу не чув, відколи працював у шахті. Що це таке? Обвал, зсув? Я прислухався. Шум лунав звідусіль. Що це може бути? Першим моїм почуттям був переляк, і я рвонувся до сходів. Але ту ж мить згадав, як сміялися з мене в шахті за те, що я завжди чогось лякався. Я зупинився. Подумав: може, то вибух динамітних шашок, або вагонетка впала в колодязь, або обвалилась земля в галереях. Аж раптом повз мене промчав табун пацюків, наче кавалерійський ескадрон, що тікає від ворога. Потім до моїх вух долинув якийсь дивний шерех, ніби щось терлось об землю і боковиці галереї. Тоді почулося хлюпотіння води. Але місце, де я стояв, було зовсім сухе. Звідки б тут узятися воді?

Я присвітив до землі лампою.

Це таки була вода. Вона надходила з боку шахтного колодязя, піднімаючись галереєю. Отже, страхітливий шум і гуркіт линув од потоку води, яка прорвалася в шахту.

Я побіг до вибою.

— Дядьку Гаспаре, в шахті вода!

— Не верзи дурниць!

— Дівона прорвалася! Рятуймось!

— Відчепись від мене!

— Слухайте!

Голос у мене був такий схвильований, що дядько Гаспар опустив кайло і прислухався. Гуркіт чимраз гучнішав, ставав більш моторошним. Сумнівів бути не могло: в шахту ринула вода.

— Біжи швидше! — крикнув дядько Гаспар.— В шахті вода!

Він схопив лампу — це найперший рух шахтаря — і, кричачи: "В шахті вода!" — кинувся в галерею.

Не пробігши й десяти кроків, я побачив "учителя", який теж спустився в галерею. Він хотів дізнатися, що це за гуркіт.

— В шахті вода! — крикнув дядько Гаспар.

— Дівона прорвалася! — вигукнув я.

— Мовчи, дурню!

— Рятуйся!—крикнув "учитель".

Вода швидко підіймалася. Вона сягала нам уже до колін, і бігти нам було важко.

"Учитель" біг із нами, і ми всі втрьох кричали вибійникам:

— Рятуйтесь! У шахті вода!

Вода прибувала з шаленою швидкістю. На щастя, ми були не дуже далеко від сходів, бо інакше не встигли б до них добігти. "Учитель" підбіг першим.

— Піднімайтесь спершу ви,— сказав він.— Я старіший від вас, до того ж, у мене чисте сумління.

Нам було не до церемоній. Дядько Гаспар поліз першим, я — за ним, "учитель" — позаду нас. На трохи більшій відстані від нас піднімалися ще кілька шахтарів.

Ще ніколи ми так швидко не долали ті сорок метрів, які відділяли перший ярус шахти від другого. Але перш ніж ми досягли останнього східця, нам на голову ринула вода і погасила наші лампи.

— Тримайтесь! — крикнув дядько Гаспар.

Він, "учитель" і я вчепилися в східці, щоб утриматись під напором струменя. Але тих, що йшли позаду нас, змило водою. І напевно, якби й ми не піднялися на ці десять східців, нас так само змило б, бо потік ураз перетворився на водоспад.

Ми, хоч і піднялись на перший ярус шахти, ще не були врятовані, бо, щоб вийти на поверхню, треба було подолати ще п'ятдесят метрів, а тут, у першому ярусі, теж уже шуміла вода. Наші лампи погасли, ми опинилися в цілковитій темряві.

— Ми пропали,— сказав "учитель" майже спокійним голосом.

Аж тут у галереї заблимало світло. До нас наближалися семеро чи восьмеро чоловіків із лампами. Вода сягала нам уже вище колін, ми діставали її руками, не нагинаючись. То не була спокійна течія, а шалений потік, вир, який захоплював усе на своєму шляху, і, як пір'їнами, крутив здоровенними колодами.

Чоловіки, які підбігали до нас, світячи лампами, хотіли прорватися через галерею і добратися до драбини, яка була поблизу. Але йти проти цієї бистрини було неможливо. Як її подолати? Як устояти супроти лавини колод, що їх несло течією?

Ті самі слова, які зронив "учитель", вихопились і в них:

— Ми пропали! Вони підбігли до нас.

— Так, тут ми пропадемо! — вигукнув "учитель"; здавалося, він один поміж нас не втратив глузду.— Єдиний наш порятунок — бігти у старі виробки!..

Старі виробки — це віддавна закинута ділянка шахти. Туди ніхто не ходив, крім "учителя" — він навідувався туди частенько, шукаючи чогось для себе цікавого.

— Повертаймо назад! — знову крикнув він.— Дайте мені лампу, я вас поведу.

Коли б він звернувся до когось за звичайних умов, йому засміялись би в обличчя або відвернулися б, знизавши плечима. А тепер навіть найсильніші занепали духом. Де й ділася їхня сила та гордість... Ще кілька хвилин тому вони зняли б на глузи старого "вчителя", а ось тепер вони скорилися йому і всі водночас про-стягли свої лампи.

