Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

Ти повинна поїхати зі мною. Повинна, і якнайшвидше. Я знаю, справа в твоїх родичах, але це можна владнати. Поїдеш зі мною до Нью-Йорка. А потім щось придумаємо. Я познайомлюсь з твоїми родичами. Ми вдамо, що я залицяюсь до тебе,— все, що хочеш, тільки поїдемо, не відкладаючи.

— Але ж не зараз? — запитала Дженні майже з переляком.

— Якщо можна, завтра. В найгіршому разі, в понеділок. Ти влаштуєш це. Що тебе бентежить? Адже коли б місіс Брейсбрідж запропонувала тобі поїхати, то довелося б тобі негайно зібратися, і ніхто й слова б не сказав. Хіба не так?

— Так,— подумавши, погодилася вона.

— Тоді що перешкоджає?

— Завжди так важко, коли доводиться говорити неправду,— замислено сказала Дженні.

— Знаю, а все ж ти можеш поїхати. Правда?

— Може, ви трошки почекаєте? — попросила Дженні.— Це все так несподівано. Я боюся.

— Жодного дня не стану чекати, люба моя. Хіба ти не бачиш, що я не маю сил більше чекати? Подивись мені у вічі. Поїдемо?

— Добре,— відповіла вона сумно, і все ж дивне почуття ніжності до цієї людини ворухнулося в її душі.— Поїдемо.

Розділ XXIII

З від'їздом все склалося набагато легше, ніж можна було ждати. Дженні вирішила розповісти матері всю правду, а батькові можна було сказати тільки одно: що м-с Брейсбрідж виїжджає, хоче, щоб Дженні її супроводжувала. Батько, звичайно, почне розпитувати її, але навряд чи виникнуть у нього якісь сумніви. Цього дня по дорозі додому вона зайшла з Лестером до універсального магазину, і Лестер купив їй скриню, чемодан, дорожній костюм і капелюшок. Він був дуже гордий своєю перемогою.

— Коли приїдемо до Нью-Йорка, я куплю тобі щось краще,—сказав він.— Ти ще сама не знаєш собі ціни, на тебе всі будуть оглядатись.

Він наказав, щоб покупки склали в скриню й відправили до нього в готель. Потім умовився з Дженні, що в понеділок перед від'їздом вона.прийде до готелю й переодягнеться.

Повернувшись додому, ДжеНні заетала матір на кухні, і та, як завжди, зраділа їй. ■

— У тебе був важкий день? — ласкаво запитала м-с Герхардт.— Ти виглядаєш дуже стомленою.

— Ні,— сказала Дженні,— я не стомилась. Не в цьому справа. Просто я не зовсім добре себе почуваю.

— Що-небудь трапилось?

— Ах, мамочко, я повинна тобі сказати про одну річ. Це так важко...

Вона замовкла, запитливо дивлячись на матір, потім відвела очі.

— Ну, що таке? — стурбовано запитала м-с Герхардт. їх уже спіткало стільки горя, що вона весь час жила в очікуванні якогось нового лиха.— Чи не втратила ти посаду?

— Ні,— відповіла Дженні, намагаючись не виказати свого хвилювання,— але я збираюсь піти звідти.

— Та що це ти? — вигукнула мати.— Чому?

— Я їду до Нью-Йорка. Мати здивовано розкрила очі.

— Чого це раптом? Коли ти вирішила? — запитала вона.

— Сьогодні.

— Ти це серйозно?

— Так, мамусю. Послухай. Я хочу дещо тобі розповісти. Ти ж знаєш, як нам тяжко живеться. Нам усе одно ніяк не налагодити наших справ. А зараз знайшовся такий чоловік, який хоче нам допомогти. Він каже, що полюбив мене, й хоче, щоб я в понеділок їхала з ним до Нью-Йорка. Я вирішила їхати.

— Ні, Дженні, нізащо! — скрикнула мати.— Як же ти можеш знову піти на таке! Подумай про батька;

— Я вже про все подумала,— твердо сказала Дженні,— так буде краще. Він добрий чоловік, я знаю. І .в нього багато грошей. Він хоче, щоб я поїхала з ним, і я поїду. А коли повернемось, він купить для нас новий будинок і взагалі допомагатиме. Ти ж сама знаєш, зі мною ніхто не одружиться. Нехай буде так. Він мене любить. І я його люблю. Чому б мені не поїхати?

