Старосвітський хлопчина - Моріак Франсуа

"Нічого ти не вмієш робити власноруч,— не раз зневажливо казала мені мама,— ти не здатний стати навіть вантажником". Так, і навіть убити себе. Тешуейрська лагуна нині зовсім зміліла. А отрута... хіба можна купити її в аптекаря без рецепта? Я надто боягузливий, щоб наважитися прийняти смерть, як Анна Кареніна під колесами поїзда, надто боягузливий, щоб кинутися вниз із висоти, надто боягузливий, щоб натиснути гашетку.

Найдивніше, що єдина моя підпора — віра в вічне життя — не мала тоді для мене ані найменшої ваги. За дефініціями малого катехізису й заборонами казуїстів мені чувся глузливий регіт: ці йолопи прирівнюють до вбивства акт добровільного відходу зі світу... Насамперед не такий уже він добровільний, бо його доконечність закладено в нас так само, як усе, що вбиває нас день у день, од народження аж до смерті. У цей мій приїзд земля Мальтаверна стала для мене саме тим, чим вона була,— похмурими яловими ландами, які рано чи пізно вигорять дотла. Перетворював її мій власний погляд, магія мого погляду. Так само, як і Марі. Земля Мальтаверна і Марі завжди залишалися такими, які є. Я втратив над ними владу перетворення. Тільки б Марі не подумала, що я хотів померти через неї.

Я намагався молитися, але слова втрачають усякий сенс, коли я вимовляю їх, і цей притулок, де я часто рятувався і де, як я вважав, можна поринути в споглядання, обертається розверзлим проваллям у порожнечу, в ніщо.

Але, повторюю, бувають дні полегкості. Несподівано я віднаходжу смак до життя. Я знаю, це ненадовго, хвороба повернеться, але я скористаюся з часу, даного мені на перепочинок. Глупої ночі я підводжуся й виходжу босий на балкон, де ми з Марі стояли, спершись на поруччя. І мої очі бачать усе це ще раз, так, усе це було: небо з пригаслими зорями, сосни, підняті до неба верхи сосон, і мої очі, задивлені на них, і охоплене розпукою серце. Це було, я брехав, запевняючи, що нічого не було, і якщо я загубив ключа від цього безглуздого світу, це ще не означає, що ключа нема.

Години полегкості приходили дедалі частіше, поки не стався випадок, про який я зараз розповім. Я й справді думав, що це тільки випадок, а то був той поворотний пункт, де доля чигала на мене і схопила за горло, ніби всі мої думки про самогубство були провісниками біди, готової упасти на нас усіх.

Хоч у вересні ніхто вже не купається біля млина пана Лапейра — вода там холодна як лід — але того дня було так тепло, що я на всяк випадок захопив із собою купальний костюм. Безперечно, мене не полишала думка про можливість покінчити все заразом цього дня, бо ж я, напевне, буду там сам. Мене страшив кінець Анни Карені-ної, але не кінець Офелії — мабуть, я таємно знав, що інстинктивно почну робити рухи, які не дадуть мені потонути. В мене роїлися якісь невиразні думки про можливість нещасливого випадку. Я уявив собі горе матері, горе Марі. Казатимуть те, що кажуть у таких випадках: може, корчі або крововилив. Свідків не буде.

