Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет

Вона зняла капелюшок і завзято почухала собі голову. Потім пошукала очима дзеркало, але я мав вельми артистичну вдачу і вже давно прибрав його з камінної полиці.

— Ходімо в спальню, — сказав я. — Там є дзеркало.

Я відчинив двері і запалив свічку; Розі зайшла слідом. Я підняв свічку так, щоб їй було видніше.

Поки вона поправляла волосся, я дивився на її відображення в дзеркалі. Вона вийняла дві-три шпильки і затиснула зубами; потім, узявши одну з моїх щіток, почала зачісувати волосся на потилиці вгору. Закрутила і його, уклала і знову закріпила шпильками; зустрілася зі мною очима в дзеркалі і посміхнулася. Покінчивши з і зачіскою, повернулася до мене; вона не вимовила жодного слова, тільки спокійно дивилась мені в лице, а в синіх очах мигтіла та ж сама дружня посмішка. Я поставив свічку. Кімнатка була малесенька, і туалетний столик стояв біля самого ліжка. Вона підняла руку і злегка погладила мене по щоці.

Я жалкую зараз, що почав писати від першої особи. Дуже добре, коли ви можете показати себе в привабливому або зворушливому світлі; нема нічого ефектнішого, ніж скромно героїчний і водночас гумористичний тон, який найбільш підходить до таких обставин. Приємно писати про себе, коли ви бачите, як на віях читача виблискує сльозинка, а на устах грає добра посмішка; та не дуже приємно, коли доводиться виставляти себе звичайнісіньким дурнем.

Нещодавно я прочитав у газеті "Івнінг Стандарт" статтю містера Евеліна Во, в якій він зазначає, що писати роман від першої особи — огидна справа. Хотілося б, щоб він пояснив — чому, але він просто кинув це зауваження з такою самою байдужою недбалістю, як свого часу зробив Евклід, коли висунув своє славетне твердження про прямі паралельні лінії. Я дуже стурбувався і попросив Олроя Кіра (який читає все, навіть ті книги, до яких пише передмови) порекомендувати мені кілька праць з теорії літератури. За його порадою, я прочитав книгу містера Персі Лаббока "Художня майстерність", з якої дізнався, що єдиний спосіб писати романи — це наслідувати Генрі Джеймса; по тому я прочитав "Погляд на роман" містера Е. М. Фостера, звідки дізнався, що єдиний спосіб писати романи — наслідувати містера Е. М. Фостера; далі я прочитав "Композицію роману" містера Едвіна Мура, з якої не дізнався нічого. У жодній з них я не знайшов і слова про це цікаве для мене питання. Все ж таки я збагнув одну причину, чому такі добре відомі свого часу, але зараз, безперечно, забуті письменники, як Дефо, Стерн, Теккерей, Діккенс, Емілі Бронте і Пруст користувалися методом, повністю засудженим містером Евеліном Во. Старіючи, ми дедалі більше переконуємося в складності, нелогічності і безглуздості людського життя; справді, тільки це може служити вибаченням для письменників середнього або старшого віку, котрим личило б звертати свої думки до важливіших справ, але які займаються дрібними турботами уявних людей. Бо, якщо головним предметом вивчення людства є людина, очевидно, зручніше займатися логічно витриманими правдоподібними і виразними літературними типами, ніж нерозумними реальними людьми. Іноді письменник почуває себе як господь-бог і готовий розповісти про них усе. А іноді, ні. Тоді він розповідає вам не те, що треба про них знати, а тільки те, що знає сам. А старіючи, ми почуваємо себе дедалі менше схожими на бога. Я не здивуюся, дізнавшись, що з роками письменник все менш схильний описувати те, чого не знає з власного досвіду. Саме тоді й стає в пригоді цей дуже зручний засіб — писати від першої особи.

Розі підняла руку і злегка погладила мене по обличчю. Не знаю, чому я поводився так дивно, — в своїй уяві за такої ситуації я діяв зовсім інакше. З горла у мене вирвалося ридання. Не знаю, чи сталося це тому, що я був соромливий і самотній (самотній не тілом, бо я цілий день проводив у лікарні, серед багатьох людей, а душею), чи тому, що моє бажання було таке велике, . але я заплакав. Мені було нестерпно соромно, я намагався взяти себе в руки, та марно; сльози заливали мені очі й котилися по щоках. Побачивши їх, Розі злегка схлипнула.

— Що з тобою, серденько? Облиш!

Вона обняла мене за шию, теж розплакалася і почала цілувати мені губи, очі, мокрі щоки. Розстебнувши корсаж і притуливши мою голову до своїх грудей, вона почала гладити моє мокре обличчя. Вона колихала мене, ніби дитину. Я цілував її груди і білу шию; вона скинула корсаж, верхню й нижню спідницю, і якусь мить я тримав її затягнуту корсетом талію; потім вона розшнурувала його, на мить затримавши для цього дихання, і лишилася переді мною в одній сорочці. Торкнувшись руками її тіла, я відчув смуги від корсета.

— Погаси свічку, — прошепотіла вона.

Коли світанок, пробившись крізь штори, вирвав обриси ліжка і шафи з темряви ночі, що забарилася в кімнаті, вона розбудила мене поцілунком у губи; її волосся лоскотало мені обличчя.

— Пора вставати, — сказала вона. — Не хочу потрапити на очі твоїй хазяйці.

— Ще є час.

