Пісня про Нібелунгів (у прозі) - Невідомий Автор
В цей час бургундський рицар Фолькер з Альцая теж підніс знамена. Війська кинулися одне проти одного, і почалася така битва, що задвигтіла земля і жодна стеблинка під ногами не залишилась зелена і непошкоджена. Червона кров цебеніла з-під шоломів та кольчуг і стікала із сідел. Від крові земля стала грузька.
Король Ліудегер шукав Гернота. Він помітив, як бургундський рицар прокладав мечем прохід у лавах супротивника. Ліудегер намагався пробитися до нього. Він витратив чимало часу, поки йому це вдалося. А битва точилася, і сотні хоробрих воїнів падали у траву, бо як бургунди, так і сакси та дани билися з величезним завзяттям. Нарешті король Ліудегер пробився до рицаря, якого мав за короля Гернота. І раптом він побачив Зігфрідів герб: золоту корону на блакитному тлі. Ліудегер наказав негайно припинити битву.
— Здатися такому супротивникові — це честь,— сказав він, а потім додав: — Це сам сатана наслав його на саксів!
Гінці поїхали попереду переможців, щоб сповістити про успіх. Але у Вормсі чекали не швидкої перемоги, а поразки, і тому місто охопив жах, коли вже через кілька тижнів до міського муру примчав рицар, закутий у лати. [21]
Та коли місто довідалося про блискучу перемогу, радощам на вулицях і в замку не було кінця-краю.
Крімгільда звеліла, щоб після того, як гонець доповість королю Гунтерові про битву й трохи заспокоїться, його потайки перехопили і привели до неї в покої. Дівчина хотіла спитати його тільки про те, що вогнем палило у її грудях: чи живий Зігфрід? Проте добропристойність не дозволяла їй спитати прямо і заспокоїти своє серце.
Коли гонець прийшов, Крімгільда, як вимагав того звичай, розпитувала його спокійно, не виказуючи свого хвилювання. Вона обіцяла йому велику винагороду, якщо він приніс добрі вісті, якщо говоритиме правду й розповідатиме найточніше.
Гонець, який три дні і три ночі був у сідлі, розповідав хрипким голосом. Йому хотілося сказати, що зараз для нього найбільшою винагородою було б лягти й заснути. Проте звичай вимагав, щоб він терпляче слухав і розповідав стоячи.
— Мені дуже хочеться знати, благородний рицарю, чи здолало наше славне військо лютих данів та саксів,— мовила Крімгільда.
— Наше славне військо перемогло жорстоких данів і саксів, хоч їх було шістдесят тисяч: сорок тисяч саксів і двадцять тисяч данів,— відповів гонець.— Безліччю ворожих тіл вкрилося поле битви. Багато тисяч жінок у Саксонії і в Данії побивається, оплакуючи синів та мужів, а гордих королів Ліудегера й Ліудегаста, які так віроломно порушили мир, взято в полон, і тепер вони ковтають пилюку по дорозі у Вормс.
— А наших багато полягло? — далі розпитував Крімгільда.
— Тужитиме небагато бургундських жінок і матерів,— відповів гонець.— На чужій землі наших полягло не більше шістдесяти.
— Навіть якби загинув один наш воїн, то й тоді горе було б безмірне,— провадила Крімгільда.
— Така вояцька доля,— відказав гонець.
Він ледве не падав. Був такий утомлений, що голова його хилилася на груди. Та Крімгільда ніби не помічала цього.
— Скажи ж мені,— вела вона далі,— хто з наших рицарів бився особливо відважно, щоб ми, жінки, належно вшанували його.
— У бургундському війську не було жодного боягуза, шляхетна королівно,— відповів гонець.— Всі наші гідно виконували свій рицарський обов'язок.
— Це честь для нашої країни,— мовила Крімгільда.— А невже ніхто не вирізнився хоробрістю?
— Ваш брат Гернот бився, мов лев,— відказав гонець, ледь ворушачи губами від утоми.— Він повів військо на вирішальну битву і ввігнав його клином у саксонські лави, як гостру сокиру в дубовий стовбур.
— А інші теж поводилися так? [22]
— Не менш хоробро, ніж король Гернот, бився Гаген. Він завдав ворогам багато лиха. Відважно бився Ортвін із Меца і Фолькер із Альцая, а також Данкварт, Гунольд, Зіндольд і Румольд. Від їхніх мечів не в одного супротивника потекла з-під шолома кров. Але найхоробріше з усіх бився Зігфрід.
— Молодий герой з Нідерландів? — спокійно спитала Крімгіль-да, вдаючи із себе байдужу, як того вимагав звичай.
— Той Зігфрід, що переміг дракона, син короля Зігмунда і королеви Зіглінди із Ксантена на Рейні,— пояснив гонець.
Він був такий утомлений, що зала пливла йому перед очима.
— А чи не поранений він? — тремтячим голосом спитала Крім-гільда.
— Він повертається у Вормс здоровий і осяйний, мов ранкова зоря,— відповів гонець на питання, яке найбільше цікавило Крім-гільду.
— Він живий! — закричала дівчина, і сльози потекли у неї з очей.— Він живий, слава святій діві, живий!
Це було вкрай непристойно, але Крімгільда не могла стримати своєї радості, у неї розірвалося б серце.
Цей вибух почуттів збадьорив гінця, і він став розповідати про Зігфріда та його численні подвиги: як ішли через Гессен, як узяли в полон короля Ліудегаста і як король Ліудегер звелів опустити корогви.
— Наші так сікли данів, що їхні блискучі шоломи почервоніли від крові. Але й ми змили ворожою кров'ю блиск із саксонських кольчуг! — вигукнув гонець.
Крімгільда слухала його з розпашілим обличчям, і її серце радісно калатало.