Спускаючись піщаною дорогою до млина, я з досадою побачив, що в ставку хлюпається якийсь самотній купальник. Вода занадто холодна, довго він там не пробуде. Я вирішив почекати, поки він звільнить мені місце, і ковзнув у чагарі папороті, звідки міг стежити за ним, сам залишаючись непоміченим. Є особлива втіха — звичайно в ній не признаються, але я признаюся — дивитися на того, хто нас не бачить, навіть не знає, що ми тут, і думає, що він сам. Справді втіха, доступна лише Богові. Дуже скоро я помітив, що мій купальник був купальницею — правда, такою тоненькою й довгоногою, що легко було помилитися. Але, мабуть, уже не маленькою дівчинкою. У дівчаток не зрозумієш — дівчатка ніколи не бувають дітьми, дитинство їм заказане. Ця, очевидно, була ще дівчиськом, вона купалася в хлоп'ячому купальнику. Дівчина з містечка ніколи б цього собі не дозволила. Вона вибрела з води, вмостилася на березі на сонечку, щоб обсохнути, озирнутися довкола. Був полудень — тиша й безлюддя. Вона мершій спустила шлейки купальника, невинно оголивши худорляві плечики й ледве окреслені перса. Те, що я відчув, зовсім не подібне до того, про що може подумати Донзак — не любострастя фавна. Ні, маленькі дівчатка ще не викликають у мене поганих думок. Мені здалося, ніби кулак, що стискав моє горло, раптом розтулився (аби ж знаття!), ніби хтось прибрав долоні, що затуляли мої незрячі очі, і я раптом прозрів. Уже саме це створіння було дивом, а в світі таких мільйони — в тому світі, який я не знав і в який проте ніщо й ніхто не змусить мене вступити, якщо я волітиму сидіти в своїй кімнаті, де є тільки книжки і нема жодної людини.

Підвівшись, дівчинка довго стояла під сонячним промінням, і так далеко були від мене нечисті думки, що, дивлячись на неї — хай це важливо лише для мене самого — я, як звичайно, побачивши чудове юне тіло, відчув з усією очевидністю, що Бог є. Бог існує, ви ж бачите самі. І той самий голос, що кричав мені на вухо: "Все перед тобою, все тобі дано, убивай і їж!.." — той самий голос шепотів: "Але ти можеш вибирати: і зректися всього, і шукати мене, і в цьому єдина рада".

Дівчинка зникла в чагарях папороті і скоро показалася знову, в короткій спідничці, не дуже гарна, оскільки я міг судити віддалеки: круглий гребінець туго стягував її волосся, і чоло здавалося зависоким.

Але я бачив її без сукні і знав, що вона прекрасна — не вродою, втіленою в уже сформованих рисах, а тою, що таїться в мінливих лініях, які складаються в пору дозрівання. Я підглянув мить між зорею і світанням чи, точніше, між світанням і ранком — диво, що триватиме недовго і по-справжньому ще не почалося.

Я дав їй піти й рушив слідком, тримаючись трохи по-одаль. Вона простувала, статечна й поважна, як доросла дівчина, потім, нараз підскочивши, мов козеня, пірнала в зарості папороті, нахилялася, щось там збирала і знов рушала далі. Зненацька суха галузка хруснула в мене під ногою. Вона обернулася, піднесла ручку до очей, щоб розглядіти, хто воно йде за нею, і раптом — може, впізнала мене? — кинулася щодуху тікати і зникла за поворотом стежки. Коли я підійшов до повороту, її вже й слід прохолов — певне, сховалася в лісі.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Вертаючись із млина, весь поглинутий думками про злякану купальницю, я здалеку побачив, що мама чекає мене на ґанку.

Вона гукнула, що мені прийшла телеграма, і, коли я підійшов, простягла її мені, уже розірвану:

— Я її розірвала, звичайно! Це Сімон... стає ж нахабства! Я прочитав: "Необхідно терміново побачитися. Телеграфуйте можливість приїхати завтра Талане".

— Якщо хочеш послухати моєї поради, зажадай, щоб він спершу написав, у чому річ.

— Ні, він дуже скромна людина. Певне, має поважні причини. Я поїду завтра ж уранці. Треба тільки попередити водія.

— Авжеж. І машина твоя і водій твій.

