Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

Басе, що збирався одружитись і піти з родини, на деякий час відмовився від цієї думки. Сам Герхардт, приголомшений і вкрай пригнічений, блукав по будинку, як людина, що з жахом чекає неминучої катастрофи. Дженні ніколи не доводилось так близько стикатись із смертю, і вона не розуміла, що може втратити матір; їй здавалося, що вона якось може її врятувати. Намагаючись піти наперекір тому, що було очевидним, вона вартувала біля ліжка матері — втілене терпіння, турбота й увага.

Кінець настав уранці, після цілого місяця хвороби; кілька днів м-с Герхардт була без пам'яті; в будинку запанувала глибока тиша, всі ходили навшпиньки. В останні хвилини свідомість м-с Герхардт прояснилася, і вона померла, не зводячи очей з обличчя Дженні. Охоплена тугою й жахом, Дженні дивилася їй у вічі.

— Мамусю, мамо! — закричала вона.— Ні, ні! Герхардт прибіг знадвору і впав на коліна біля ліжка,

у відчаї ламаючи висхлі руки.

— Чому я не помер раніше! — твердив він.— Чому я не помер раніше!

Смерть матері прискорила розпад родини. У Басса давно вже була в місті наречена, і він збирався негайно одружитися. Марті, яка стала дивитись на життя більш тверезо й практично, також не терпілося піти з родини, їй здавалося, що якесь прокляття лежить на їхньому домі й на ній самій, доки вона тут лишається. Вона збиралася стати вчителькою і сподівалася, що робота в школі дозволить їй існувати самостійно. Один тільки старий Герхардт не знав, що йому робити. Він знову працював нічним сторожем. Якось Дженні застала його в кухні в сльозах, і в ту ж хвилину розплакалася сама.

— Не треба, тату,— умовляла вона.— Все не таке вже й погане. Ти ж знаєш, доки в мене є хоч якісь гроші, ти не залишишся без притулку. Ти можеш поїхати зі мною.

— Ні, ні,— заперечив батько. Він справді не хотів їхати з нею.— Не в цьому справа. Все моє життя пішло прахом.

Деякий час Басе, Джордж і Марта ще пожили вдома, але, зрештою, один за одним роз'їхалися, і в будинку залишилися тільки Дженні, батько, Вероніка, Уільям і наймолодша — Веста, дочка Дженні. Лестер, звичайно, нічого не знав про походження Вести і, що цікаво, навіть жодного разу не бачив дівчинки. У тих випадках, коли він — найбільше днів на два чи три — вшановував своєю присутністю дім Герхардтів, м-с Герхардт всіляко дбала про те, щоб Веста не потрапила йому на очі. Дитяча кімната була аж під самим дахом, і сховати дитину було не так важко. Лестер майже весь час залишався в себе, навіть обід йому подавали в кімнату, що була для нього разом і вітальнею. Він був аж ніяк не цікавий і не намагався зустрічатись з іншими членами родини. Він завжди люб'язно вітався з ними й перекидався декількома випадковими реченнями, але не більше. Всі розуміли, що маляті не слід потрапляти йому на очі, і успішно її ховали.

Старих та дітей завжди зв'язує якась незрозуміла приязнь, прекрасна й зворушлива внутрішня єдність. У перший рік після переїзду на Лоррі-стріт Герхардт крадькома ласкаво щипав пухлі рожеві щочки Вести, а коли нікого не було вдома, садовив її собі на плечі й катав по кімнатах. Коли вона підросла настільки, що почала ходити, це він терпляче водив її по кімнаті, міцно обв'язавши рушником під пахвами, доки вона не навчилася робити по кілька кроків самостійно. А коли вона стала вже така велика, що могла ходити як слід, він умовляв її йти — умовляв крадькома, похмуро і все ж завжди ласкаво. З ласки долі ця дівчинка — ганьба його родини, пляма, якої не можна було змити з погляду загальновизнаної моралі — прибрала до своїх безпорадних дитячих пальчиків найчуліші струни його душі. Він віддавав цьому маленькому знедоленому створінню весь запал свого серця й всі свої надії. Дівчинка була єдиним світлим променем у його замкнутому, безрадісному житті, і Герхардт рано відчув себе відповідальним за її релігійне виховання. Хіба не він наполіг, щоб дитину охрестили? 1

