Кракатит - Чапек Карел

— Бо я страшенно боюсь таких речей. Чи можна тепер уставати? — І він схопився і обтрусився, як пес. — Чудовий вибух, — промовив захоплено і так, ніби й не було нічого, глянув на княжну.

Княжна обернулась; вона була бліда як крейда, але володіла собою.

— І це все? — запитала вона недбало.

— Боже мій, — репетував Карсон, — хіба цього не досить? Однісінька коробочка пудри! Таж ви справжній чарівник, запроданий дияволу, король пекла, чи хто... Хіба ні? Так-так. Король матерії! Княжно, гляньте, ось король, — сказав він з явним натяком і вже квапився далі: — Геніальний, правда? Унікальний чоловік. Ми перед ним — ганчірники, слово честі! Як ви це назвали?

До приголомшеного Прокопа вернулась розважливість.

— Нехай княжна дасть назву, — сказав він, радий, що хоч на таке спромігся. — Це... її вибухівка...

Княжна завагалась.

— Назвімо його хоча б "віцит", — гостро відказала вона.

— Що? — перепитав Карсон. — Ага, vicit, себто, по латині, "переміг", так? Княжно, ви геніальні! "Віцит" ! Чудово! Ура!

Але в Прокопа майнула в голові інша, страшна етимологія цього слова. Vitium. Le vice. Розпуста, порок. І він глянув з жахом на княжну, але на її застиглому обличчі не можна було прочитати жодної думки.

XXX

Пан Карсон поперед усіх побіг до місця вибуху. Княжна — видно, навмисне — відстала. Прокоп думав, що вона хоче йому щось сказати, але вона лиш показала пальцем на обличчя; там він знайшов криваві сліди її зубів і, взявши жменю землі, розмазав її по щоці, ніби його вдарило при вибуху грудкою.

На місці вибуху утворилася яма, наче кратер, поперечником майже п'ять метрів. Важко було визначити силу вибуху, але Карсон вважав, що вона була разів у п'ять більша за вибухову силу оксиліквіту.

— Чудова річ, — мовив, — але для практичного застосування надто сильна.

Взагалі Карсон узяв на себе обов'язок підтримувати розмову, і він зручно уникав слизьких тем. Коли дорогою назад він з трохи підозрілою люб'язністю попрощався, посилаючись на.те і на се, Прокоп збентежився до краю, не знаючи, що йому казати. Він розуміє, що жодним словом не можна торкатися цієї дикої і темної пригоди під час вибуху, коли "небеса розверзлись від огняної сили" ; в ньому ворушилось гірке й прикре почуття, що княжна прогнала його з огидою, як лакея, з яким... з яким... Він стиснув кулаки і заговорив про щось стороннє, здається, про коней. Слова застрягали в горлі, а княжна помітно прискорювала ходу, щоб якнайшвидше дістатись до замку.

Прокоп сильно кульгав, та не давав цього взнаки. В парку він хотів попрощатись, але княжна збочила на іншу доріжку. Він, вагаючись, пішов за нею. Тут вона пригорнулась до нього плечем, відкинула голову і підставила йому спраглі вуста.

Песик княжни, китайська такса Той, почувши, що йде господиня, з радісним скавчанням помчався до неї через кущі і клумби. Ось вона! Ага! Але що це? Песик скам'янів. Цей Непривітний Велетень обхопив її, вони вп'ялися одне в одного і хитаються в німій шаленій борні. О, пані переможена, руки їй опустились, і вона, зойкнувши, упала в обійми Великого. Тепер він її задушить! І Той загорлав своєю собачою чи, може, китайською мовою: "Рятуйте! Рятуйте!"

Княжна вирвалась із обіймів Прокопа.

— Ох, цей пес, цей пес! — засміялась нервово. — Ходім!

