Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

Захоплення огорнуло всі полки, голови розгойдувалися у такт із піснею, і нарешті почало здаватися, що це увесь степ співає і гойдається разом із людьми, кіньми і стягами.

Сполохані табуни птахів випурхували з трав і летіли перед військом як іще одне військо — небесне.

Часом пісня й музика змовкали, і тоді чути було тільки лопотіння стягів, тупіт, форкання коней і скрипіння табірних возів, що скидалося на лебедині або журавлині крики.

На чолі під великим малиновим стягом і бунчуком їхав Хмельницький, у червоному одязі, на білому коні й із позолоченою булавою в руці.

Увесь табір поволі просувався на північ, покриваючи, як грізна лавина, річки, діброви й могили, наповнюючи шумом і гомоном степові простори.

А від Чигирина, з північного краю пустелі, котилася назустріч цій лавині інша — коронні війська під проводом молодого Потоцького. Тут — запорожці й татари йшли, ніби на весілля, з радісною піснею на вустах; там — поважні гусари просувалися в похмурому мовчанні, неохоче йдучи на цю безславну війну. Тут — під малиновим стягом старий, досвідчений воєначальник грізно потрясав булавою, ніби впевнений у перемозі й помсті; там — на чолі їхав юнак із замисленим обличчям, ніби передчуваючи свій сумний і близький кінець.

Розділяли їх поки що широчезні степові простори.

Хмельницький не квапився. Він вважав, що чим більше заглибиться молодий Потоцький у степ, тим більше відірветься від обох гетьманів, тим легше його можна буде перемогти. А тим часом усе нові й нові втікачі з Чигирина, Поволочі й усіх прибережних міст українських щодень примножували запорозькі полки, заодно приносячи вісті про недруга. Від них Хмельницький дізнався, що старий гетьман послав сина лише із двома тисячами війська по суходолу , а шість тисяч семенів і тисячу німецької піхоти — байдаками по Дніпру. Обидві частини дістали наказ підтримувати між собою постійний зв'язок, але наказ першого ж дня був порушений, бо байдаки, підхоплені сильною дніпровською течією, значно випередили гусарів, що йшли берегом, чий рух надто затримували переправи через усі річки, які впадали у Дніпро.

Тому Хмельницький, прагнучи, щоб ця роз'єднаність зросла іще більше, не квапився. На третій день походу він отаборився біля Комишевої Води і відпочивав.

Тим часом кінні загони Тугай–бея привели язиків. Це були двоє драгунів, котрі відразу ж за Чигирином утекли з табору Потоцького. Скачучи день і ніч, вони значно випередили свої війська. Драгунів негайно привели до Хмельницького.

Їхні розповіді підтвердили те, що Хмельницькому було вже відомо про сили молодого Потоцького; але принесли втікачі й новину: семенами, котрі пливуть на байдаках укупі з німецькою піхотою, командують старий Барабаш і Кричевський .

Почувши останнє прізвище, Хмельницький підхопився на рівні ноги.

— Кричевський? Полковник переяславських реєстрових?

— Авжеж, ясновельможний гетьмане! — відповіли драгуни.

Хмельницький повернувся до полковників, що його оточували.

— У похід! — скомандував він громовим голосом.

Трохи менш як за годину військо рушило вперед, хоч сонце вже заходило і ніч не обіцяла бути погожою. Якісь страшні іржаві хмари затягли на західному боці небо; схожі на драконів, на левіафанів, вони наближалися одна до одної, ніби хотіли вчинити битву.

Табір подався вліво, до берега Дніпра. Йшли тепер тихо, без пісень, без биття у барабани й литаври, але швидко, наскільки давали їм змогу трави, такі буйні в цій околиці, що полки, які пробиралися крізь них, часом зникали з очей, і різнобарвні стяги, здавалося, самі пливли над степом. Кіннота торувала дорогу возам і піхоті, котрі, просуваючись через силу, невдовзі залишилися далеко в тилу. Тим часом на степи опустилася ніч. Велетенський червоний місяць поволеньки викотився в небо; хмари час від часу заступали його, і він розгорався і гаснув, як лампа під поривами вітру.

Була вже майже північ, коли перед очима козаків і татар з'явилися чорні велетенські озії, що чітко вирізнялися на темному тлі неба.

Це були мури Кодака.

Передові загони під покровом темряви так обережно й тихо наблизилися до замку, як вовки або нічні птахи. А що як пощастить несподівано заволодіти сонною фортецею!

Але зненацька блискавиця на валу розітнула морок, страшний гуркіт струсонув дніпровські скелі, й вогняне ядро, окресливши в небі яскраву дугу, упало в степові трави.

Це понурий циклоп Гродзицький давав знати, що не спить.

— Пес одноокий! — буркнув Тугай–бею Хмельницький. — Уночі бачить.

Козаки проминули замок, про взяття якого зараз, коли супроти них самих ішло коронне військо, годі було й думати, і рушили далі. Але пан Гродзицький палив їм услід так, що мури замку аж двигтіли, і не для того, щоб шкоди завдати, бо військо проходило на значній відстані, а для того, щоб попередити своїх, котрі підпливали по Дніпру і могли знаходитися десь неподалік.

Але передусім гуркіт кодацьких гармат відгукнувся у серці й вухах пана Скшетуського. Юний рицар, котрого за наказом Хмеля везли в козацькому обозі, наступного дня тяжко захворів. Щоправда, в сутичці на Хортиці він не отримав жодної смертельної рани, зате втратив стільки крові, що життя в ньому ледве жевріло. Рани його, по–козацькому оброблені старим кантареєм, відкрилися, почалася лихоманка, і тієї ночі лежав він напівпритомний на козацькій підводі, не відаючи про світ Божий. Розбудили його тільки кодацькі гармати.

