Лілея долини - Бальзак Оноре де

Батьки мої, здивовані такою стрімкою кар'єрою, запишалися і визнали мене нарешті своїм сином; але їхні почуття були дуже роблені, щоб не сказати, фальшиві, і тим ця зміна не справила особливого впливу на моє вражене серце; всяке почуття, заплямоване егоїзмом, не викликає живого відгуку: серцю нестерпні лицемірство й корисливі розрахунки.

Я щодня писав моїй любій Анрієтті і діставав у відповідь один чи два листи на місяць. Її душа завжди витала наді мною, її думки, долаючи відстані, оточували мене аурою чистоти й невинності. Ні одна жінка не могла мене скорити. Король довідався про мою неприступність; сам він дотримувався в цьому поглядів Людовіка XV54 і, сміючись, називав мене панною де Ванденес, одначе скромність мого поводження припала йому до душі. Я певен, що терпіння, якого я навчився ще в дитинстві, а надто в Клошгурді, дуже сприяло прихильності до мене короля, котрий був дуже ласкавий до мене. Либонь, з якоїсь примхи король проглядав мої листи, бо він незабаром уже перестав помилятися щодо моєї чесноти. Якось, коли він диктував мені листа, ввійшов герцог де Ленонкур, який ніс службу при дворі; король озирнув нас обох лукавим поглядом.

— То як там старий Морсоф, усе ще не хоче вмирати? — спитав він герцога ясним, лунким голосом, якому при бажанні умів надавати відтінку ущипливої іронії.

— Не хоче,— відповів герцог.

— Графиня де Морсоф суща ангелиця, і я бажав би бачити її при дворі, — вів далі король.— Але якщо цього разу я безсилий,— на цім слові він обернувся до мене,— то мій канцлер буде щасливіший за мене. Ви дістаєте волю на півроку; я поклав узяти вам у помічники того юнака, про якого ви казали вчора. Розважайтеся весело в Клошгурді, пане Катон!

І він, усміхаючись, звелів, щоб його вивезли з кабінету.

Мов та ластівка, летів я до Турені. Вперше я міг стати перед тією, кого кохав, не колишнім простаком, а світським молодиком з манерами вишколеними в найвибагливіших салонах, молодиком, чиє виховання завершено найвитонченішими жінками; я дістав нарешті віддяку за всі свої страждання, послухавши ради найгожішої ангелиці, якій небо будь-коли доручало опіку над дитиною. Ви знаєте, як я був одягнутий у перші три місяці свого перебування в Фрапелі.

Коли я потрапив до Клошгурда, впоравшись у Вандеї з королівським дорученням, я скидався на мисливця; в грубій зеленій куцині з поржавілими бляшаними ґудзиками, в смугастих штанях, шкіряних камашах і грубих черевиках. Продираючись крізь хащі, я так пошматував своє вбрання, що граф мусив позичити мені одяг. Цього разу два роки паризького життя, спілкування з королем, відбиток, накладений багатством, моя змужніла постать, обличчя, яке відбивало світло моєї безжурної душі, таємно злитої з тією щирою душею, що осявала її з Клошгурда,— все це зробило мене іншою людиною: я набув певності себе, але без самозахоплення, я радів у глибині душі, знаючи, що, попри молодість, доскочив високого становища в суспільстві, і усвідомлював, що став таємною підпорою і прихованою надією найзвабливішої жінки на всім крузі земнім. Може, в мені ворухнулося марнославство, коли візник, ляснувши пугою, повернув у нову алею, що вела від шінонського шляху до Клошгурда, і перед нами розчинилася незнайома мені ґратчаста брама — парк обнесли недавно огорожею. Про свій приїзд я графиню не попередив, щоб зробити їй сюрприз, і за одним махом зробив дві помилки: спершу вона пережила хвилювання, що його завдає нам довгождана радість, яку ми вважали вже химерою; потім вона дала мені зрозуміти, що всяка загодя підстроєна несподіванка це звичайнісінький несмак.

Глянувши на юнака, в якому раніше вона бачила тільки дитину, Анрієтта мимоволі похнюпилася, і цей повільний порух здався майже трагічним: вона дозволила поцілувати її в руку і нічим не зрадила глибокої радості, хіба що тільки легеньким трепетом; а коли графиня знов підвела голову і поглянула на мене, я зауважив, яка вона бліда.

— Отже, ви не забули давніх приятелів? — спитав пан де Морсоф, який нітрохи не змінився і не постарівся.

Діти кинулися мені на шию. У дверях я помітив поважну фізіономію абата де Домініса, нового вихователя Жака.

— Та ні,— відповів я графові,— тепер я буду вільний шість місяців на рік і маю надію проводити їх у вас.

— Що з вами? — звернувся я до графині й простягнув руку, щоб оповити її за стан і підтримати, не бентежачись присутністю її родини.

— Ох, дайте мені спокій! — гукнула вона, ухиляючись.— Це минеться.

Я прочитав її потаємну думку і відповів на неї питанням:

— Невже ви не впізнаєте вашого раба вірного?

Вона взяла мене під руку і перед очима у графа, дітей, абата і всіх служників, які дружно позбігалися, відвела мене далі на моріжок, але так, щоб було видно всім присутнім; розрахувавши, що тепер її слова не долетять ні до кого, вона мовила:

— Феліксе, друже мій, вибачте мій переляк: адже в мене в руках лише тоненька нитка, яка веде до світла з підземного лабіринту, і мені страшно, що ця нитка урветься. Повторіть мені, що я тепер ще більше, ніж раніше, ваша Анрієтта, що ви не покинете мене, що ніхто не посяде місця у вашому серці, що ви назавше зостанетеся моїм вірним другом. Я допіру зазирнула в прийдешнє і не побачила вас, як завжди з сяючим лицем і втупленим у мене поглядом, ви повернулися до мене плечима.

