Кракатит - Чапек Карел

Нехай так. Але сьогодні треба осушити до дна гірку чашу, бо на цьому дні певність. Переповнитись болем, терпіти страждання й ганьбу і, звиваючись, як черв'як, дуріти від муки. Ти трепетав перед щастям. Тепер напийся муки, бо вона є наркотиком для того, хто страждає. Вже ніч, уже ніч, а вона не приходить.

Дика радість пронизала Прокопове серце: "Вона знає, що я тут чекаю (мусить знати); викрадеться вночі, як усі будуть спати, і полине до мене, розкривши обійми, з устами, повними соковитих поцілунків. Ми зімкнемось устами і будемо пити невисловлені признання. Вона прийде, бліда, і в темряві, тремтячи від холодного жаху радості, віддасть мені свої жагучі губи; і вийде вона з темної-темної ночі..."

У замку гасне світло.

Гольц стовбичить прямо перед альтанкою, заклавши руки в кишені. Його втомлена поза ніби промовляє: "Чи не годі?" Але той, хто в альтанці, із скаженим ненависним сміхом топче останню іскру надії, зволікає з хвилини на хвилину. Бо остання мить його чекання означає кінець усьому.

У далекому містечку дзиґарі б'ють північ. Отже, кінець усьому.

Чорним парком летить Прокоп додому. Бозна-чого він тепер так поспішає. Біжить зігнувшись, а за п'ять кроків від нього чвалає, позіхаючи, Гольц.

XXXIІ

Кінець усьому: це була майже полегкість, принаймні щось певне, безсумнівне. Прокоп учепився за цю думку з упертістю бульдога. Добре, тепер кінець, нема чого боятись. Вона не прийшла навмисне. Цього ляпаса досить, тепер кінець. Він сидів у кріслі, неспроможний устати, знов і знов упиваючись своїм приниженням. Слуга, якого відштовхнули. Безсоромна, пихата, безжалісна. Ну що ж, кінець, і тим краще.

Щоразу, почувши кроки в коридорі, він підносив голову в гарячковім чеканні: ось принесуть листа. Ні, нічого нема. Навіть і того не вартий, щоб попросила вибачення. Кінець.

Пауль удесяте наближався з запитанням в очах: чи не буде якого наказу? Ні, не буде.

— Стривайте, чи нема для мене якого листа? Пауль заперечно покрутив головою.

— Гаразд, можете йти.

Холодним камінням йому здавило груди. Порожнеча, кінець. І якби двері відчинились і на порозі стала вона сама, — і тоді сказав би: "Кінець". "Милий, милий", — чується Прокопу її шепіт, і враз проривається його розпач. "За що ви мене так принизили? Коли б ви були покоївка, я б вам пробачив усю вашу пиху, але княжні таке не прощається. Чуєте? Кінець, кінець!" Вбіг Пауль:

— Чи не буде якого наказу?

Прокоп замовк. Останні слова він, мабуть, вигукнув уголос:

— Ні, Паулю. Чи немає для мене якого листа? Пауль співчутливо хитає головою.

День густіє, як огидне павутиння; вже вечір. У коридорі почулись якісь голоси, і Пауль влітає з радісним криком:

— Лист, ось лист, — шепоче він радісно. — Засвітити?

— Ні, не треба.

Прокоп відчуває в пальцях тонкого конверта, вдихає гострий знайомий аромат; він хотів би нюхом дізнатися, що там усередині. Крижане вістря вгороджується ще глибше в його серце. "Чому написала аж увечері? Бо лише наказує мені: "Не смійте приходити до нас, і все". Добре, княжно, хай буде так. Як кінець, то й кінець. Прокоп схопився, знайшов чистого конверта, вклав туди нерозпечатаного листа й заклеїв.

— Паулю, швидко віднесіть це її світлості.

