Малий і Карлсон, що живе на даху - Ліндгрен Астрід

В тебе немає ще одної парової машини?

— Ні,— відповів Малий,— машини немає, але ти можеш погратися моїми кубиками.

— Давай їх сюди! — звелів Карлсон.

Малий дістав із шафки, де він тримав свої іграшки, будівельну коробку. То була справді чудова будівельна коробка — з деталями найрізноманітнішої форми. З них можна було спорудити що завгодно.

— Ось маєш,— мовив він.— 3 цього можна зробити й машину, й кран, і все, що хочеш...

— Невже найкращий у світі будівельник не знає, що можна з цього спорудити, а що ні? — перебив його Карлсон.

Він запхнув до рота ще одну тюфтельку і заходився біля коробки з кубиками.

— Побачимо, побачимо,— сказав він і висипав усі кубики з коробки на підлогу.

Малому треба було вже йти, хоч він залюбки лишився б подивитися на роботу найкращого в світі будівельника.

У дверях Малий ще раз оглянувся на Карлсона й [280] добачив, що той сидить на підлозі біля купи деталей і задоволено мугикає собі під ніс:

Гей, який я спритний!

Гей, який розумний!

І якраз, якраз до міри затовстий!

З останніми словами пісеньки він проковтнув четверту тюфтельку.

Коли Малий зайшов до вітальні, мама, тато, Боссе й Бетан уже сиділи біля столу. Малий швиденько вмостився на своє місце й пов'язав серветку.

— Пообіцяйте мені щось, мамо. І ви теж, тату,— попросив він.

— Що ж я маю тобі пообіцяти? — спитала мама.

— Спочатку пообіцяйте,— наполягав Малий.

Тато не хотів на таке пристати й відразу сказав:

— А як ти знов захочеш, щоб я пообіцяв тобі купити собаку?

— Ні, не собаку,— відповів Малий.— Хоч собаку ви мені теж можете пообіцяти. Ні, це зовсім інше і зовсім не страшне. Обіцяйте, що ви пообіцяєте!

— Ну, гаразд, обіцяємо,— погодилась мама.

— Ага, отже, ви пообіцяли не лаяти Карлсона, що живе на даху, за парову машину! — радісно сказав Малий.

— Цікаво,— поглузувала Бетан,— як би вони могли полаяти Карлсона за парову машину, коли вони ніколи його не побачать?

— Ні, побачать! — переможно заявив Малий.— Сьогодні ж після обіду. Бо Карлсон сидить у моїй кімнаті.

— Ой, я зараз удавлюся! — вигукнув Боссе.— Карлсон сидить у твоїй кімнаті?

— Уяви собі, що сидить! [281]

Це справді була урочиста хвилина для Малого. Якби тільки вони швидше обідали, тоді побачать! Мама усміхнулася.

— Нам було б дуже приємно познайомитися з Карлсоном,— сказала вона.

— Карлсон теж так вважає,— заявив Малий.

Ось уже всі допили компот. Ось уже мама підвелася з-за столу. Настала хвилина, що її так чекав Малий.

— Ходіть усі,— попросив він.

— Нас і просити не треба,— мовила Бетан.— Я не заспокоюся, поки не побачу твого Карлсона.

Малий ішов попереду.

— Тільки пам'ятайте, що ви обіцяли,— нагадав він, перш ніж відчинити двері.— Ні слова про парову машину!

Він натиснув на клямку й відчинив двері.

Карлсона в кімнаті не було. Цього разу справді-таки не було. Навіть на ліжку Малого нічого не ворушилося під ковдрою. [282]

Тільки на підлозі здіймалась сяк-так складена з кубиків вежа. Дуже висока і дуже вузька вежа. Хоч Карлсон, звичайно, міг спорудити і кран, і що завгодно, однак він задовольнився тим, що складав кубики один на один, і от вийшла височенна вузька вежа, а нагорі її прикрашало щось, що мало правити за баню. То була кругла тюфтелька.

Карлсон грається в намета

Для Малого то була важка мить. Мамі не сподобалось, що її тюфтельками прикрашають вежу з кубиків, і вона, звичайно, не мала сумніву, що то все зробив Малий.

— Карлсон, що живе на даху...— почав був Малий, але тато суворо перебив його:

— Годі, Малий, ми більше не хочемо слухати твої вигадки про Карлсона!