— Скажи: "Отче наш",— ч,асто вимагав він, залишаючись з онукою сам на сам.,

— Оче нас,— шепелявлячи, повторювала вона.

— Іже єси на небесєх...

— їси небесєх...— повторювала дівчинка.

— Навіщо ти вчиш її так рано?— втручалася, бувало, м-с Герхардт, почувши, як маленька воює з непіддатливими звуками.

— Для того, щоб вона росла християнкою,— рішуче відповідав Герхардт. — Вона повинна знати молитви. Якщо вона не почне тепер, вона ніколи їх не вивчить.

М-с Герхардт посміхалася у відповідь. Чимало релігійних химер чоловіка тільки потішали її. У той же час їй подобалось, що він так близько бере до серця виховання внучки. Якби тільки він не був часом таким суворим, таким упертим. Він мучив і себе, і всіх, що оточували його.

Знову настала весна, і рано-вранці, з першим сонечком, Герхардт почав виводити Весту, щоб вона подивилася на білий світ.

— Ну,— говорив він,— підемо трошки погуляти.

— Гуляти,— щебетала Веста.

— Так, гуляти,— повторював Герхардт.

М-с Герхардт одягала дівчинку в гарнесенький капор (в цей час Дженні подбала про те, щоб у її дочки було вдосталь убрання), і вони рушали в дорогу. Веста невпевнено перевалювалася, а Герхардт, дуже задоволений, вів її за руку, ледве пересуваючи ноги, щоб пристосовуватися до її ходи.

Якось, коли Весті було чотири роки, чудового травневого дня вони пішли на прогулянку. Природа раділа весні, розпускалися бруньки на деревах; щебетали птахи, святкуючи свій поворот з півдня; різноманітна мошка поспішала натішитися своїм коротким життям. Горобці цвірінькали на дорозі; вільшанки стрибали в траві; ластівки звивали гнізда під стріхами будинків. Герхардт відчував величезне задоволення, показуючи Весті чудеса природи, і вона жваво на все відгукувалася. Все, що вона бачила й чула, цікавило її.

— О-о! — крикнула вона, помітивши червону плямку, що промайнула невисоко, коли з гілки поблизу злетіла вільшанка. •

Вона підняла руку, очі в неї зробилися зовсім круглими.

— Так,— сказав Герхардт, такий щасливий, ніби він і сам уперше в житті побачив таку чудову пташку.— Це вільшанка. Пташка. Вільшанка. Скажи: віль-шан-ка.

— Ві-й-шан-ка,— луною відгукнулася Веста.

— Так, вільшанка,— повторив Герхардт.— Вона полетіла шукати черв'яка. А ми спробуємо знайти її гніздечко. Я, здається, бачив гніздечко ось тут, на дереві.-

Він неквапливо ступав, оглядаючи гілля дерев, на одному з яких він нещодавно помітив покинуте гніздо^.

— Ось воно! — сказав він нарешті, підходячи до невисокого, ще не одягнутого в листя деревця, серед гілок якого видно було залишки пташиного житла, на-півзруйнованого зимовою негодою. — Ось, іди сюди, дивись! — І він, високо піднявши дівчинку, показав їй жмут сухої трави.— Дивись, гніздо. Це пташине гніздечко. Дивись!

— О-ой! — протягом вимовляла Веста, також показуючи пальчиком.— Ой-ой! Ніздечко!