Ледве Пауль вийшов, як він захотів повернути його назад, та було запізно. Прокоп пригнічено зрозумів: те, що він зробив, є справді кінець усьому. Він зарився обличчям у подушку, стлумлюючи те, що нестримно рвалося з уст.

Прийшов доктор Крафт, що, мабуть, почув про все від Пауля, і намагався чим-небудь утішити, розважити Прокопа в його болючім розпачі. Прокоп звелів принести віскі, щоб звеселитися хоч цим. Крафт пив содову воду і притакував у всьому, хоча це були речі абсолютно не сумісні з його ідеалізмом. Прокоп лаявся, кляв, удавався до наикрутіших виразів: йому ніби легше ставало від того, що він усе закидав брудом, запльовував, топтав, ганьбив. Він висипав із себе цілі гори лайки та всяких гидких слів, жінок просто вивертав навиворіт, говорив про них найгірші речі, таку гидоту, яку лише можна вигадати. Крафт, пітніючи з жаху, мовчки притакував розлюченому генієві. Та врешті Прокопів запал вичерпався, він змовк, нахмурився і пив, пив. Потому ліг не роздягаючись у ліжко, що неначе гойдалось, мов човен, і втупився в розвихрену темряву.

Вранці встав, геть розбитий, з огидою до себе, і вибрався до лабораторії. Однак не робив нічого, лише ходив по кімнаті, підкидаючи ногою губку. Потім у нього виникла нова думка; він змішав страшну, нетривку вибухівку і послав у дирекцію, щоб сталася якась солідна катастрофа. Проте нічого не трапилось. Прокоп упав на койку і проспав, не прокидаючись, тридцять шість годин.

Прокинувся він іншою людиною, холодною, стриманою, тверезою. Якоюсь смертельно байдужою до всього, що діялося доти. Він знов уперто й методично почав працювати над вибуховим розпадом атомів. Теоретично він доходив до таких жахливих результатів, що волосся в нього ставало дибом від усвідомлення тих страшних сил, серед яких ми живемо.

Одного разу під час обчислень його охопив якийсь неспокій. "Мабуть, я втомився", — промовив він сам до себе і вийшов без капелюха надвір. Несвідомо звернув до замку, машинально збіг по сходах нагору і попрямував коридором до свого колишнього помешкання. Пауля не було на його звичному місці. Прокоп увійшов до кімнати. Все було так, як він залишив, але в повітрі витали знайомі пахощі княжни. "Безглуздя, — подумав Прокоп, — мені просто приверзлось. Я занадто довго вдихав гострі запахи лабораторії". А проте це його болюче хвилювало.

Він сів на хвилинку й здивувався: яке вже все це далеке! В замку стояла тиша, пообідня тиша. Чи змінилось тут що-небудь? Чутно притишені кроки в коридорі. "Це, мабуть, Пауль", — подумав він і вийшов. Але то була княжна.

Вона кинулась до стіни від подиву й жаху і стояла, смертельно бліда, з широко розкритими очима й перекривленим, наче від болю, ротом. Видніли коралово-червоні ясна. "Чого їй треба в кімнатах для гостей? Може, йде до Сувальського?" — враз блиснуло Прокопові, і щось у ньому порвалось. Він ступив крок, ніби хотів кинутись на неї, але з горла вирвався лише хрипкий звук, і він вибіг надвір. Чи то вслід йому простягались руки? Не оглядайся, геть, геть звідсіль!

Аж далеко за замком, на незораному полігоні, впав Прокоп обличчям на землю. Бо є лише одне гірше за біль приниження — це муки ненависті.

А збоку, за десять кроків від нього, сидів зосереджений і незворушний Гольц.

Настала ніч, задушлива, важка і незвичайно темна. Заносилось на бурю. В такі хвилини люди якось дивно дражливі, і їм не слід вирішувати тоді свою долю, — це недобрий час.