Боссе й Бетан глузливо засміялися.

— Ну й Карлсон! — мовив Боссе.— Йому конче забаглося щезнути саме тоді, як ми прийшли знайомитися з ним!

Малий сумно з'їв тюфтельку й заходився збирати розкидані кубики. Тепер про Карлсона не варто було більше й мови заводити. Але без нього в домі здавалось так порожньо, так сумно.

— А тепер ходімо пити каву й забудемо про Карлсона,— сказав тато й ласкаво поплескав Малого по щоці.

Каву завжди пили перед каміном у вітальні. Так було й цього вечора, хоч надворі стояла тепла, ясна погода, а липи на вулиці вже вбралися в зелені листочки. Малий не любив кави, зате любив сидіти з мамою, татом, з Бетан і Боссе перед каміном, у якому палав вогонь.

— Мамо, зажмуртеся на хвильку,— сказав Малий, коли мама поставила на столику біля каміна тацю з кавою. [283]

— Навіщо мені зажмурюватись?

— Та ви ж казали, що не можете бачити, як я їм цукор, а я саме хочу взяти собі грудочку,— пояснив Малий.

Він був дуже засмучений і шукав, чим би втішитися. Чого Карлсон полетів? Хіба так гарно робити — зникнути й лишити після себе тільки маленьку тюфтельку?

Малий усівся на своє улюблене місце біля каміна — якнайближче до вогню.

Ці хвилини, коли вся родина пила після обіду каву, були чи не найкращі за весь день. Тоді можна було спокійно поговорити з татом і мамою; вони терпляче вислухували Малого, на що не завжди знаходили час. Приємно було також послухати, як Боссе та Бетан глузували одне з одного, заводили розмову про "зубрячку". "Зубрячка" — то, мабуть, зовсім інший, кращий спосіб учитися, ніж той, [284] що буває в початковій школі, куди ходив Малий. Він теж залюбки поговорив би й про свої шкільні справи, але, крім мами й тата, ніхто більше ними не цікавився. Боссе й Бетан тільки сміялися з того, що він розповідав, а Малий намагався не давати їм нагоди посміятися з себе. Проте, коли вже Боссе й Бетан зачіпали його, він не залишався в боргу. А дратувати Малий був мастак — це він мусив уміти, мавши такого брата, як Боссе, й таку сестру, як Бетан.

— Ну, Малий,— спитала мама,— ти вже вивчив уроки? Такі розмови Малому аж ніяк не подобались, та коли вже мама нічого не сказала, що він узяв грудку цукру, то треба було витерпіти і її запитання.

— Аякже, вивчив,— похмуро відповів він.

Малий весь цей час думав про Карлсона. Як можна вимагати, щоб він не забував про уроки, коли він не знав, чи Карлсон ще повернеться, чи ні!

— Що ж вам завдали? — спитав тато.

Малий розсердився. Коли вони перестануть? Не на те ж він так зручно вмостився біля каміна і втішається теплом, щоб-йому весь час нагадували про уроки!

— Нам завдали абетку,— квапливо відповів він,— довжелезну абетку, і я її знаю: спочатку йде "а", а потім усі інші літери!

Малий узяв іще одну грудку цукру і знову почав думати про Карлсона. Нехай вони розмовляють собі, про що їм хочеться, а він думатиме про Карлсона. Чи доведеться ще колись його побачити?

Однак Бетан вивела його з задуми:

— Слухай, Малий, хочеш заробити двадцять п'ять ере*?

[* Ере — дрібна монета в Швеції.]

Хлопць не зразу збагнув, що вона сказала. Звичайно, чому б не заробити двадцять п'ять ере. Але все [285] залежить від того, що за це хоче від нього Бeтан.

— Двадцять п'ять ере — надто мало,— твердо відповів він.— Тепер усе таке дороге... Як ти гадаєш, скільки, наприклад, коштує п'ятдесятиерова скляночка морозива?

— Думаю, що п'ятдесят ере,— хитро відповіла Бетащ

— Ото ж бо! Тепер ти бачиш, що двадцять п'ять ере замало.

— Але ж ти навіть не знаєш, що я від тебе хочу,— сказала Бетан.— Тобі нічого не доведеться робити. Тобі треба тільки чогось не робити.

— Чого ж мені треба не робити?