— Ви принесли нам гарну вістку,— сказала вона, коли гонець замовк, і наказала обдарувати його розкішним одягом та червленим золотом. З цього золота можна було накарбувати монет більше, ніж платили всьому бургундському війську. Це був дуже щедрий дарунок. Та гонець не встиг його взяти — заснув стоячи.
Тим часом Крімгільда і її почет подалися сходами нагору, на вежу, і стали дивитися, що діється на вулицях. Там буяла зелень, квіти, майоріли корогви. Незабаром показався авангард переможного війська. Попереду їхав король Гернот, за ним Гаген, Зігфрід, Данкварт і Ортвін, а далі Румольд і Зіндольд та Фолькер із Альцая. В руках Фолькера була розгорнута корогва. Далі — виснажені, втомлені, але горді рицарі в бойовому обладунку. А всередині, оточені ними, їхали переможені королі Ліудегаст і Ліудегер та п'ятсот їхніх найшляхетнішіх рицарів.
Далі рухався обоз. У повозах їхали поранені, а на підводам везли купи порубаних шоломів і понівечені щити. А зовсім позад, [23] в супроводі відібраних зброєносців, ішли коні без вершників. Це були коні тих, хто поліг на ратному полі.
Переможці верталися до замку Гунтера.
Швидкою ходою король вийшов у двір, зустрів їх дуже привітно й ласкаво. Переможені попадали перед ним на коліна, просячи милосердного з ними обходження. Король Гунтер, шануючи звичаї, був милостивий зі своїми супротивниками. Він сказав, що вони поживуть як гості й друзі в Бургундії і поїдуть собі, коли буде ухвалена мирна угода. Навіть дозволив їм, узявши з них слово честі, що не втечуть, ходити скрізь вільно, без варти.
Найбільше уваги король приділив своїм воїнам. Він розпорядився якнайкраще доглядати за пораненими, за пораненими ворогами — також. За це він добре заплатив зцілителям.
Щоб воїни мали де жити, поставили містечко наметів. Щодня всіх частували медовими напоями і винами. Місто кишіло гостями — з Бургундії і чужими; їх щедро частували і віддавали їм шану. Проте й така увага здавалася королю Гунтерові недостатньою для належного вшанування переможців. І він надумав влаштувати велике свято, але для підготовки такого свята потрібен був час, тож король вирішив зробити перерву на шістдесят днів. За цей час кожен мав змогу поїхати додому, подивитися, що там робиться, а потім прибути на свято перемоги.
Коли Зігфрід довідався про це, йому теж захотілося поїхати додому у Ксантен — сповістити, що він та його товариші здорові і все склалося так, як він передбачав при від'їзді. Однак король Гунтер побоювався, що Зігфрід не вернеться у Вормс, якщо в дорозі йому трапиться цікава пригода. І він попросив героя залишитися. Зігфрід залишився заради Крімгільди. Він сподівався, що нарешті пощастить побачити її. Але він побачив Крімгільду аж на святі перемоги. Там вона його поцілувала, і з цього почалося те, що в майбутньому закінчилося так жахливо.
ЯК ЗІГФРІД УПЕРШЕ ПОБАЧИВ КРІМГІЛЬДУ
З'їжджалося лицарство до Рейну що не день.
Раділо королівство — розбитий враг упень!
Всім, хто прийшов до короля із щирої любові,
давали доброго коня ще й шати пречудові.
Коли рознеслися чутки про свято перемоги, що його задумав король Гунтер, у Бургундію звідусіль посунули рицарі. Юному Гізельгерові доручили достойно зустріти їх. Тому він та його брат Гернот, який допомагав йому в цій справі, були вкрай заклопотані й не могли дозволити собі ніякого перепочинку. Тільки князів прибуло тридцять два та понад п'ять тисяч інших гостей із вельможних родів. Та незважаючи на такий наплив, усі були забезпечені притулком і харчем. І кожному, хто сюди прибував, дарували коня й пишний одяг. Із замку святковий настрій поширювався містом, мовби звуки дзвонів. Багато з тих, хто ще недавно стогнав поранений, нині бадьоро метушились, а ті, які ще не цілком одужали, втішались хоч тим, що веселилися інші. Безперечно, були й такі, які від цього ще більше страждали. Проте їхнє страждання потонуло у загальній радості.
Жінки повитягали із скринь найкращі свої вбрання і пишно повдягалися. Вони палко сподівалися, що їхні старання не будуть марні, що король дозволить їм покрасуватися. Всі рицарі теж чекали цього. Багатьох дівчат вони ще ніколи не бачили в обличчя, тож мріяли, що їм пощастить привернути до себе увагу красунь.
Про всі ці сподівання Ортвін із Меца розповідав королю Гунтерові:
— Що може більше прикрасити свято перемоги, ніж таночки красунь? Хіба це не прегарне видовище для рицарів? Дозвольте їм показати себе!
Не залишилося поза увагою короля Гунтера й те, що Зігфрід часто говорив про Крімгільду, хоч ніколи ще не бачив її. Тож король не вагаючись погодився з Ортвіном. Він сподівався таким чином міцніше прив'язати Зігфріда до Бургундії. Тому мати королів Ута, а також Крімгільда разом із своїми камеристками й подругами [27] дитинства були запрошені на свято. Король Гунтер приставив до сестри сотню рицарів з оголеними мечами як почесну гвардію.
Урочистості почалися на зелені свята.
Яскравіша, ніж ранкова зоря, що випливає із-за нічних хмар навесні, вийшла Крімгільда з-за кам'яного муру замку в супроводі сотні найшляхетніших воїнів і в оточенні сотні найблагородніших дівчат. Вона була пишно вбрана, трималася граціозно.