У Прокопа задурманилось у голові. Він ледве міг ступити кілька кроків. Княжна взяла його під руку (шалена! що, коли хтось...) Прокоп її тягне, але ноги в неї плутаються; вона вчепилася пальцями в його руку, ніби хоче роздерти її, в очах їй темніє, і раптом з хрипким риданням вона кидається йому на шию, так що він аж захитався, і шукає його вуст. Прокоп упився в неї руками й губами; в довгих бездиханних обіймах її напружене тіло нараз слабне, як спущений лук, м'яко і безвладно обвисає. З заплющеними очима лежить княжна на його грудях і лепече безглузді солодкі слова, дає голубити своє обличчя й шию дрібними поцілунками і сама, наче п'яна, відповідає на них, себе не тямлячи; одурманена, піддатлива, мліючи, без кінця ніжна, покірна, мов овечка, мабуть, щаслива в цю мить, щаслива якимсь невимовним беззахисним щастям. О боже, який усміх! Який тремтливий пречудовий усміх на її жагучих устах!

Розплющила, відкрила очі і швидко вирвалася з його обіймів. Вони стояли за два кроки від головної алеї. Немов прокинувшись зі сну, провела вона по обличчі руками і прихилилась до дуба. Ледве випустив її Прокоп із своїх рук, як серце йому знову сповнилось огидними сумнівами. "Боже... Я ж для неї лише слуга, з яким вона... видно... розпалюється в хвилину слабкості, коли... Її гнітить самотність, чи що... А зараз мене відштовхне, як пса... щоб потім з іншим..." Він підійшов до неї і грубо поклав їй руку на плече. Вона обернулась із боязким, збентеженим, ніби приниженим усміхом.

— Ні, ні, — прошепотіла вона, спинаючи руки, — прошу, більш не треба...

Серце Прокопа раптом сповнилось безмірною ніжністю...

— Коли... коли я вас побачу знову? — промовив він.

— Завтра, завтра, — прошепотіла вона, лякливо відступаючи в бік замку. — Треба йти, тут не можна.

— Завтра — де? — наполягав Прокоп.

— Завтра, — повторила вона нервово, зіщулившися від холодного тремтіння, і мовчки рушила далі.

Перед замком подала йому руку:

— До побачення.

Їхні пальці гаряче сплелись. Забувши про все, він притяг її до себе.

— Не можна, зараз не можна, — шепнула вона і обпекла його останнім вогняним поглядом.

Якоїсь великої шкоди спробний вибух віциту не наробив. Лише знесло кілька димарів з ближчих бараків та повилітали деякі шибки. Іще луснули великі вітражі в покої князя Гагена. Старий паралізований князь у ту хвилину насилу підвівся і став, мов той вояка, чекаючи дальшої катастрофи.

В князівському крилі замку все товариство сиділо після вечері за чорною кавою, коли ввійшов Прокоп, шукаючи очима княжну; він уже не міг знести мук сумніву й непевності. Княжна зблідла, але веселий дядечко Рон підхопив Прокопа, вітаючи його з чудовим успіхом і так далі. Навіть пихатий Сувальськии з цікавістю став розпитувати, чи це правда, що він може кожну річ перетворити в вибухівку.

— Ну, наприклад, цукор, — запитав він і жахнувся, коли Прокоп сказав йому, що цукром стріляли ще в Велику війну.

Незабаром Прокоп був у центрі уваги, але затинався, відповідаючи, і ніяк не розумів поглядів княжни, яка ніби підохочувала його, лише ловив їх налитими кров'ю очима з жахливою увагою. Княжна сиділа як на голках.

Нарешті розмова перейшла на щось інше, і Прокопові здавалось, що його ніхто не помічає. Ці люди так добре розуміли одне одного, говорили легко, натяками і з великим інтересом про речі, на яких він зовсім не розумівся або й не знав, до чого вони. І княжна ніби ожила. "От бачиш, — подумав він собі, — вона має з ними в тисячу разів більше спільного, ніж із тобою". Він спохмурнів, не знав, де йому подіти руки; нарешті закипіла в ньому сліпа злість, і він поставив чашку з кавою на стіл так рвучко, що вона розбилась.

