Малий і Карлсон, що живе на даху - Ліндгрен Астрід

Астрід Ліндгрен

Малий і Карлсон, що живе на даху

Переклад Ольги Сенюк

Про Карлсона, що живе на даху

У місті Стокгольмі, на звичайній собі вулиці, у звичайному собі будинку мешкає звичайна собі родина Сван-тесонів. Це звичайний собі тато, і звичайна собі мама, і троє звичайних собі дітей — Боссе, Бетан і Малий.

— Ба ні, я не звичайний хлопець,— каже Малий.

Але це неправда. Він таки звичайнісінький. Бо хіба мало є на світі семирічних хлопчаків, синьооких, кирпатеньких, з немитими вухами, в завжди подертих на колінах штанцях? Отож, що не кажіть, а Малий — звичайнісінький собі хлопець.

Боссе має п'ятнадцять років, і він любить грати в футбол куди більше, аніж учити уроки. Отже, він теж звичайний собі хлопчисько.

А Бетан чотирнадцять років, і в неї зачіска точнісінько така сама, як у інших звичайних собі дівчаток.

У цілому будинку є тільки одна незвичайна істота — Карлсон, що живе на даху. Так, він живе на даху, і вже саме це вельми незвичайне. Може, в інших краях і трапляється всяка дивина, проте в Стокгольмі майже ніколи не буває, щоб хтось мав справжню хатку на даху. А от Карлсон живе якраз у такій хатці.

Карлсон — кругленький, самовпевнений чоловічок, і до того ж він може літати. В літаках і вертольотах усі люди можуть літати, а ось літати сам собою, крім Карлсона, не вміє ніхто. Досить йому покрутити за ґудзика на животі, приблизно проти пупа, як на спині відразу [265] заводиться хитромудрий моторчик. Поки моторчик розженеться, Карлсон хвильку стоїть спокійно. Та ось моторчик працює на повну силу, і гульк — Карлсон уже здіймається й пливе в повітрі так граційно й поважно, немов якийсь директор, якщо можна уявити собі директора з моторчиком на спині.

Карлсон почуває себе чудово у своїй хатці на даху. Вечорами він сидить на ґаночку, попахкує люлькою і дивиться на зорі. З даху, звичайно, зорі краще видно, аніж з будь-якого іншого місця в будинку, отож і дивно, що так мало людей живе на даху. Але нікому з мешканців будинку й на думку не спадає, що на даху можна жити. Вони навіть не здогадуються, що Карлсон має собі там, нагорі, хатку, бо вона добре схована за великим димарем. А крім того, дорослі зовсім не звертають уваги на такі маленькі хатки, як Карлсонова, навіть коли наткнуться на них.

Якось сажотрус помітив Карлсонову хатку, коли лаштувався чистити димаря, і дуже здивувався.

— Що за лихо? — мовив він сам до себе.— Хатка! Ніхто б не повірив! Хатка на даху! Звідки вона могла тут узятися?

Та потім він почав чистити димаря, зовсім забув про хатку і більше про неї не згадував.

Малий був дуже радий, що познайомився з Карлсо-ном. Як тільки прилітав Карлсон, Малому ставало цікаво й весело. Певне, Карлсонові теж було приємно познайомитися з Малим, бо як-не-як, а жити самому в хатці, що про неї ніхто навіть гадки не має, не дуже [266] ресело. Адже приємно, як хтось гукає: "Гей-гоп, Карлсоне!" — коли ти прилітаєш.

Тому й так сталося, що Карлсон і Малий зустрілись. Був саме один із тих невдалих днів, коли тобі немає ніякої радості з того, що ти Малий, хоч узагалі бути Малим просто чудово. Адже він — улюбленець родини, і всі його навзаводи пестять. Та часом випадають і погані дні. Мама вилаяла його за те, що на штанях знов з'явилась дірка; Бетан сказала: "Мала замурза", а тато розсердився, що він пізно вернувся зі школи.