— А він знає про Весту? — обережно запитала мати.

— Ні,— винувато відповіла Дженні.— Я думаю, краще не говорити йому. Я подбаю, щоб це обминуло її.

— Боюсь, що ти наживеш собі лиха, Дженні. Невже ти думаєш, що це ніколи не відкриється?

— Я думала, може, вона поживе тут з вами, поки їй не прийде час іти до школи,— сказала Дженні.— А потім я, напевно, зможу відправити її кудись учитись.

— Так-то воно так,— погодилася мати.— Але, можливо, все-таки краще сказати йому одразу? Він буде тільки кращої думки про тебе, якщо ти скажеш правду.

— Не в цьому річ. Справа у Весті,— гаряче сказала Дженні.— Я хочу, щоб це обминуло її.

Мати похитала головою.

— Де ти з ним познайомилась? — запитала вона.

— У місіс Брейсбрідж.

— Давно?

— Та вже майже два місяці.

— І ти жодного разу ні слова не сказала про нього.— закинула їй м-с Герхардт.

— Я не знала, що він так до мене ставиться,— винувато сказала Дженні.

— А може, почекаєш? Чому б йому спочатку не зайти до нас? — запитала мати.— Тоді все буде куди простіше. Адже однаково, якщо ти поїдеш, батько взнає правду.

— Я хочу сказати, що їду з місіс Брейсбрідж. Тоді тато не стане заперечувати.

— Так, можливо,— замислено погодилась мати. Вони мовчки дивились одна на одну. М-с Герхардт

намагалася намалювати в своїй уяві цю нову, дивну людину, яка увійшла тепер у життя Дженні. Він багатий. Він хоче купити їм гарний будинок. От так історія!

— І ще ось що він мені дав,— додала Дженні, якимсь чуттям розуміючи думки матері.

Вона дістала двісті п'ятдесят доларів, які були сховані в неї на грудях, і вклала їх у руки м-с Герхардт.

Та здивовано втупилася очима в гроші. У цій пачці зелених і жовтих папірців був рятунок від усіх турбот — про їжу, одяг, вугілля, плату за квартиру. Якщо в домі буде багато грошей, Герхардту не доведеться так уболівати, що з обпеченими руками він не може працювати; Джорджу, Марті й Вероніці можна буде накупити гарних речей — їм так цього хочеться! Дженні одягнеться, Веста здобуде освіту.

— Ти думаєш, він коли-небудь одружиться з тобою?— запитала, нарешті, мати.

— Не знаю,— відповіла Дженні.— Можливо. Я знаю тільки, що він мене любить.

— Що ж,— помовчавши, сказала м-с Герхардт, — якщо ти думаєш сказати батькові, що їдеш, то не відкладай. Йому й без того це здасться дуже дивним.

Дженні зрозуміла, що перемога залишилась за нею. Сила обставин примусила матір примиритися з тим, що сталось. Вона засмучена, але все ж їй уже здається, що, можливо, це й на краще.

— Я допоможу тобі,— зітхнувши, сказала вона дочці. М-с Герхардт було нелегко сказати неправду, але

вона зробила це так невимушено, що приспала всі підозріння в чоловіка. Про новину сказали й дітям, всі жваво обмірковували її, а коли потім і Дженні повторила цю вигадку батькові, все вийшло досить природно.

— І надовго ти їдеш? — поцікавився він.

— Тижнів на два, на три,— відповіла Дженні.

— Це приємна подорож,— сказав Герхардт.— Я побував у Нью-Йорку в тисяча вісімсот сорок четвертому році. Тоді це було зовсім маленьке місто, не те, що зараз.

У глибині душі він був дуже задоволений, що Дженні так пощастило. Як видно, хазяйка нею задоволена.

Настав понеділок: рано-вранці Дженні попрощалася з рідними й пішла до готелю "Дорнтон", де її чекав "Лестер.

— Ось і ти! — весело вигукнув він, зустрівши її в жіночій вітальні.

