Алеф - Борхес Хорхе Луїс
Вона зсунула подушки на канапі, розстебнула кілька ґудзиків сорочки на трупі, зняла з носа забризкане кров'ю пенсне й поклала його на картотеку. Потім схопила телефонну рурку й кілька разів повторила те, що так часто подумки повторювала, і цими словами, й іншими:
– Сталося неймовірне… Сеньйор Льовенталь звелів мені прийти й розповісти про страйк… А потім зґвалтував мене, і я його вбила…
Ця історія справді була неймовірною, але всі в неї повірили, бо, по суті, вона була правдивою. Правдивим був тон Емми Цунц, правдивим – її сором, правдивою – її ненависть. Правдивою була також наруга, яку вона пережила. Не відповідали дійсності лише обставини, час і двоє чи троє імен.
Дім Астеріона{410}
Марті Москера Істмен
І цариця народила сина, якого назвали Астеріон.
Аполлодор {411} . "Бібліотека", III, 1
Я знаю, мене звинуватять у гордині, а може, й у ненависті до людей, а може, навіть у божевіллі. Ці звинувачення (за які я рано чи пізно віддячу) є сміховинними. Це правда, що я не виходжу зі свого дому, але правда й те, що його двері (яких у ньому нескінченна кількість)[236] залишаються відчиненими і вдень, і вночі як для людей, так і для тварин. Нехай до мене заходить, хто хоче. Тут немає ані витонченої розкоші, ані вигадливої пишноти палаців – тут є тільки спокій і самота. І є дім, такий, якого більш не знайдеш ніде у світі. (Брешуть ті, хто запевняє, ніби подібний до цього є дім у Єгипті.) Навіть мої недоброзичливці визнають, що в усьому моєму домі немає ніяких меблів. Другим безглуздям є твердження, ніби я, Астеріон, в'язень. Повторити, що тут немає жодних зачинених дверей? До цього я додам, що немає в домі й жодного засува чи замка. І що якось надвечір я був вийшов на вулицю; і якщо й повернувся до себе ще до смеркання, то тільки тому, що мене налякали обличчя простолюду, безвиразні й пласкі, мов розкрита долоня. Сонце тоді вже сховалося за обрій, але невтішний плач якоїсь дитини та благальні зойки юрби дали мені зрозуміти, що мене впізнали. Люди молилися, втікали, падали навколішки; одні дерлися до підніжжя храму Сокири, інші хапали каміння. Хтось, пам'ятаю, кинувся в море, щоб заховатися під водою. Недарма ж моя мати була царицею, і я не зміг би змішатися з юрбою, навіть якби зі скромності цього й захотів.
Річ у тому, що я неповторний. Мене не цікавить, що та або та людина може передати іншим людям; як філософ я вважаю, що нічого не можна передати через мистецтво письма. Ці нікчемні й банальні дрібниці чужі моєму духові, призначеному для великого; і я ніколи не розумів, чим одна літера відрізняється від іншої. Щось подібне до шляхетного нетерпіння перешкоджає мені навчитися читати. Іноді я про це шкодую – ночі та дні видаються такими довгими!
Звичайно ж, розваг мені не бракує. Як ото баран, що кидається в бійку, я гасаю по кам'яних галереях, аж поки не падаю з ніг, знесилений. Я ховаюся в затінку біля водойми або за поворотом коридора і вдаю, ніби мене шукають. Я стрибаю з дахів униз і, буває, розбиваюся до крові. Іноді я прикидаюся сплячим, заплющую очі й глибоко дихаю. (Іноді я й справді засинаю, а буває, що барви дня змінюються, коли я розплющую очі.) Але найдужче я люблю гратися в іншого Астеріона. Я вдаю, ніби він приходить до мене в гості, і я показую йому свій дім. З глибокою шанобливістю я йому пояснюю: "Зараз ми повернемося до перехрестя, де недавно були" або: "Зараз ми вийдемо на інше подвір'я", або: "Казав же я, що тобі сподобається цей канал", або: "Зараз ти побачиш водойму, яка забилася піском", або: "Зараз ти побачиш, як коридор роздвоюється". Іноді я помиляюся, й ми обидва сміємося від щирого серця.
Я не тільки вигадую всі ці ігри, я ще й думаю про свій дім. Усі частини дому повторюються багато разів, будь-яке місце в ньому – це й інше місце. Немає тут однієї водойми, одного двору, одного водопою, одних ясел, а є чотирнадцять (нескінченна кількість) ясел, водопоїв, дворів, водойм. Мій дім – як світ, а точніше буде сказати, він і є світом. А коли якось я знудився від усіх цих дворів з водопоями та запилюжених галерей із сірого каменю, я вийшов на вулицю й побачив храм Сокири, а за ним – море. Але я зрозумів побачене лиш тоді, коли в нічному сні мені відкрилося, що існує також чотирнадцять (нескінченна кількість) морів і чотирнадцять храмів. Усе повторюється багато разів, чотирнадцять разів, але є дві речі у світі, які, мабуть, є одними і неповторними: угорі – незбагненне сонце, а внизу – я, Астеріон. Можливо, я створив і зорі, й сонце, і неозорий дім, але я про це не пам'ятаю.
Кожні дев'ять років заходять до мого дому дев'ятеро людей, щоб я визволив їх від усього зла. Я чую їхні кроки або їхні голоси в глибині кам'яних галерей і весело біжу їм назустріч. Церемонія триває лише кілька хвилин. Вони падають один за одним, і я навіть не встигаю вимазати кров'ю руки. Вони залишаються лежати там, де впали, і їхні трупи допомагають мені відрізняти цю галерею від інших. Я не знаю, хто вони, але знаю: один з них провістив у хвилину смерті, що колись прийде сюди і мій визволитель. Відтоді мене вже не мучить самота, бо я знаю, що він існує і рано чи пізно з'явиться в одній із цих запилюжених галерей. Якби мій слух був спроможний розрізняти всі звуки у світі, він почув би шарудіння його кроків. Можливо, він відведе мене в якесь місце, де буде менше галерей і менше дверей? Яким він буде, мій визволитель? – запитую я себе. Буде він биком чи людиною? Чи буде такий, як я?