— Анрієтто, божество моє, я люблю вас більше, ніж Господа Бога; біла лілеє, квітко мого серця, як ви могли забути, ви — сумління моє! — що душа моя повік злилася з вашою і серце моє тут, навіть коли сам я в Парижі! Чи треба вам говорити, що я примчав сюди за сімнадцять годин, що з кожним обертом коліс карети в мені здіймався цілий рій думок і бажань і цей рій, як тільки я вас уздрів, обернувся на бурю?..

— Говоріть! Говоріть! Я певна себе, я можу слухати вас, не впадаючи в гріх. Бог не хоче, щоб я померла: він посилає мені вас так само, як воскрешає своїм подихом кожне творіння, як проливає живлющу зливу на висхлу землю. Говоріть, говоріть! Ви кохаєте мене свято?

— Свято.

— Навік?

— Навік.

— Як Діву Марію, сховану під ясним покровом, з білим вінцем на чолі?

— Як Діву Марію, яку можна бачити.

— Як сестру?

— Як кохану сестру.

— Як матір?

— Як нишком жадану матір.

— Лицарською любов'ю, безнадійно?

— Лицарською любов'ю, але з надією.

— Як тоді, коли ви мали лише двадцять років і носили той кумедний небесний фрак?

— Ні, ще дужче! Я кохаю вас, як кохав тоді, і ще як...— Вона позирнула на мене перелякано.— ... як вас любила ваша тітка.

— Тепер я щаслива: ви розвіяли мою тугу,— сказала вона, вертаючись до сім'ї, здивованої нашою таємною нарадою.— Але будьте тут дитиною — адже ви і справді ще хлопчак. Якщо ви мусите бути мужчиною при королю, то знайте, пане, тут ви повинні зоставатися дитиною. Тоді вас любитимуть. Перед чоловічою силою я завжди встою, але в чому я можу відмовити дитині? Ні в чому: вона не може просити нічого такого, чого б я не могла їй дозволити. Ну от, ми пошепталися,— сказала вона, лукаво поглянувши на графа, ніби в ній воскресла знов наївна юнка.— Тепер я вас покину, мені треба переодягнутися. —

Ні разу за три роки я не помічав, щоб її голос бринів такою повнотою щастя. Вперше я почув у ньому безжурний щебет ластівки й дитинні нотки, про які вам казав. Я привіз Жакові мисливський костюм, а Мадлені пуделко для рукоділля, яким потім користувалася завжди її мати; нарешті я міг відшкодувати свою колишню скнарість, на яку мене прирекло материне жмикрутство. Буйна радість дітей, які з захватом показували одне одному одержані гостинці, здавалося, дратувала графа — той завжди ображався, коли його кидали напризволяще. Я значуще кивнув Мадлені і поспішив за її батьком, якому, очевидно, кортіло побалакати зі мною про себе. Він повів мене на терасу; але дорогою ми спинялися щоразу, як він починав викладати якусь важливу, як на нього, подробицю.

— Любий мій Феліксе,— озвався він,— ви бачите, вони всі щасливі й здорові нівроку, один я кидаю тінь на цю картину; на мені відбилися всі їхні болячки, і я дякую Господу, що він передав їх мені. Раніше я не знав, що зі мною; тепер мені все зрозуміло: я не перетравлюю їжі, у мене зіпсована підшлункова залоза.

— З якого часу ви набралися такої вченості, ніби професор медичної академії? — спитав я, посміхаючись.— Невже ваш лікар такий базіка, що викладає вам...

— Боже мене збав іти до лікарів! — гукнув граф, показуючи, як і інші вдавані хворі, огиду до медицини.

Потім мені довелося вислухати безладну оповідку: граф робив мені найбезглуздіші визнання, нарікав на дружину, на службу, на дітей, на важке життя і з видимою втіхою повторював свої щоденні вимрійки новоприбулому, що мусив тільки ахати і співчувати. Мабуть, мною він залишився вдоволений, бо я слухав його дуже уважно, намагаючись розкусити цей незбагненний характер і вгадати, як він ще мучить дружину, бо та мовчала. Вийшовши на терасу, Анрієтта поклала край тому монологові; побачивши її, граф знизав плечима і сказав:

— От ви, Феліксе, мене слухаєте, а тут мене ніхто не жалує!

І він пішов, чи то усвідомивши, що завадить нашій розмові з Анрієттою, чи то з лицарської уваги до неї, здогадавшись, що справить нам утіху, залишивши нас самих. У його вдачі уживалися справді незбагненні суперечності, бо він був дуже ревнивий, як усі слабкі люди, і водночас непохитно вірив у чесноту своєї дружини; можливо, саме муки самолюбства, враженого її високими чеснотами, і були причиною його впертого спротиву всім бажанням графині — так дитина чинить наперекір своїй матері або вчителям. Жак готував уроки з абатом, Мадлена пішла переодягатися; отож ми могли цілу годину гуляти з Анрієттою по терасі.

— Я бачу, мій ангеле,— мовив я,— що ланцюги ще поважчали, пустеля пашить спекою, а терня стає все більше й більше.

— Цитьте! — сказала вона, вгадавши, які думки викликала в мене розмова з графом.— Ви тут — і все пущено в непам'ять! Я не страждаю, я навіть не страждала!

Вона рушила вперед легкою ходою, ніби підставляючи вітру свою білу одежу, даючи леготу торкнутися до прозорих тюлевих зборок, розмаяних рукавів, свіжих стрічок, тонкої пелеринки і ніжних кучериків зачіски а-ля Севіньє; вперше вона показалася мені молодесенькою дівчиною, веселою і щирою, ладною гратися, як дитина.