Алеф - Борхес Хорхе Луїс

Я запитав, що він знає з "Одіссеї". Розуміти грецьку мову йому було важко. Я мусив повторити своє запитання.

– Дуже мало, – відказав він. – Менше, аніж будь-який убогий рапсод. Адже минуло тисяча сто років, відколи я її створив.

IV

У той день усе для мене прояснилося. Троглодити й були Невмирущими, а каламутний потік у піщаних берегах – тією Річкою, яку шукав закривавлений вершник. Що ж до міста, чия слава дійшла до берегів Ґанґу, то минуло вже дев'ять століть, відтоді як Невмирущі його зруйнували. З його уламків вони потім там-таки спорудили те безглузде місто, в якому я побував, – щось подібне до пародії, щось поставлене з ніг на голову й водночас такий собі храм ірраціональним богам, які правлять світом і про яких ми нічого не знаємо, крім того, що вони не схожі на людей. Те будівництво було останнім символом, який завдали собі клопоту створити Невмирущі. Воно позначило собою етап, коли, дійшовши висновку, що будь-яка діяльність – марнота, вони вирішили жити тільки думкою, тільки чистим спогляданням. Вони поставили ту споруду, забули про неї й пішли жити в печери, де, поринувши в чисті роздуми, перестали сприймати реальний навколишній світ.

Про все це Гомер розповів мені так, як розповідають про щось дитині. Розповів він мені й про свою старість, про те, як вирушив у свою останню подорож, підштовхуваний, як Одіссей, бажанням дістатися до людей, котрі не знають, що таке море, їдять м'ясо без солі й навіть гадки не мають, що у світі існує така річ, як весло. Він прожив у Місті Невмирущих сто років. А коли його зруйнували, то це він запропонував збудувати на тому самому місці нове. Ми не мусимо дивуватися з цього; адже відомо, що, оспівавши Троянську війну, він згодом оспівав також війну жаб і мишей{361}. Він був як той бог, що спочатку створює космос, а потім – хаос.

Бути невмирущим – досить просто; крім людини, всі живі створіння невмирущі, бо їм нічого не відомо про смерть; але знати, що ти Невмирущий, – у цьому справді є щось божественне, жахливе, незбагненне. Я помітив, що, незважаючи на існування багатьох релігій, така переконаність зустрічається надзвичайно рідко. Юдеї, християни та мусульмани проповідують безсмертя, але те, як вони цінують своє перше земне буття, доводить, що вірять вони лише в нього, а всі інші незліченні види свого існування розглядають як такі, де їх винагороджуватимуть або каратимуть за їхню поведінку в першому. Набагато переконливішим видається мені уявлення про круговерть, притаманне деяким релігіям Індії; в цій круговерті, яка не має ні початку, ні кінця, кожне життя є наслідком попереднього й породжує наступне, але жодне з них не визначає всю сукупність… Навчена досвідом століть, республіка невмирущих людей досягла стану досконалої толерантності та майже зневаги до всього сущого. Вони знали, що на нескінченній протяжності існування з людиною має відбутися геть усе. Що за свої колишні або майбутні доброчесні діяння кожна людина заслуговує на добре ставлення до себе, але водночас і на глибоко зневажливе за свої мерзенні вчинки, яких вона неминуче припускалася в минулому або припуститься в майбутньому. Як ото в азартних іграх парні й непарні цифри мають тенденцію врівноважуватися, так і тут, у нескінченному житті, випадаючи порівну, талант та примітивність взаємно знищуються та взаємно виправляються, й можливо, що невибаглива "Поема про Сіда"{362} є саме тією противагою, що її вимагає якийсь один епітет із "Еклог"{363} або якась одна сентенція Геракліта. Найшвидкоплинніша думка підпорядковується тій чи тій невидимій схемі й може увінчувати або започатковувати якусь таємну форму. Я знаю людей, які творили зло для того, щоб у майбутніх століттях воно обернулося добром, або яке виявило себе добром у часи колишні… Розглянуті під цим кутом зору, всі наші діяння є справедливими, але водночас і цілком незначущими. Тобто не існує заслуг, ані моральних, ані інтелектуальних. Гомер створив "Одіссею"; але якщо ми постулюємо нескінченність часу з відповідною нескінченністю обставин і перемін, то буде просто неможливим, щоби бодай один раз хтось не створив "Одіссею". Кожен тут – ніхто, одна невмируща людина – це всі люди. Як і Корнелій Аґріппа{364}, я – бог, я – герой, я – демон і я – світ, хоча насправді це просто досить хитромудрий спосіб сказати, що мене, власне кажучи, немає.

Це уявлення про світ як про систему, де все взаємно компенсується, глибоко вплинуло на поведінку Невмирущих. Насамперед воно цілком позбавило їх співчуття або жалості. Я вже згадував про стародавні каменоломні на протилежному березі річки. Один чоловік упав у найглибшу з них; будучи невмирущим, він не міг ані покалічитись, ані вбитись, але його мучила спрага; та минуло сімдесят років, перш ніж йому кинули мотузку. Так само мало цікавила кожного з них власна доля. На своє тіло вони дивилися як на сумирну домашню тварину, якій вистачало на місяць кількох годин сну, ковтка води та шматочка бридкого м'яса. Але було б помилкою дивитися на нас як на аскетів. Немає більшої втіхи, аніж роздуми, й саме їм ми повністю віддалися. Вряди-годи щось надзвичайне повертає нас у реальний світ. Як сьогодні вранці, наприклад, коли всі ми спізнали одну з найелементарніших насолод – насолоду дощу. Такі випадки були дуже рідкісними; всі невмирущі були спроможні зберігати досконалу незворушність. Пригадую одного, який ніколи не підводився на ноги, – пташка змостила собі гніздо на його грудях.

