Привілейована особа - Еффінгер Джордж Алек

Він потряс кистями, але це мало допомогло. Ноги в нього рухалися набагато жвавіше, ніж до того, як він почав бігати, і легені працювали краще. Проте руки хворіли, постійно нагадуючи, що його тіло не дуже задоволене випробуванням.

— Чия це ідея? — запитав Гермес. — Щодо бігу? Хто сказав, що подібна дурість піде тобі на користь?

— Не знаю, — пропихтів Гансон.

— Можу посперечатися: психи, схиблені на вітаміні С. Знаєш, не можна все ж таки вірити всьому, що пишуть. Адже ти не пробіг і половини маршруту.

— Чого ти від мене хочеш?

Гермес знову сів, зігнувши ноги й вперши свої до неможливості крихітні п'яти Гансону в ключицю.

— Намагаюся вкрасти твоє відчуття задоволеності. Ми, боги, не дуже задоволені, як йдуть справи на Землі. А ви... буваєте раді сущій дрібниці!

— Так і є.

— Але ти — інший! Давай грати по-великому.

— Яким чином? — запитав Хансон, хрипко дихаючи й пробігаючи мимо позначки середини маршруту — короткого відрізку Мегезін-стріт.

— Вам пропонується сотні дві варіантів, чи не так? Серед них немає жодного по-справжньому гарного. Вам доводиться платити дуже високу квартплату за всю цю розкіш. Але ви можете експериментувати. Зажадати варіантів, що не внесені до переліку. Й пробувати їх у випадковому порядку, поки не відшукаєте той, де умови кращі.

— Сьюзі переходить зі мною, ти це пам'ятаєш? Я не одержую нову Сьюзі разом з новим варіантом.

— Кожного разу ти трохи змінюєшся, і Сьюзі змінюється. Навіть Фіш змінюється. Хто знає, чим це скінчиться? — Гермес розреготався — пронизливе тонке хихикання.

Перш ніж обернутися до Оріона спиною й попрямувати до парку, щоб бігти до будинку, Гансон ще раз подивився на сузір'я.

Оріон злегка просунувся по своїй небесній стежці, а зміна перспективи здійняла його над верхівками дерев. І Гансону здалося, що стародавній мисливець поволі відтискує бика назад, примушуючи величезну тварюку задкувати. Оріон спрямував свою неприборкану волю проти цього символу тиранії, тілесної влади, безвідповідального владицтва й тваринних пристрастей. Самі зірки спростовували софістику Гермеса.

— Подивися, — сказав Гансон, здіймаючи руку. — Самі зірки...

— Я міг би відшукати серед сузір'їв приклади, що доводять прямо протилежне. І з легкістю вивести на небо нові сузір'я, якби не вистачило доказів. Як би ти поставився до того, щоб Всесвіт манірно дивився на тебе шістьма або, можливо, сімома білими плямами на чорному тлі? Це легко влаштувати.

— "Сузір'я Гансона", — промовив Гансон. — Звучить якось дурнувато.

— "Сузір'я Шермерорна" не набагато краще, — відгукнувся Гермес.

Тепер, коли Гансон біг назад до Сен-Чарльз-авеню, до входу в парк, річка була ліворуч від нього. Довга темна лагуна тягнулася між ним і полем для гольфу, яке смутно виднілося за островами. Там, серед дерев, Гансон бачив білі фігурки, здебільшого нерухомі. Це були качки, які ночували на траві під величезними віргінськими дубами. Праворуч тягнулися живописні галявини з невеличкими купами дерев. По обох боках дороги стояли припарковані машини — в них нікого не було видно. Гансон посміхнувся сам собі.

— В мене теж є варіанти, — позіхаючи, повідомив Гермес. — Можу запропонувати тобі кращі, ніж Ігрове містечко.

— З якої це радості? — запитав Гансон.

Він вже не відчував себе таким втомленим, як раніше. Після повороту, на останній прямій, він завжди відчував себе краще.

— Не знаю, — відповів бог. — Станеш моїм боржником. Ти забавний, Гансоне.