— Так,— ствердив Герхардт, знову опускаючи її на землю.— Це гніздо пташки, яку звуть воловим очком. А тепер усі з нього вилетіли й більше не повернуться.

І вони пішли далі; він показував їй нові чудеса, а вона по-дитячому дивувалась зі всього. Пройшовши ще кварталів зо два, він повільно повернув назад, ніби вони вже прийшли на край світу.

— Нам треба додому,— сказав він.

І так Веста росла до п'яти років, роблячись все милішою, кмітливішою й жвавішою. У Герхардта викликали захоплення її запитання й загадки, якими вона сипала без ліку.

— Що за дівчинка! — говорив він дружині.— От усе їй треба знати! Вона мене запитує: де живе боженька? Що він робить? Чи є в нього ослінчик для ніг? Потіха, та й годі!

Він одягав онуку, коли вона прокидалася вранці, укладав її вечорами спати, дочекавшись, коли вона прочитає молитву. Він проводив з нею всі дні, і вона стала найбільшою його радістю і втіхою. Якби не було Вести, життя було б для Герхардта куди важчим тягарем.

Роз діл XX VI

Всі ці три роки Лестер був щасливий з Дженні. Хоч їхній зв'язок і був незаконним в очах церкви й суспільства, але він давав йому спокій і затишок, він був дуже задоволений і вважав, що спроба вдалася. Його інтерес до світського життя в Цінціннаті звівся до нуля, і він уперто відмахувався від всіляких намагань одружити його. Батьківська фірма була б для нього чудовим тере-ном діяльності, на якому він, безперечно, висунувся б, коли б тільки міг керувати нею; але він розумів, що це неможливо. Інтереси Роберта завжди ставали йому впоперек дороги, і чи стосувалося це їхніх поглядів, або їхньої мети, в усьому брати були тепер ще більш далекі один від одного, ніж будь-коли. Разів зо два Лестер замислювався над тим, щоб розпочати якусь іншу справу або ж увійти компаньйоном до іншої фірми, яка виробляє екіпажі, але в нього невистачало духу це зробити. Лестер одержував п'ятнадцять тисяч на рік як секретар і скарбник батьківської фірми (брат був віце-президентом), і, крім того, п'ять тисяч давав йому капітал, вкладений у різні цінні папери. Він не був таким щасливим і спритним ділком, як Роберт; крім цих п'яти тисяч доларів, у нього нічого не було. Навпаки, Роберт, без сумніву, "коштував" триста чи навіть чотириста тисяч доларів, не рахуючи своєї майбутньої частки в батьківському підприємстві. Обидва брати розраховували, що спадщину буде розподілено з деякою перевагою для них: вони одержать по четвертій частині, а сестри по шостій. Здавалося цілком природним, що Кейн-старший саме так і вирішить, оскільки сини фактично вели всю справу. І все ж цілковитої впевненості не було. Старий може зробити, як йому забагнеться. Дуже ймовірно, що він буде в повній мірі добрий і справедливий. У той же час Роберт, безперечно, вміє взяти від життя куди більше. Отже, що ж залишалося робити Лестеру?

У житті кожної вдумливої людини настає час, коли вона оглядає минуле й запитує себе, чого ж вона варта і в розумовому, і в моральному, і в фізичному, і в матеріальному відношеннях. Це буває тоді, коли нерозсудливі юнацькі поривання залишаються позаду, коли перші самостійні кроки і найенергійніші зусилля вже зроблені, ї все, до чого прагнув і чого досягнув, стає в твоїх очах непевним і неміцним. І в свідомість багатьох закрадається думка, що 'висушує душу, думка про марність буття, яку найкраще висловив Екклезіаст.

Проте Лестер намагався бути філософом. "Хіба не однаково,— часто говорив він сам собі,— чи живу я в Білому домі, тут, у себе, чи в "Гренд-Пасіфік?" Але сама постановка цього питання вже свідчила про те, що є в житті речі, яких йому не пощастило досягти.