Алеф - Борхес Хорхе Луїс

Але та відповіла, що цілком щаслива, й того ж таки вечора повернулась у свою пустелю. Франсиско Борхес{404} помер незабаром по тому, загинувши у вогні революції 1874 року; й, можливо, тоді моя бабуся змогла розгледіти в цій іншій жінці, також викраденій і перетвореній цим невблаганним континентом, страхітливе віддзеркалення своєї власної долі.

Раніше світлокоса індіанка щороку зазирала до крамничок Хуніна або форту Лаваль, щоб накупити там усіляких дрібничок та "непотребу"; проте після розмови з моєю бабусею вона перестала туди з'являтись. А втім, їм судилося зустрітись іще один раз. Якось моя бабуся вибралася на полювання. На одному ранчо, біля болота, чоловік різав вівцю. Наче вві сні з'явилася та індіанка верхи на коні. Спішилася й напилася свіжої крові. Не знаю, чи вона вчинила так тому, що просто не могла інакше, чи то був виклик або якийсь знак.

Тисяча триста років і неосяжний простір океану розділяють долю англійської полонянки й долю Дроктульфта. Обидві вони тепер лишилися в минулому, яке годі вернути. Образ варвара, який перекинувся на бік Равенни, й образ європейської жінки, що обрала життя в пустелі, можуть видатися протилежностями. А проте обома ними рухав один і той самий таємний порив, сильніший за будь-які аргументи тверезого розуму, й обоє підкорилися цьому пориву, пояснити який не змогли б. Цілком можливо, що ці дві розказані мною історії – насправді одна історія. Господь не бачить різниці між орлом і решкою цієї монети.

Біографія Тадео Ісидоро Круса (1829–1874)

I'm looking for the face I had

Before the world was made.

Yeats. "The Winding Star" [235]

Шостого лютого 1829 року повстанці, переслідувані на той час Лавалем, ішли з Півдня, щоб з'єднатися з військом Лопеса{405}, й зупинилися на перепочинок у садибі, назву якої вони не знали, за три чи чотири ліги від Пергаміно; перед світанком одному з чоловіків наснився тяжкий кошмар; його здушений крик розбудив у темряві хліва жінку, яка з ним спала. Ніхто не знає, що йому тоді примарилося, бо вже наступного дня, о четвертій годині, повстанці були розгромлені кавалерією Суареса{406}, яка гналася за ними дев'ять ліг, аж поки на поля не опустилася ніч, і той чоловік знайшов свою смерть у якомусь рівчаку, бо череп йому розпанахала шабля, що воювала в Перу й у Бразилії. А жінку, яка з ним спала, звали Ісидора Крус, і син, що в неї народився, дістав ім'я Тадео Ісидоро.

Я не збираюся розповідати тут історію його життя. З усіх тих ночей і днів, які його склали, мене цікавить лише одна ніч; якщо я й скажу кілька слів про інші, то тільки для того, щоб краще зрозуміти ту головну. Події, про які я збираюся розповісти, власне, вже занотовані в знаменитій книзі; тобто книзі, зміст якої може бути всім для всіх (І Коринтян, 9, 22), бо надається до майже невичерпної кількості повторень, утворень та перетворень. Ті, хто коментував, – а таких багато – історію Тадео Ісидоро, відзначають, що на формування його вдачі вплинула рівнина, але ґаучо, схожі на нього, безліч разів народжувалися й помирали на зарослих сельвою берегах Парани та у східних горах. Але йому справді випало жити у світі одноманітному й дикому. Він помер 1874 року від чорної віспи, так ніколи й не бачивши ані гір, ані фабричного димаря, ані млина. Не бачив він і міста. 1849 р. військо з наведення порядку під командуванням Франсиско Ксав'єра Асеведо, в якому був і Тадео Ісидоро, підступило до Буенос-Айреса. Погоничі ввійшли в місто, де сподівалися захопити багату здобич; Крус, із перестороги, не покинув заїзду, що був неподалік від загонів для худоби. Там він перебув багато днів, мовчазний, спав на землі, цмулив мате, вставав удосвіта й лягав пізно вночі. Він розумів – якимсь особливим чуттям, яке не має нічого спільного ані зі словами, ані з аргументами тверезого розуму, – що в місті йому нема чого робити. Якось один п'яний пеон посміявся з нього. Крус нічого йому не сказав, але той, повертаючись увечері й сідаючи біля вогнища, знову й знову брався за своє, і якось Крус (а раніше він ніколи не злився і навіть не виявляв ознак невдоволення) звалив його ударом кулака. А сам утік і кілька днів переховувався в болотяних заростях, поки якось уночі крик сполоханої птахи чаха остеріг його, що він оточений поліцією. Він випробував гостроту свого ножа, зрубавши стеблину, а потім скинув остроги, щоб вони не заважали йому битися пішки. Він не хотів здаватись і вирішив боронитися до кінця. Його поранили в лікоть, у плече, в ліву долоню; сам він тяжко поранив найвідважніших серед своїх супротивників, а коли кров заструменіла йому між пальцями, він став битися ще хоробріше; та над ранок знепритомнів од великої втрати крові, і його роззброїли. Тоді часто замість в'язниці посилали людей у військо. Крусові довелося відбувати свій каральний термін в одному з прикордонних фортів Півночі. Як рядовий солдат він брав участь у громадянських війнах; іноді він воював за свою рідну провінцію, іноді – проти неї. Двадцять третього січня 1856 року в Лагунас-де-Кардосо він був одним з тридцяти християн, які під командою старшого сержанта Евсебіо Лапріди{407} билися проти двохсот індіанців. У тій битві його поранило списом.