Він розплющив очі, підвівся трохи на підводі й почав роздивлятися довкола. Козацький табір пробирався в темряві, як вервечка привидів, а замок гуркотів і світився рожевими димами; вогненні кулі підскакували по степу, харчачи й гарчачи, як розлючені пси; отож, коли пан Скшетуський побачив це, такий жаль, така туга огорнули його, що він ладний був і померти зараз, аби тільки душею полетіти до своїх. Війна! Війна! А він у ворожому стані, беззбройний, хворий, котрий не має сили навіть підвестися. Річ Посполита в небезпеці, а він не квапиться її рятувати! А там, у Лубнах, військо, напевно, вже виступає. Князь із блискавицями в очах літає перед вишикуваними жовнірами і в який бік булавою кивне, там відразу триста списів, наче триста громів ударять.

І раптом різні знайомі обличчя почали з'являтися у намісника перед очима. Малий Володийовський летить на чолі драгунів зі своєю тоненькою шабелькою в руці, але це фехмейстер із фехмейстерів: з ким схрестить клинок, той ніби уже в могилі; а ось і пан Підбип'ята замахується своїм катівським Зірвикаптуром! Зітне він три голови чи не зітне? Ксьондз Яскульський об'їжджає хоругви і, здійнявши побожно руки, молиться, але, будучи старим жовніром, він не може втриматися і часом гукне: "Бий, убивай!" А ось уже й панцирні опускають мечі до половини кінського вуха, полки рушають уперед, розганяються, мчать, битва, шквал!

Зненацька видіння міняється. Перед намісником з'являється Гелена — бліда, з розпущеним волоссям, вона волає: "Рятуй, бо за мною Богун женеться!". Пан Скшетуський схоплюється з підводи, та чийся голос, але вже справжній, говорить йому:

— Лежи, дитино, бо зв'яжу.

Це табірний осавул Захар, котрому Хмельницький наказав пильнувати намісника як зіницю ока, знову вкладає його на підводу, вкриває кінською шкурою і питає:

— Що з тобою?

І пан Скшетуський опритомнює зовсім. Привиди зникають. Підводи тягнуться понад самісіньким дніпровським берегом. Холодний повів долітає з річки, і ніч бліднішає. Водне птаство здіймає світанковий гомін.

— Слухай, Захаре! То ми вже проминули Кодак? — питає пан Скшетуський.

— Проминули! — відповідає запорожець.

— А куди ж ви прямуєте?

— Не знаю. Битва, кажуть, буде, але не знаю.

Від слів цих серце радісно закалатало у грудях пана Скшетуського. Він гадав, що Хмельницький братиме в облогу Кодак і що з цього почне війну. Але квапливість, із якою козаки йшли вперед, давала змогу зробити висновок, що коронне військо вже близько і що Хмельницький саме тому обійшов фортецю, аби не бути змушеним вести під її обстрілом битву. "Може, я ще сьогодні буду вільний", — подумав намісник і подячно звернув очі до неба.

РОЗДІЛ XIV

Гуркіт кодацьких гармат почули і війська, що пливли байдаками під проводом старого Барабаша й Кричевського.

Це були шість тисяч реєстрових козаків і реймент відбірної німецької піхоти, де полковникував Ганс Флік.

Пан Миколай Потоцький довго не наважувався посилати козаків супроти Хмельницького, але, оскільки Кричевський мав на них величезний вплив, а Кричевському гетьман довіряв безмежно, то тільки семенам звелів присягнутись у вірності й із Божим іменем відправив їх у похід.

Кричевський, воїн вельми досвідчений, котрий уславився в багатьох попередніх битвах, був людиною дому Потоцьких, яким він завдячував усім: і полковницьким чином, і шляхетством, що його вони домоглися для нього на сеймі, і, нарешті, обширними наділами, розташованими у місці злиття Дністра й Ладави, які він одержав від них у довічне користування.

Стільки уз єднало його тоді з Річчю Посполитою і з Потоцькими, що навіть тіні недовіри не могло зародитися в гетьмановій душі. До того ж був це чоловік у розквіті сил, бо мав десь близько п'ятдесяти років, і велике майбутнє відкривалося перед ним у царині служби вітчизні. Дехто навіть бачив у ньому наступника Стефана Хмелецького , котрий починав свій шлях простим степовим рицарем, а закінчив воєводою київським і сенатором Речі Посполитої. Отож від самого Кричевського залежало, чи піде він тією дорогою, на яку підштовхували його мужність, дика енергія і невгамовна амбіція, жадібна як до багатств, так і до чинів. Саме заради цієї амбіції він нещодавно надто домагався Літинського староства, а коли нарешті воно дісталося панові Корбуту, Кричевський глибоко в серці затаїв розчарування, але вже, здається, майже відхворів від заздрощів і засмучення. Зараз доля немовби знову всміхалася йому, бо, одержавши від великого гетьмана таке важливе військове завдання, він сміливо міг сподіватися, що ім'я його дійде і до королівських вух. А це було дуже важливо, бо після цього залишалося тільки вклонитися панові, щоб одержати привілей із милими душі шляхетській словами: "Бив нам чолом і просив, аби йому подарували, а ми, пам'ятаючи його заслуги, даємо", і т. ін.