Серед висновків, які випливають із доктрини про те, що все на світі компенсується своєю протилежністю, є один, який не має великої теоретичної ваги, але саме він спонукав нас у кінці чи на початку десятого сторіччя розбрестися по всьому світу. Його можна сформулювати в таких словах: "Існує річка, чиї води дають безсмертя; отже, десь-інде на землі можна знайти іншу річку, води якої це безсмертя змивають". Кількість річок не безкінечна; невмирущий подорожній, який блукатиме світом, рано чи пізно нап'ється води з усіх. І ми постановили знайти цю річку.

Смерть (або думка про неї) робить життя людини дорогоцінним і наповнює його високими почуттями. Знаючи про ефемерність свого існування, люди й поводяться відповідно; кожен вчинок, який вони здійснюють, може стати останнім; немає такого обличчя, що рано або пізно не зникне, як зникають обличчя, побачені уві сні. Все у смертних має свою цінність – неповторну й скороминущу. Натомість у Невмирущих кожен учинок і кожна думка є відлунням інших, які або вже мали місце в минулому, що не має видимого початку, або відбудуться колись у неозорій далечині майбутнього, повторюючись там до запаморочення. Немає нічого такого, що не здавалося б віддзеркаленням, яке миготить між безліччю дзеркал, що ніколи не затьмарюються. Ніщо не може відбутися лише один раз, ніщо не є дорогоцінним своєю неповторністю. Невмирущим чужі такі відчуття, як елегійний смуток, суворість або церемоніальна врочистість. Ми розлучилися з Гомером перед брамою Танжера; здається, ми навіть не попрощалися.

V

І я побував у нових королівствах, нових імперіях. Восени 1066 р. я бився на Стемфордському мосту{365}, вже не пам'ятаю, чи то в лавах Гаролда{366}, якому незабаром по тому судилося зустріти свою фатальну долю, чи то на боці того злощасного Гаральда Суворого{367}, який завоював тоді шість футів англійської землі чи, може, трохи більше. В сьомому сторіччі Хіджри в передмісті Булака я чітко й каліграфічно переписав мовою, що її я забув, та в алфавіті, якого я не знаю, легенди про сім подорожей Сіндбада Мореплавця й оповідь про Бронзове Місто. На внутрішньому подвір'ї Самаркандської в'язниці мені довелося зіграти чимало партій у шахи. В Біканірі я займався астрологією, те саме я робив і в Богемії. 1638 р. я був у Коложварі{368}, а потім у Ляйпціґу. В Абердині{369} 1714 р. я передплатив шість томів "Іліади" Попа; пригадую, що я часто читав їх з великою втіхою. Близько 1729 р. я обговорював походження цієї поеми з одним професором риторики, якого звали, здається, Джамбаттістою; його аргументи видалися мені неспростовними. 4 жовтня 1921 р. "Патна", на якій я плив до Бомбея, мусила кинути якір в одному з портів еритрейського узбережжя[214]. Я зійшов з корабля на берег, і мені пригадались інші ранки, ранки стародавніх часів, теж на Червоному морі, коли я був трибуном римського легіону, а лихоманка, чаклунство та вимушена бездіяльність вкорочували віку моїм солдатам. Неподалік я побачив струмок з чистою водою; за звичкою, я напився з того струмка. Коли я підіймався вгору по укосу, колючка якогось дерева дряпнула мені тильний бік долоні. Незвичний біль видався мені дуже живим. Ще не вірячи своєму щастю, я мовчки спостерігав, як повільно утворюється в мене на шкірі дорогоцінна краплина крові. Я знову смертний, повторював я собі, я знову схожий на всіх людей. Тієї ночі я спав до самого світання.

…Минув десь рік, і я вирішив переглянути ці сторінки. Я переконався, що вони відповідають істині, проте в перших розділах і в деяких абзацах розділів наступних я помітив, як мені здалося, якусь фальш. Можливо, до цього спричинилося зловживання подробицями, яке я нерідко відзначав у поетів і яке робить неправдоподібними будь-які спогади, бо на подробиці бувають багаті події, але не пам'ять. Проте гадаю, що я відкрив глибшу причину. Я її викладу, нехай навіть мені дорікнуть у надмірній фантазії.

Історія, яку я розповів, видається нереальною, тому що в ній перемішуються події, які відбувалися з двома різними людьми. У першому розділі вершник запитує, як називається річка, що омиває мури Фів; Фламіній Руф, який раніше нагородив це місто епітетом "Стобрамні", відповів йому, що річка називається Єгипет; проте обидва ці вирази належать не йому, а Гомерові, який в "Іліаді" називає Фіви Стобрамними, а в "Одіссеї" устами Протея{370} та Одіссея незмінно вживає замість "Ніл" назву "Єгипет". У другому розділі римлянин, напившись води, яка дарує безсмертя, вимовляє кілька слів грецькою мовою; ці слова також належать Гомерові, і їх можна прочитати в кінці знаменитого переліку кораблів. Потім, потрапивши до неймовірного палацу, він говорить про незбагненний осуд, майже позначений відтінком каяття, й ці слова також можна приписати Гомерові, який зображував такий жах.