У його темному й безстрашному житті багато прогалин. Близько 1868 року ми знову бачимо його в Пергаміні. Він володіє там земельним наділом і має сина, перебуваючи в шлюбі, скріпленому чи не скріпленому законом. 1869 року його призначають сержантом сільської поліції. Він виправив своє минуле й на той час мав підстави вважати себе щасливим, хоч у глибині душі щасливим не був. (На нього чекала, зачаївшись у майбутньому, наповнена сліпучим світлом ясності ніч – головна у його житті. Ніч, коли він нарешті побачив власне обличчя, ніч, коли він нарешті почув своє ім'я. Якщо правильно її осмислити, то ця ніч вичерпує його історію; а точніше кажучи, одна мить із цієї ночі, один учинок цієї ночі, бо вчинки – то наші символи.) Всяка доля, хоч би якою тривалою і складною вона була, реально дорівнює одному моментові; це той момент, коли людина усвідомлює раз і назавжди, хто вона є. Розповідають, що Александр Македонський побачив віддзеркалення свого осяяного славою майбутнього в легендарній історії Ахілла; шведський король Карл Дванадцятий – у долі Александра. А до Тадео Ісидора Круса, який не вмів читати, це усвідомлення прийшло не з книжки – він побачив себе в іншій людині, що потрапила в тяжку безвихідь. А було так.

В останні дні місяця червня 1870 року він дістав наказ затримати правопорушника, якого правосуддя звинувачувало в двох убивствах. Це був дезертир, що втік з війська, яким командував на південному кордоні полковник Беніто Мачадо{408}; під час однієї пиятики в борделі він порішив негра; під час другої – одного прихильника партії Рохаса; в повідомленні говорилося, що зловмисник родом із Лагуна-Колорада. Саме там, близько сорока років тому, зібралися повстанці, щоб вирушити в той злощасний похід, у якому всіх їх спостигла смерть, і тіла їхні дісталися стерв'ятникам та бездомним псам; саме звідти походив Мануель Меса, страчений на площі Вікторії під гуркіт барабанів, що намагалися заглушити його шалений гнів; звідти ж таки вийшов і той незнайомець, який зачав Тадео Ісидора Круса, а сам залишився лежати в рівчаку з черепом, який розвалила шабля, що воювала в Перу та в Бразилії. Крус забув назву того місця, але тепер з легкою й непоясненною тривогою його впізнав… Злочинець, переслідуваний солдатами, втікав на коні, петляючи, мов у лабіринті; проте вони все ж таки оточили його в ніч на дванадцяте липня. Він заховався в заростях, серед поля. Темрява була майже непроглядною. Крус та його люди обережно підступали до чагарів, у яких спав або чатував на них незнайомий їм чоловік. Пролунав крик птахи чаха. Тадео Ісидоро Крус спізнав таке відчуття, ніби він уже колись пережив цей момент. Злочинець вийшов зі своєї криївки, щоб зійтися з ними у відкритому бою. Вигляд він мав жахливий; кудлате волосся й сіра борода мовби з'їли його обличчя. З очевидної причини я не стану описувати їхню сутичку. Досить буде сказати, що дезертир тяжко поранив чи вбив кількох людей Круса. А той, б'ючись у темряві (чи це його тіло билося в темряві), раптом почав багато чого розуміти. Він зрозумів, що одна доля нічим не краща за іншу, але кожна людина мусить підкорятися тій, яку носить у собі. Він зрозумів, що його сержантські нашивки та уніформа йому заважають. Він зрозумів, що доля, яку він носить у собі, – це доля вовка, а не пса із собачої зграї. А ще він зрозумів, що той інший – це він. І коли над широкою рівниною почало світати, Крус кинув на землю свого форменого кашкета, закричав, що не хоче вчиняти злочин і вбивати такого хороброго чоловіка, і став битися проти солдатів, пліч-о-пліч з утікачем Мартіном Ф'єрро.

Емма Цунц

Чотирнадцятого січня 1922 року Емма Цунц, повернувшись із ткацької фабрики "Тарбух і Льовенталь", знайшла в глибині коридора листа з бразильським штемпелем, з якого довідалася, що її батько помер. Спочатку, глянувши на конверт із цим штемпелем, вона нічого не зрозуміла, потім її стривожили незнайомі літери. Дев'ять чи десять неохайних рядків покривали всю сторінку, й Емма прочитала, що сеньйор Майєр унаслідок помилки прийняв надто велику дозу вероналу й упокоївся третього числа цього місяця в лікарні Баже. Листа підписав сусід її батька по пансіону, такий собі Фейн або Файн із Ріо-Ґранде, який не міг знати, що лист адресований дочці небіжчика.

Емма випустила аркуш із рук. Спочатку вона відчула біль у животі й слабкість у колінах; потім – мовби свою провину, нереальність того, що сталося, холод і страх; потім їй захотілося, щоб уже настав завтрашній день. Але відразу по тому вона зрозуміла, що це бажання їй нічого не дасть, бо смерть батька була єдиною подією, що сталась у світі й ставатиметься віднині до споконвіку. Вона підняла аркуш і пішла до своєї кімнати. Нишком укинула його до шухляди, так ніби вже знала, що скоро буде. Мабуть, вона вже зазирнула в найближче майбутнє. Мабуть, уже стала такою, якою невдовзі стане.

Сидячи в дедалі густіших сутінках, Емма до самого вечора оплакувала самогубство Мануела Майєра, якого в давні щасливі дні називали Еммануель Цунц.