— Зможеш ти мені надати, наприклад, безкоштовні зручності?

— Можу надати тобі дещо серйозніше, Гансоне. Безкоштовні зручності ти й сам зумієш отримати. Дивися.

Гансон подивився туди, куди показував Гермес — праворуч, в темне царство трави. Невеличкий простір здавався освітленим переносними софітами. Він виглядав, наче відкрита сцена, схожа на Шекспірівську сцену в Центральному парку Нью-Йорка — тих часів, коли він був Хойтом Шермерорном.

Декорації були схожі на їхню стару квартиру в Брукліні. Гансон уповільнив біг; він почув власний голос, що линув з яскраво освітленої картинки на траві. І голос Сьюзі. Наблизившись, Гансон побачив, що вони обидва сидять на старому дивані, який залишили в Брукліні, не взявши до Нового Орлеану.

— Ось це я й збираюся зробити, Сьюзі, — казав Шермерорн.

— Чому, Хойте? — запитувала Сьюзі.

Хансон вже пригадав цю розмову, що відбулася кілька місяців тому.

— Я вирішив, що ми маємо переїхати до Нового Орлеану.

— Але чому? — з щирим здивуванням запитувала Сьюзі. — Хіба ж ми не щасливі тут?

— Ні, — відповідав Шермерорн. — Я майже нещасний. І коли переїдемо, я, напевно, зміню ім'я. Для проби склав перелік тих, які мені здаються відповідними.

— Це може бути забавно, — відгукнулася Сьюзі.

— Радий, що ти згодна. І вже точно радий, що хокейний сезон скінчився.

Сцена згасла, коли Гансон пробігав мимо. Він озирнувся через плече, але в парку нічого не було видно, окрім трави, дерев, обвішаних бородатим "іспанським мохом" і декількох голих місць на ґрунті.

— Все це дійсно відбувалося, — сказав Гермес.

— Точно. Я це пам'ятаю.

— Я і хотів переконатися, що ти пам'ятаєш. Я можу дати тобі все, що в тебе було раніше, все, по чому ти тужиш. Не знайшлося ще такого багача, який міг би собі дозволити подібний варіант. Але ти мені подобаєшся.

— Спасибі.

— Чому Сьюзі так легко сприйняла зміну імені?

— Бо я не вперше проробляю це. Бувало й раніше.

— І яке ім'я ти носив до Шермерорна?

— Воно було в переліку. Сьюзі його не знала, і я подумав, що дам їй шанс вгадати. Тоді — окрім іншого — я зрозумію, що моє справжнє ім'я мені підходить.

— Вона вгадала?

— М-м...

— Ти виглядаєш як Боб Гансон, — сказав Гермес. — Їх навколо, мабуть, цілий мільйон.

Попереду висвітився ще один шматочок парку. Це виявився бар.

— Як він сюди потрапив? — запитав Гансон. — А взагалі-то я не впізнаю цього місця.

— Звісно. Такого в тебе ще не було, — відповів крихітний бог, звівся на ноги й міцно вхопився за вухо Хансона. — Це бар у Французькому кварталі.

— Ага, от і я... І Сьюзі.

— Гаразд, — сказав Гермес, — зараз поясню. Жінку звуть Сьюзі, вона вражаюче схожа на твою дружину, але перед тобою не вона. Інша жінка. У вас цілковита гармонія. Я можу запропонувати тобі це будь-якої хвилини, коли побажаєш.

— Отже, — казав іншій Гансон в барі, — що відбувається?

Псевдо-Сьюзі поволі здійняла очі й посміхнулася.

— Все, чого ти захочеш, — тихо відповіла вона, потягнулася до Гансона й узяла його за руку.

— Ну, е-е-е, можу я замовити випивку?

Сьюзі не відповіла. Підняла долоню Гансона й поцілувала пальці.

Приклала його палець до своїх губ.

— Досить, — попросив Гермеса справжній Гансон.

— Мовчи, — сказав бог. — Краще дивися.

Гансон з бару виглядав збудженим. Він казав:

— Хіба вам не кортить піти ще кудись?