Княжна грізно зміряла його поглядом, але люб'язний дядечко Шарль урятував становище, розповівши історію про одного капітана, що розчавив у руках пляшку з-під пива. Якийсь гладкий кузен докинув, що й він зміг би це зробити. Тоді принесли кілька порожніх пивних пляшок з товстого зеленого скла, і всі один по одному пробували їх роздавити, але жодна з них навіть і не тріснула.

— А тепер ви, — сказала княжна, швидко глянувши на Прокопа.

— Не зможу, — буркнув Прокоп, але княжна так владно глянула на нього, що Прокоп устав і схопив пляшку за шийку.

Він стояв непорушно, не корчився від зусиль, як інші; але м'язи у нього на обличчі до краю напружились. Він скидався на пралюдину, що наміряється когось убити коротким києм. Насуплений, із скривленими від натуги вустами, з перекошеними плечима, він, ніби горила, що готується до нападу, втупив налиті кров'ю очі в княжну. Запала тиша. Княжна підвелася, не зводячи з нього очей. Губи її міцно стислись над зціпленими зубами; на смаглявому обличчі проступили жили, вона насупила брови і швидко дихала, ніби від тяжкого фізичного напруження. Так стояли вони одне проти одного з перекривленими обличчями, ніби два жорстокі супротивники. Обоє конвульсивно здригались від голови до п'ят. Усі затаїли віддих. Було чути лише сопіння двох людей. Аж нараз щось хруснуло, скло розкололось, і дно пляшки брязнуло на підлогу.

Першим отямився "mon oncle" Шарль. Він розгублено заходив по кімнаті, потім Кинувся до княжни.

— Міно, Міно, — зашепотів він швидко і посадив її, майже непритомну, в крісло; став перед нею навколішки і почав з усієї сили розгинати їй пальці; долоні її були в крові — вона вп'ялася в них нігтями.

— Візьміть у нього пляшку з рук, — сказав Шарль, розгинаючи їй пальці.

Князь Сувальський опам'ятався.

— Браво! — закричав він і почав плескати в долоні; а фон Граун схопив Прокопову правицю, що й досі стискала скло, і також почав розгинати його пальці.

— Води, — крикнув гладкий кузен, розгублено оглядаючись, ухопив якусь серветку, намочив водою і поклав Прокопові на голову.

— А-а-ах! — вирвалось у Прокопа з полегкістю, напад минувсь, але в голові ще апоплексично вирувала кров і ноги тремтіли від кволості, так що він аж мусив сісти.

Oncle Шарль масирував на коліні спітнілі й тремтячі пальці княжни.

— Це небезпечна гра, — буркнув він, тим часом як княжна, зовсім знесилена, ледве зводила дух; але на устах її тремтів блаженний звитяжний усміх.

— Це ви йому допомогли, — крикнув гладкий кузен, — ось у чому річ!

Княжна встала, ледве тягнучи ноги.

— Пробачте, панове, — дромовила вона мляво, так глянула осяйними, жагучими очима на Прокопа, що він аж злякався, щоб хто не помітив цього, і вийшла, спираючись на дядечка Рона.

Тепер треба було якось відзначити Прокопів подвиг. Зрештою, ці панове були добродушні парубки, що тільки любили вихвалятися своїми геройськими вчинками. Прокоп надзвичайно піднісся в їхніх очах, — адже він роздушив пляшку і зумів випити неймовірну кількість вина й горілки, не звалившись під стіл. О третій годині ночі князь Сувальський уже цілувався з ним, а гладкий кузен мало не зі сльозами на очах пропонував йому брудершафт. А потім перестрибували через стільці, знявши страшенний гамір. Прокоп усміхався, він був ніби в тумані; та коли його хотіли завести до єдиної балттінської повії, він вирвався, назвав їх п'яними тварюками і сказав, що йде спати.

Проте, замість учинити так розумно, він звернув до чорного парку і довго, без кінця міряв очима темний фасад замку, шукаючи якесь вікно.

А Гольц дрімав за п'ятнадцять кроків від нього, прихилившись до дерева.

XXXI

На другий день ішов дощ.