"Учитель" схопив однією рукою лампу, другою мене, став попереду всіх, і ми рушили. Ми йшли тепер за течією, тож посувалися набагато швидше.

Якийсь час ми простували галереєю. Я не знав, як довго це тривало — кілька хвилин чи кілька секунд,— бо втратив відчуття часу.

Враз "учитель" зупинився.

— Ми не встигнемо! — крикнув він.— Вода прибуває надто швидко!

І справді, вода наздоганяла нас, заливала безжально: вона вже сягала до пояса й піднімалася вище, до

грудей.

— Треба звернути у вибій,— сказав "учитель".

— А потім що?

— Адже з вибою нема виходу...

Кинутись у вибій — справді означало попасти в пастку. Але в нас не було часу на вагання і роздуми. Треба було піднятись у вибій — і в такий спосіб виграти ще кілька хвилин, що давало хоч якусь надію на порятунок,— або йти далі галереєю, знаючи: за кілька секунд нас поглине вода.

Отож ми на чолі з "учителем" звернули у вибій. Двоє товаришів побігли галереєю далі, і ми їх більше ніколи не бачили...

Трохи отямившись, ми почули страхітливий шум. Обвалювалася і осипалася порода, клекотіла, вируючи, вода, тріщало, ламаючись, дерево, вибухало стиснуте повітря. Все це зливалося в жахливе ревище, від якого ставало моторошно.

— Це потоп!

— Кінець світу!

— Діти мої,— озвався "учитель",— нам не можна знесилюватися. Якщо ми так і сидітимемо тут навкарачки, вчепившись руками й ногами в каміння, то швидко знеможемось. Треба видовбати ямки для опори.

Порада слушна, але виконати її було важко, бо ніхто не захопив з собою кайла. У всіх нас були лампи, але жоден не мав знаряддя праці.

— Будемо довбати гачками від ламп,— сказав "учитель".

І ми заходилися шкребти породу гачками від ламп. Робота була марудна, бо вибій був надто крутий і слизький. Проте якщо ти знаєш, що, посковзнувшись, покотишся вниз і загинеш, то це додає тобі сил і снаги... За кілька хвилин кожен з нас видовбав ямку, куди можна було поставити ногу.

Тепер ми могли трохи передихнути. Нас було семеро: "вчитель", я, дядько Гаспар, троє вибійників — Паже, Компейру, Вергуну — та відкатник Карорі. Решта робітників зникли в галереї.

Шум у шахті не вщухав. Годі описати словами, який це був оглушливий шум. Постріли гармат упереміш із гуркотом грому і стугоном обвалів,— все це, далебі, не могло б зчинити такої гуркотняви...

Знетямлені з жаху, ми дивилися один на одного.

— Це потоп,— повторив хтось.

— Землетрус...

— Дух шахти розшаленів і хоче нас покарати...

— Це ринула вода, яка назбиралася в старих виробках...

— Дівона прорвалася...

Про Дівону сказав я. Я й досі тримався своєї думки. "Вчитель" сидів мовчки. Він дивився на кожного з нас і після кожної нашої репліки знизував плечима.

— Це, безперечно, затоплення,— сказав він нарешті.

— Внаслідок землетрусу...

— Дух шахти його наслав...

— Вилив вод із старих виробок...

— Дівона прорвалася...

Кожен повторив те, що вже сказав раніше.

— Це затоплення,— стояв на своєму "вчитель".

— Ну, а звідки воно взялося?

— Цього я не знаю. Але щодо духу шахти — це дурниця. Так само, як і щодо старих виробок. Тоді вода затопила б тільки третій ярус, а до другого й першого не дійшла б.

— Дірка...

— Дірки самі собою не робляться, це ж ясно.

— Землетрус...

— Я не знаю...

— Як не знаєте, то мовчіть.

— Я знаю напевне — це затоплення. Затоплення згори...

— Ну вас к дідьку! Це й так видно! Вода ж гналася за нами.

Відчувши себе врятованими — принаймні на якийсь час,— і побачивши, що вода більше не піднімається, шахтарі глузували з "учителя".

— Не вдавай із себе вченого; ти знаєш стільки, скільки й ми.

"Учитель", відчувши, що його авторитет знову підупав, замовк.

Ми розмовляли дуже голосно, проте ледве чули один одного в гуркоті й ревищі.

— Скажи що-небудь,— мовив до мене "вчитель".

— Що я маю сказати?

— Що хочеш. Скажи перше-ліпше слово. Я промовив кілька слів.

— Гаразд. А тепер скажи тихіше. Ось так, добре.

— Ти що, збожеволів із ляку?

— Може, ти думаєш, що ти вже вмер?

— Я думаю, що нас не затопить, і якщо ми й помремо, то принаймні з іншої причини.

— Що ти хочеш цим сказати, "вчителю"?

— Поглянь на лампу.

— Ну й що ж, вона горить.

— Як завжди?

— Ні, полум'я яскравіше, але коротше, ніж звичайно.

— Невже ти думаєш, що тут є рудниковий газ?

— Ні. Цього нам теж не треба боятися.