— Не показуватись цілий вечір у вітальні.

— Має прийти Пелле, розумієш,— пояснив Боссе.— Нова симпатія Бетан.

Малий кивнув головою. Нічого собі вони вигадали. Мама з татом підуть у кіно, Боссе помчить на футбольний матч, а Бетан сидітиме у вітальні і воркуватиме з Пелле! Тільки ти, Малий, зачинися в своїй кімнаті — і за якісь там жалюгідні двадцять п'ять ере! Ох, і важко ж мати таку родину!

— А які в нього вуха? — спитав Малий.— Такі самі клапаті, як у того, що був раніше?

Це сказано навмисне, щоб подрочити Бетан.

— Чуєте, мамо,— мовила Бетан,— тепер ви самі розумієте, чому я хочу, аби Малий не показувався. Він своїми глузами проганяє кожного, хто приходить до мене.

— Він більше так не зробить,— невпевнено заперечила мама.

Вона не любила, коли її діти лаялися.

— Ні, зробить,— наполягала Бетан.— Пам'ятаєте, як він повівся з Класом? Втупився в нього, а тоді каже: "Ні, Бетан, такі вуха тобі не пасують". Зрозуміло, чому Клас більше ні разу не приходив! [286]

— Спокійно, тільки спокійно,— сказав Малий точнісінько так, як Карлсон.— Я сидітиму в себе в кімнаті, і то без ніякої платні. Я не беру грошей за те, що хтось не хоче мене бачити.

— Чудово,— втішилася Бетан.— Тільки заприсягнися. Заприсягнися, що я не побачу тебе тут цілий вечір!

— Присягаюся,— сказав Малий.— І знай, що мені всі твої Пелле не такі потрібні, як ти думаєш. Я й сам заплатив би двадцять п'ять ере, щоб їх не бачити!

За якийсь час Малий і справді сидів уже в своїй кімнаті — і без ніякої платні. Мама з татом пішли в кіно, Боссе побіг на стадіон, а з вітальні, коли Малий відчиняв двері, чути було притишену розмову. Там Бетан воркувала зі своїм Пелле. Малий кілька разів відчиняв двері, хотів почути, про що вони гомонять, проте нічого не виходило. Тоді він став біля вікна й почав дивитися, як смеркає. Він визирнув униз на вулицю, чи немає там часом Крістера й Гунілли. Але там лише кілька великих хлопців завели бійку. Малому було цікаво стежити за бійкою, та, на жаль, хлопці швидко скінчили, і знов стало дуже нудно.

І враз він почув найприємніший у світі звук — гудіння моторчика! А ще за мить у вікні з'явився Карлсон.

— Гей-гоп, Малий! — невинно озвався він.

— Гей-гоп, Карлсоне,— відповів Малий.— Звідки ти взявся?

— Як-то звідки? Що ти маєш на гадці? — спитав Карлсон.

— Ну, ти ж зник,— мовив Малий.— І саме тоді, як мав познайомитися з моїми мамою й татом. Чого ти втік?

Карлсон розсердився. Він узявся в боки й вигукнув:

— Ні, ви чули таке! Хіба я не мав права поглянути, що робиться в мене вдома? Господар не повинен забувати [287] про свою хату. А як же інакше? Хіба я винен, що твої мама й тато прийшли знайомитися зі мною саме тоді, коли мені треба було йти додому? Карлсон оглянувся по кімнаті.

— До речі, про хату,— сказав він.— А де моя вежа? Хто знищив мою чудову вежу, і де моя тюфтелька?

Малий збентежився.

— Я не сподівався, що ти повернешся,— боязко сказав він.

— Все зрозуміло,— мовив Карлсон.— Найкращий у світі будівельник споруджує вежу, і що ж виходить? Може, хтось ставить біля неї огорожу? Може, хтось слідкує, щоб вона стояла вічно? Зовсім ні! Навпаки! Ламає, нищить її та ще й з'їдає чужу тюфтельку!

Карлсон відійшов, сів на ослінчик і насупився.

— О, це дурниці, не варто й згадувати,— сказав Малий і махнув рукою точнісінько так, як махав Карлсон.— Не треба через це хвилюватися!

— Добре тобі казати! — сердито мовив Карлсон.— Так можна знищити все, і потім заявити, що це дурниці й не варто через них хвилюватися.