— Так,— просто відповіла вона.

— Ти — моя племінниця,— говорив далі Лестер.— Я замовив для тебе кімнату поруч із своєю. Зараз я пошлю по ключ, і ти переодягнешся. Коли будеш готова, —я відправлю твою скриню на вокзал. Поїзд відходить о першій.

Дженні пішла одягатися, а Лестер, не знаючи, як згаяти час, читав, курив і, нарешті, постукав до неї. Вона вже встигла переодягнутися і зараз же відчинила йому.

— Ти чарівна,— сказав він з посмішкою.

Вона опустила очі, на душі в неї було важко й неспокійно, їй довелося стільки хитрувати, говорити неправду, хвилюватися, щоб зіграти свою роль,— все це давалося нелегко. Обличчя в неї було стомлене, змучене.

— Невже ти журишся? — запитав Лестер, уважно дивлячись на неї.

— Н-ні,— відповіла вона.

— Н-ну, дитинко, не треба так. Все буде гаразд. Він обійняв її й поцілував, і вони зійшли вниз. Він

був вражений, коли побачив, яка вона гарна навіть в цьому скромному одязі, найкращому з тих, які їй будь-коли доводилося одягати.

Вони швидко доїхали до вокзалу. Кейн замовив місця заздалегідь, щоб приїхати до самого відходу поїзда. Вони сіли в купе пульманівського вагона, і Лестера охопило почуття величезною задоволення. Життя постало перед ним у яскравому рожевому світлі. Дженні поруч. Він домігся того, чого хотів. Добре, коли б завжди у всьому так щастило.

Поїзд рушив, і Дженні почала замислено дивитись у вікно. За вікном потягнулися безмежні поля, мокрі й сірі під холодним дощем; по-осінньому оголені ліси; серед плоских рівнин мелькали ферми,— будиночки з невисокими дахами неначе намагались міцніше притиснутись до землі. Поїзд мчав мимо маленьких сіл,— це були просто купки білих, жовтих, рудих халуп, їхні дахи почорніли від дощу та негоди. Один будиночок нагадав Дженні старий будинок Герхардтів у Колумбусі; вона закрила очі хусткою й тихо заплакала.

— Ти плачеш, Дженні? — сказав раптом Лестер, відриваючись від листа, який він читав.— Тихше, тихше,— став далі говорити він, бачачи, що вона вся тремтить.— Так не годиться. Будь розумною. Який толк у сльозах?

Вона не відповідала, і Лестер мимоволі поспівчувай цьому глибокому німому горю.

— Не плач,— заспокоював він.— Адже я сказав тобі, нсе буде гаразд. Не турбуйся ні про що.

Дженні насилу опанувала себе й почала витирати очі.

— Не треба так журитись,—заспокоював її Лестер.-Від цього тільки гірше. Я розумію, тобі важко їхати з дому, але слізьми тут не допоможеш. Адже ти не назавжди їдеш. Ти ж скоро повернешся. І ти мене любиш, правда, дитинко? Я що-небудь для тебе важу?

— Так, — відповіла Дженні, намагаючись посміхнутися.

Лестер знову почав читати листи, а Дженні задумалась про Весту. їй було ніяково від усвідомлення, що в неї є така таємниця від людини, яка вже стала дорога їй. Вона знала, що повинна розповісти Лестеру про дитину, але сама думка про це примушувала її тремтіти. Може, коли-небудь вона знайде в собі досить мужності, щоб признатись йому. "Я повинна йому сказати,— хвилюючись, думала вона; її раптом охопила свідомість усієї серйозності цього обов'язку.— Якщо я одразу не признаюсь і почну з ним жити, а потім він про все дізнається, він ніколи не пробачить мені. Він може мене вигнати — а куди я піду? У мене немає більше домівки. Що мені тоді робити з Вестою?"

Вона обернулася і подивилась на Лестера, охоплена страшним передчуттям, але перед нею був всього лише поважний, випещений чоловік, заглиблений у читання листів,— ні в його свіжопоголених рожевих щоках, ані в усій постаті, яка так і дихала достатком, не було нічого войовничого, що нагадувало б розгнівану Немезіду.