Промені вранішнього сонця вигравали на лезі бронзового меча. На ньому вже не було жодного сліду крові.
– Чи повіриш, Аріадно? – сказав Тесей{412}. – Мінотавр майже не вчинив опору.
Друга смерть
Років зо два тому (я загубив того листа) Ґаннон написав мені з Ґвалеґуайчу, повідомляючи, що скоро надішле мені, мабуть, перший іспанський переклад вірша Ралфа Волдо Емерсона "The Past"[237], й додавши в приписці, що дон Педро Даміан, якого я, либонь, пам'ятаю, помер минулої ночі від запалення легень. У гарячковій передсмертній маячні він іще раз пережив кривавий день битви під Масольєром{413}. Остання звістка анітрохи не здивувала мене, можна було чекати чогось подібного, адже дон Педро став під знамена Апарісіо Саравії{414} ще у свої дев'ятнадцять чи двадцять років. Революція 1904 р. захопила його чи то в Ріо-Неґро, чи то в Пайсанду{415}, де він наймитував у якомусь маєтку; Педро Даміан був родом із Ґвалеґуайчу, що в провінції Ентре-Ріос, але пішов слідом за своїми друзями, такий самий відчайдушний і такий самий темний, як і вони. Він брав участь у кількох сутичках і в останній битві, а повернувшись 1905 року додому, з безмовною покірливістю знову став гарувати в полі. Наскільки мені відомо, він більше ніколи не покидав своєї провінції, останні тридцять років проживши в глухому закутні, за лігу чи за дві від Нянкая, і саме в тій глушині мені випала нагода поговорити з ним одного вечора (я намагався поговорити з ним того вечора) – це було, якщо я не помиляюся, 1942 року. То був чоловік мовчазний, обмежений. Гуркіт і шаленство битви під Масольєром вичерпували його історію; тож мене не здивувало, що він знову пережив той день у годину своєї смерті… Знаючи тепер, що більш ніколи не побачу Даміана, я спробував пригадати його; але моя візуальна пам'ять така вбога, що я спромігся пригадати лише його світлину, яку колись зробив Ґаннон. Власне, в цьому немає нічого дивного, адже живим я бачив того чоловіка аж на початку 1942 року, лише один раз, а на світлині безліч разів. Ґаннон надіслав мені ту світлину; я кудись поклав її і вже не шукаю. А правда в тім, що я боюсь її знайти.
Другий випадок стався в Монтевідео, за кілька місяців. Маячня й агонія того чоловіка з Ентре-Ріос навели мене на думку написати фантастичну новелу про поразку під Масольєром. Емір Родріґес Монегаль{416}, що йому я розповів сюжет, написав мені рекомендаційну записку, з якою я мав звернутися до полковника Діонісіо Табареса, котрий брав участь у тій кампанії. Полковник прийняв мене після вечері. Сидячи в патіо, в кріслі-гойдалці, він весь поринув у плутані й захоплені спогади про ті далекі часи. Говорив про набої, які ніколи не надходили вчасно, про змучених коней, про сонних людей із землистими обличчями, що ткали лабіринти маршових переходів, про Саравію, який міг увійти в Монтевідео, але волів його обминути, бо "ґаучо боїться міста", про людей з відтятими по самі плечі головами, про громадянську війну, яка в його переказі більше скидалася не на протистояння двох армій, а на сон кровожерливого розбійника. Він говорив про Ільєскас, про Тупамбае, про Масольєр. Його довжелезні фрази снувалися дуже легко та жваво, і я зрозумів, що він уже безліч разів розповідав про всі ці події, й у душу мені закрався сумнів, чи за цими словами збереглися бодай якісь спогади. Як тільки він зробив першу паузу, я згадав ім'я Даміана.
– Даміан? Педро Даміан? – повторив полковник. – Аякже, він служив зі мною. Смаглий як індіанець – хлопці називали його Дайманом.
І вже зовсім іншим тоном додав, що війна – як жінка; вона випробовує чоловіка, і ніхто не знає, який він є, доки не перевірить себе в бою. Один, здавалося б, усього боїться, а як дійде до діла, то хлопець хоч куди. А буває й навпаки, і так воно сталося із сердегою Даміаном, який у шинках хизувався своєю білою відзнакою, а під Масольєром дав маху. Під час перестрілок із "дубленими" він тримався непогано, але зовсім інакше сталося, коли військо вийшло проти війська й загриміли гармати, й кожен відчув, що п'ять тисяч озброєних людей тільки й думають, аби його вколошкати. Бідолаха, який тільки й знав, що мити своїх овець, – чи ж можна було чекати від нього подвигів…
Сам не знаю чому, але мені стало прикро, коли я почув цю розповідь Табареса. Я волів би, щоб усе було інакше. Зі старого Даміана, з яким мені випало випадково зустрітися багато років тому, я зробив собі, можна сказати, кумира, а розповідь Табареса скинула його з п'єдесталу. Тепер я зрозумів, чому Даміан був такий стриманий і чому він так уперто жив у самоті. Цю поведінку диктувала йому не скромність, а сором. І даремно повторював я собі, що людина, яка все життя докоряє собі за один боягузливий вчинок, є набагато складнішою і цікавішою, аніж людина бездоганно хоробра.