Близько одинадцятої Прокоп вискочив із дверей лабораторії і, приголомшивши сонного Гольца стільцем по голові, зник у нічній пітьмі. За хвилину розляглись два постріли біля залізничної станції. Низько на обрії жахливо блискало, після чого ставало ще темніше. Але з високого насипу підвівся гострий пруг синього світла, посунувся вздовж колій, захоплюючи вагони, цейхгаузи, купи вугілля, і натрапив на чорну постать; вона петляє, падає на землю, кидається вперед і знову зникає в тінях, далі біжить між бараками до парку. Кілька інших постатей кидається за нею. Рефлектор обертається до замку. Знову почулося два тривожних постріли, і втікач пірнає в гущавину.

Незабаром у спальні княжни стукнуло вікно. Княжна схопилась і відчинила; раптом у кімнату влетів зібганий клаптик паперу з камінцем усередині. З одного боку щось було нерозбірливо нашкрябано зламаним олівцем, а з другого були густо й дрібно написані обчислення. Княжна швидко почала одягатись, але в цю мить ляснув постріл за ставком. Задубілими пальцями княжна застібала гаплики сукні, тим часом як покоївка, дурна коза, тремтіла від страху під периною, налякана пострілами. Але не встигла княжна вийти, як побачила крізь вікно двох солдатів, що тягли когось чорного. Той борсався, як лев, і хотів вирватись. Отже, не був поранений.

На обрії спалахувало широке жовте полум'я: але гроза, що мала дати полегкість, не починалася.

Заспокоївшись, Прокоп з головою поринув у лабораторну роботу — чи принаймні змушував себе працювати. Щойно пішов від нього Карсон. Дуже невдоволений, він недвозначно сказав, що коли Прокоп не хоче поводитись по-людському, то його силою перевезуть у безпечніше місце. Ну, все одно, хай буде, що буде. Пробірка тріснула в Прокопових пальцях.

В передпокої відпочиває Гольц із забинтованою головою. Прокоп давав йому кілька тисяч за побої, але він не взяв. Ат, нехай робить, що хоче. Перевезуть кудись — будь ласка. Кляті пробірки, все лускають одна по одній...

У передпокої зашамотіло, ніби хтось схопився, прокинувшись зі сну. Мабуть, знов одвідини: Крафт чи хто. Прокоп і не обернувся, коли рипнули двері.

— Милий, милий, — прошепотів хтось.

Прокоп захитався, схопився за стіл і обернувся, як уві сні. Перед ним стояла княжна. Вона прихилилась до одвірка, бліда, з темним, нерухомим поглядом, і притискала руки до грудей, ніби намагаючись утихомирити калатання серця.

Тремтячи всім тілом, він підійшов до неї, торкнувся пальцями її обличчя, плечей, ніби не ймучи віри, що це вона. Тоді вона поклала йому на губи холодні тремтячі пальці.

Прокоп штовхнув двері й виглянув до передпокою.

Гольц зник.

XXXIII

Вона сиділа на ліжку заціпеніло, підтягнувши коліна до підборіддя; сплутане волосся пасмами падало на обличчя, а руками вона обхопила шию, ніби в корчах. Жахаючись того, що вчинив, він цілував їй коліна, руки, волосся, повзав долі, засипав її просьбами й ніжними словами. Княжна нічого не бачила й не чула. Йому здавалося, що вона тремтить з огиди від кожного його дотику. Його волосся липло до лоба, вкритого холодним потом, і він кинувся до крана й пустив на голову струмінь холодної води.

Вона тихенько встала й підійшла до дзеркала. Прокоп підступив до неї навшпиньках, хотів захопити її зненацька. Але враз побачив її в дзеркалі; вона дивилась на себе з виразом такої дикої, жахної, розпачливої огиди, що він остовпів.

Княжна побачила його позад себе.

— Я дуже бридка? — мовила, обертаючись. — Не осоружна тобі? Що я зробила, що я зробила! — Вона припала обличчям до його плеча, ніби хотіла сховатися. — Я дурна, еге ж?..