Її груди, коли вона схилилася наді мною, міцно притиснулися до моїх. Невдовзі вона встала з ліжка. Я засвітив свічку. Вона обернулася до дзеркала, приколола волосся, потім оглянула своє голе тіло. Стан у неї був від природи тонкий; вона була дуже струнка, хоч і з добре розвиненими формами; її груди прямі й тугі, здавалось, хтось вирізьбив із мармуру. Це було тіло, створене для кохання. У світлі свічки, яке боролося з наступаючим днем, воно було срібно-золоте — єдину відміну становили рожеві соски.

Ми одягалися мовчки. Вона не натягнула корсета, тільки склала, а я загорнув його в газету. Ми навшпиньки пройшли коридором, і коли я відчинив двері і ми вийшли на вулицю, нам назустріч кинулося сонце — як кіт, що стрибає по сходах. Площа була безлюдна, у вікнах, що виходили на схід, уже сяяло сонце. Я почував себе молодим, як день. Ми йшли, взявшись за руки, аж до самого рогу Лімпус-роуд.

— Лишайся тут, — сказала Розі. — А то ще нагодиться хтось із знайомих.

Я поцілував її і почекав, поки вона зайде за ріг.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Після цього майже цілий рік, куди б Розі не ходила зі мною, вона завжди заглядала до мене; іноді на годину, інколи аж поки новонароджений день не попереджав нас, що скоро служниці почнуть мити пороги. Я й досі пам'ятаю теплі сонячні ранки, коли виснажене лондонське повітря було напоєне приємною свіжістю, і наші кроки здавалися такими гучними на порожніх вулицях; пам'ятаю також, як ми, притулившись одне до одного, мовчазні, але веселі, швидко бігли під парасолею, коли настала зима й почали лити холодні дощі. Іноді черговий полісмен з підозрою дивився на нас, коли ми пробігали повз нього, іншим разом у його очах світилося розуміння. Час від часу нам траплялися бездомні бідолахи, що вклалися на ніч під дверима будинків, і Розі злегка потискала мені руку, коли я кидав срібну монету (здебільшого, щоб похизуватися і справити на неї добре враження, бо в мене було не густо тих шилінгів) у зім'ятий проділ або в худу руку. Розі зробила мене щасливим. Я її дуже любив. З нею було легко й затишно.

Ще перед тим, як я став її коханцем, у мене часто виникало запитання, чи була вона коханкою інших: Форда, Гаррі Ретфорда, Хільєра? Нарешті, я спитав її про це.

— Не будь дурником. Вони подобаються мені, ти це знаєш. Я люблю ходити з ними, та й годі.

Я хотів спитати її, чи була вона коханкою Джорджа Кемпа, але не наважився. Ніколи не бачивши її роздратованою, я проте невиразно відчув, що це запитання розгніває її. Я не хотів давати Розі нагоду говорити образливі речі, яких я не зміг би їй простити. Я був молодий, мені ледве минув двадцять один рік. Квентін Форд та інші здавалися мені старими, тому я вважав цілком природним, що для Розі вони були тільки приятелями. Пригадуючи, що я її коханець, я кожного разу відчував приплив гордощів. Коли я дивився, як у суботу за чаєм вона розмовляє і сміється з усіма і кожним, то аж сяяв від задоволення. Я згадував проведені разом ночі і ладен був сміятися з людей, які навіть не здогадувалися про мою величезну таємницю. Але іноді мені здавалося, що Лайонел Хільєр дивиться на мене глузливим поглядом, і я з тривогою запитував себе: невже Розі розповіла йому про наші стосунки? Мені захотілося знати, чи не з'явилося у моїх манерах чогось такого, що може викрити мене. Я сказав Розі, що боюсь, як би Хільєр чогось не запідозрив. Вона глянула на мене своїми блакитними, завжди готовими усміхнутися очима.

— Не турбуйся про це, — відповіла вона. — У нього завжди брудні думки в голові.

Я ніколи не приятелював з Квентіном Фордом. Він вважав мене нудним і пустим юнаком (звісно, він мав рацію), і хоч завжди поводився ввічливо й чемно, здебільшого просто не звертав на мене уваги. Я вирішив, що мені тільки здається, ніби він став трохи холодніший, і ніж раніш. Але одного разу, на мій подив, Гаррі Ретфорд запросив мене пообідати з ним, а потім піти в театр.

Я розповів про це Розі.

— Ну, звісно, тобі слід піти. Ви чудово проведете час. Гаррі славний хлопець.

Отож ми з ним пообідали. Він поводився дуже люб'язно, і мені було цікаво слухати, як він розповідає про акторів та актрис, його гумор був саркастичний, він багато потішався над Квентіном Фордом, якого не дуже-то полюбляв: я намагався завести розмову про Розі, але йому, видно, нічого було про неї сказати. Він скидався на веселе щеня. Підморгуючи і посміхаючись, Гаррі дав мені зрозуміти, що до дівчат він ласий, як чорт. Я мимоволі спитав себе: чи не тому він пригощає мене обідом і взагалі так дружньо ставиться до мене, що знає про мої стосунки з Розі?

Потім узимку, наприкінці січня, на Лімпус-роуд з'явилася нова постать. Це був голландський єврей Джек Кьюпер — торговець діамантами з Амстердама, що на кілька тижнів приїхав до Лондона в своїх купецьких справах. Не знаю, як він познайомився з Дріффілдами і чи він завітав до них, щоб засвідчити свою повагу до письменника, але вдруге він прийшов, певна річ, уже з іншої причини. Це був високий, гладкий і ще міцний смаглявий чолов'яга років п'ятдесяти, з великою головою і довгим гачкуватим носом, рішучий, веселий і хтивий. Він не приховував свого захоплення Розі. Очевидно, він був багатий, бо кожного дня присилав троянди; вона докоряла йому за екстравагантність, але їй це лестило.