— Чого ти вештаєшся вулицями? — запитав він. "Вештаєшся вулицями"! Адже тато не знав, що Малий дорогою зустрів собаку. Ласкавого, гарного песика, що обнюхав Малого й помахав хвостом, ніби хотів показати, що він залюбки став би його власним собакою.

Як на Малого, то він миттю забрав би собі пса. Але все лихо в тім, що тато з мамою нізащо не хотіли заводити в хаті пса. А крім того, раптом звідкись з'явилася якась тітка й гукнула:

— Рікі, сюди!

І Малий тоді збагнув, що цей песик ніколи не стане його власним.

— Видно, я довіку не матиму свого собаки,— сумно сказав він. Сьогодні день був страх який поганий.— У вас, мамо, є тато, Боссе й Бетан завжди тримаються разом, тільки я, я не маю нікого.

— Дитино моя, ти ж маєш усіх нас! — мовила мама.

— Де там...— сказав Малий ще сумніше, бо йому раптом справді здалося, що він сам-самісінький у цілому світі.

А втім, він мав принаймні одне — свою кімнату, і туди він подався.

Був чудовий, ясний весняний вечір, і вікно стояло відчинене. Білі фіранки легенько колихалися, наче махали маленьким блідим зіркам, що мерехтіли вгорі на весняному [267] небі. Малий підійшов до вікна й почав дивитися надвір. Він думав про того ласкавого песика і уявляв собі, що той тепер робить. Може, лежить десь на кухні в кошику, і, може, на підлозі біля нього сидить хлопець — не Малий, а якийсь інший хлопець,— гладить його кудлату голову й приказує: "Рікі, ти чудовий песик!"

Малий тяжко зітхнув. Раптом він почув легеньке гудіння. Воно дедалі дужчало, і несподівано повз вікно повільно пролетів товстий чоловічок. Це й був Карлсон, що живе на даху, але ж Малий ще не знав того.

Карлсон тільки зміряв Малого довгим поглядом і полетів собі далі. Він зробив невеличке коло над дахом сусіднього будинку, облетів димар і повернувся назад до вікна. Тепер він додав швидкості і промчав повз Малого, ніби реактивний літак.

Він кілька разів пролетів отак повз вікно, а Малий стояв, принишклий, і очікував, що ж буде далі. Від хвилювання в нього аж мороз пішов по спині, бо не кожного ж дня за вікном літають товсті чоловічки.

Врешті Карлсон уповільнив літ біля самого підвіконня і гукнув:

— Гей-гоп! Можна присісти скраєчку?

— О, прошу,— відповів Малий і докинув: — А що, важко отак літати?

— Тільки не мені,— поважно відповів Карлсон.— Мені все легко, бо я найкращий у світі літун! Проте я не раджу кожному лантухові наслідувати мене.

Малий відчув, що "кожний лантух" його теж стосується, і вирішив ніколи навіть не пробувати літати.

— Як тебе звуть? — спитав Карлсон.

— Малий. Хоч насправді я звусь Сванте Свантесон.

— А мене, уяви собі, на диво звуть Карлсон. Просто Карлсон, і годі. Гей-гоп, Малий!

— Гей-гоп, Карлсоне! — сказав Малий.

— Скільки тобі років? — спитав Карлсон. [268]

— Сім,— відповів Малий.

— Чудово. Підемо далі,— мовив Карлсон.

Він хвацько перекинув через підвіконня свої коротенькі товсті ніжки й опинився в кімнаті.

— А тобі скільки років? — спитав Малий, подумавши, що Карлсон поводиться занадто по-дитячому, як на дорослого дядька.

— Мені скільки років? — перепитав Карлсон.— Я чоловік у розквіті сил — оце все, що я можу сказати.

Малий добре не знав, що означає бути чоловіком у розквіті сил. Може, він теж чоловік у розквіті сил і тільки не знає про це? Тому він обережно спитав:

— А в скільки років буває розквіт сил?

— У всі роки,— задоволено відповів Карлсон.— У всі, принаймні, коли йдеться про мене. Я вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил.

Після цього Карлсон дістав із книжкової полички Малого його іграшкову парову машину.

— Давай заведемо її,— мовив він.