У вранішньому тумані півні Мальтаверна перекликалися з півнями віддалених ферм. "Цей крик, повторений сторожею стоусто" К Я був майже певний, що викликає мене Марі і що я застану її в Сімона. Мені це було навіть не дуже цікаво, я твердо вирішив ухилитися від марних пояснень; коли маєш справу з лицедійкою, нема потреби вдавати, ніби віриш у реальність вигаданого нею персонажа, навіть якщо вона сама в це вірить і вміє дурити себе. Донзак говорить про романи Бурже 2, що це шагова психологія. Так, саме такою мідяною монетою ми розплачуємося одне з одним. А крім того, хоча й я досяг зараз якогось привалу на своєму шляху, я був геть знеможений, я вже нічого не відчував. Сидячи сам у машині, я сміявся від думки, що з усіх моїх претензій до Марі спливло на поверхню тільки те, що сказала вона Сімонові про кропиву на березі Юра, про мух, про бідку і про Нізанський вокзал — її зречення Мальтаверна. Вона зреклася його, невдячна, недостойна, ідіотка!

її не було в Сімона, коли я приїхав, але вона мала прийти на сніданок. Бард казиться, сказав Сімон, тому, що Марі залишить на годину крамницю. Вона була в розпачі, що сама не розповіла мені про свій майбутній шлюб, який зводився для неї тільки до того, щоб книгарня не потрапила

1 Рядок з вірша Шарля Бодлера "Маяки".

в чужі руки. За визнанням Сімона, він передав куті меду, описуючі Марі, як я розлютився, коли він навпростець розповів мені про її план, гадаючи, що мені давно все вже відомо.

— Ви передаєте кожне моє слово,— дорікнув я роздратовано.— Ви здатні все отруїти. Скромність — це, на жаль, чеснота, що її годі будь-кого навчити.

Він мляво боронився. Певне, мав на своєму сумлінні чимало таких гріхів.

Марі приїхала трамваєм десь перед полуднем. Те, що мало ось-ось на мене впасти, але чого я тоді бодай приблизно не міг уявити, тепер, коли це сталося, заважає мені докладно пригадати плутані слова, що ними обмінялися ми з Марі в Сімоновій кімнаті, де нас він полишив самих. Треба віддати належне Марі — тільки-но побачивши моє сумовите обличчя, вона вже не думала більше ні про кого, окрім мене. До того ж, я маю дар — будити в жінках турботливу й захоплену матір. Вона ніжно стисла моє обличчя обіруч і сказала:

— Мені не подобається твій погляд.

Я, не затіваючи суперечки, вислухав усі міркування Марі з приводу її шлюбу, ніби вже не відчував ніякого смутку. Ті кілька годин, що минули після цього порозуміння з Марі, по сніданку в баланському бістро, куди запросив нас Сімон, ті кілька годин здаються якимись безконечними, паузою в моєму житті між двома світами. А потім — і замітки про найбанальнішу пригоду, замітки під портретом у "Жіронді", що її приніс мені консьєрж на вулиці Шеврюс разом із ранковою кавою, було досить, щоб у млі ока жбурнути мене в бездонне провалля, куди я лечу й далі сторч головою.

Отож того ранку, відсьорбнувши кілька ковтків кави, я неуважно зазирнув у газету, і мені здалося, ніби це галюцинація: обличчя маленької дівчинки з зачесаним над високим чолом волоссям, це обличчя без усміху я одразу впізнав. Була то дівчинка з млина. І внизу курсивом: "Жаннета Серіс пішла з дому свого батька пана Нума Серіса позавчора в полудень і не вернулася. Гадають, вона втекла з дому, в дитини помічалася така схильність. Вона мала на собі смугастий светр, білі сандалії на босу ногу. У волоссі круглий гребінець". Далі йшла адреса Нума Серіса, номер телефону. Це була Вошка! Перш ніж збагнути, обдумати й передумати все, що внесла ця історія в мою невтішну тугу, я не міг не посміхнутися: який лихий жарт мені утнули! Отже, це Вошка купалася біля млина пана Лапейра і здалася мені такою прегарною! Це не могло бути випадковістю, надто добре все було влаштовано.