Сьюзі поглянула на нього. За секунду повільно відвела його палець від своїх губ і запитала:

— Куди ви хочете?

— Можу проводити вас додому. Візьму таксі.

Сьюзі посміхнулася й похитала головою.

— У мене вдома коханець. Він вам не зрадіє.

Гансон знизав плечима.

— А у мене вдома дружина.

Сьюзі розсміялася й встала. Вогні в траві згасли. Гансон озирнувся — й нічого не побачив, як минулого разу. Він був на середині останнього відрізка шляху. Маршрут ось-ось скінчиться.

— Такого не отримаєш, натискаючи на кнопки в Ігровому містечку, — сказав Гермес.

— Якби я зараз поїхав до центру, — задумливо вимовив Гансон, — замовив би варіант 512. Домашній кінотеатр, динаміки в кожній кімнаті, вбудована мікрохвильова піч, ворсисте килимове покриття і ще кегельбан поряд з прихідською школою на вулиці Наполеона. І, зрозуміло, ніяких тобі міфічних персонажів, що лізуть не в свої справи.

— Все це дурниці, — заявив Гермес. — Хіба ти не хочеш більшого? Ти маєш досягти справжніх змін! Важко уявити, до чого ж ти нещасний, людино. До чого не задоволений життям.

— Давай, спокушай мене, — відповів Гансон з хрипким сміхом. — Я це люблю.

— А ще ти втомився. Нема чого мене одурювати. Неймовірно втомився.

— Як ти можеш відзначити, бігти мені залишається недовго. Я дійсно неймовірно втомився. Але фініш близький.

— Дуже радий, що сказав це ти — не я. Знаєш, як би це все скінчилося, будь ми в сучасному романі? Або в серйозному художньому фільмі?

— Напевно, смертю. Із зворушливою фінальною сценою. Сядь. У мене горять вуха.

— Так, із зворушливою фінальною сценою. Знаєш що? Я б тебе переграв. Ніякого шуму. Ніяких фаустіанських руйновищ на небесах, землетрусів, вогню з пекла. Ні-ні, якби ми були, наприклад, в будь-якій вашій книзі або у фільмі, ти б просто думав про цю останню сценку. З іншою Сьюзі в барі. Можливо, тихенько бурмотів би про себе, озирався б знову й знову, сподіваючись ще разок її побачити. Ти біг би прямо до виходу з парку і, не зменшуючи швидкості, проминув би останній поворот, Оріон висів би над твоєю головою трохи вище, ніж раніше, і прапор на полі для гольфу ляскав би на вітру, підганяючи тебе, а я танцював би на твоєму плечі й реготав. Картинка поволі зникла — ти біжиш і біжиш разом зі мною — по колу, вічно. Вельми символічна сцена. Потім темрява й титри... Нітрохи не гірше вийшло б у книзі.

— Напевно, — сказав Гансон. — Те, що нам потрібно.

Він звернув на вхідну алею й побіг підтюпцем мимо фонтану. Там на двох черепахах сиділи два янголяти, а між ними стояла висока жінка, гола вище за поперек, з голубом та качкою. Суцільна нісенітниця. Гансон біг мимо і, як завжди, намагався собі уявити, що б це могло зображувати. Можливо, є варіант з іншим фонтаном, не таким безглуздим.

— Ти нещасний, Гансоне, — сказав Гермес.

— Ну то й що?

— Ти не задоволений життям.

— Ось я пробіг дві милі. А ти стільки можеш?

— Ти став іншим. Ти дійсно змінився.

— Знаю. Я тобі так і казав.

— Ти все ще змінюєшся. Я зрозумів: тобі не вистачає визначеності. Ти от-от ще змінишся, Гансоне.

— Так-то воно краще, — сказав Гансон і зупинився на тротуарі, чекаючи зручного моменту, щоб перейти вулицю.

— Ага, так-то воно краще, — сердито буркнув Гермес і зістрибнув з плеча Гансона.

Той обернувся і проводив поглядом крихітного бога, що крокував в темноту Одюбон-парку.