— Без тата ніяк не можна,— сказав Малий.— Машину мені дозволяють заводити тільки з татом або з Боссе.

— З татом, з Боссе або з Карлсоном, що живе на даху,— поправив його Карлсон.— Найкращий у світі машиніст — це Карлсон, що живе на даху. Так і передай своєму татові!

Він миттю схопив пляшку з денатуратом, що стояла побіч машини, наповнив спиртівочку й запалив її.

Хоч він був і найкращий в світі машиніст, однак наливав спирт так незграбно, що на книжковій полиці з'явилась ціла калюжа. Вона загорілась, і навколо машини затанцювало веселе блакитне полум'я. Малий злякано крикнув і кинувся до полиці.

— Спокійно, тільки спокійно! — мовив Карлсон і застережливо підняв пухку руку. [269]

Малий не міг сидіти спокійно — адже горіла його по/ лиця! Він схопив ганчірку й погасив полум'я. Там, де гО-ріло, на лакованій полиці залишилися великі негарні плями.

— Глянь, яка стала полиця,— зажурився Малий.— Що скаже мама?

— Дурниці, не варто й згадувати,— мовив Карлсон.— Кілька маленьких плям — це дурниці. Так і передай своїй мамі!

Він уклякнув біля машини, і очі його заблищали.

— Зараз вона запрацює.

І справді, машина скоро почала працювати. "Пах-пах-пах",— пахкала вона. О, це була найкраща з усіх парових машин, і Карлсон так запишався, ніби сам її винайшов.

— Я мушу перевірити запобіжний клапан,— сказав він і почав завзято крутити якусь ручку.— Завжди може статися лихо, коли не перевіриш запобіжного клапана.

"Пах-пах-пах",— пахкала машина дедалі швидше й швидше. "Пах-пах-пах". Врешті вона почала задихатися, наче бігла під гору. Очі в Карлсона променіли.

Малого вже перестали турбувати й плями на книжковій полиці, такий він був радий, що має чудову парову машину і що познайомився з найкращим у світі машиністом, який так гарно перевірив запобіжний клапан.

— Оце-то воно, Малий! — вигукнув Карлсон.— Оце-то пах-пах-пах! Найкращий у світі машиніст...

Більше він не встиг Ні-юго сказати, бо раптом почувся страшний луск, і парової машини не стало, лише уламки з неї порозліталися по всій кімнат;

— Вона вибухнула! — захоплено вигукнув Карлсон, ніби це було найкраще, що могла зробити парова машина.— Справді-таки вибухнула! А який луск, ух! [270]

Проте Малий не міг так само радіти, як Карлсон. у нього в очах заблищали сльози.

— Моя машина...— схлипнув він.— 3 неї залишились самі уламки!

— Дурниці, не варто й згадувати,— сказав Карлсон і безжурно махнув пухкенькою ручкою.— Ти собі зможеш узяти нову парову машину.

— Де? — здивувався Малий.

— У мене нагорі. їх там є кілька тисяч.

— Де це в тебе нагорі? — спитав Малий.

— Нагорі, в моїй хатці на даху.

— У тебе є хатка на даху? — перепитав Малий.— І в ній кілька тисяч парових машин?

— Еге ж, принаймні кількасот набереться,— сказав Карлсон.

— О, як би я хотів подивитися на твою хатку! — вигукнув Малий.

Просто важко було повірити: хатка на даху, і в ній живе Карлсон...

— Ти ба, хатка, повна парових машин,— здивувався Малий.— Кількасот машин!

— Ну, я докладно не рахував, скільки їх, але кілька десятків буде,— сказав Карлсон.— Часом вони вибухають, проте десятків зо два ще залишилось.

— І ти даси мені одну машину?

— Ну, звичайно.

— Зараз даси?

— Ні, спочатку мені треба їх трошки оглянути, перевірити запобіжні клапани тощо. Спокійно, тільки спокійно! Днями ти її матимеш.

Малий заходився збирати далі шматки того, що недавно було його паровою машиною.

— Уявляю собі, що скаже тато,— занепокоєно промурмотів він.

Карлсон здивовано звів брови.