Старосвітський хлопчина - Моріак Франсуа
Хтозна, що могло так роздратувати її під час моєї відсутності.
— Вона спала тут! Ти посмів покласти її в ліжко свого бідного брата! Цю потіпаху!
Як же я цього не передбачив? Тільки-но я вийшов за двері, як вона кинулася слідами, і нюх привів її просто до цих простирадел, абияк запханих під комод.
— Брудні простирадла! Що й казати, бруду на них досить! Ти сам спав на них і ти також! У домі своєї матері, в постелі твого брата! Зроду не думала я, що ти здатний на таке паскудство! Ти ще смієшся, нещасна дитино! Що вона з тобою зробила!
— Я не сміюся, я сумно посміхаюся тому, що ти знову чиниш звичайний свій гріх — висловлюєш необгрунтовані судження. Ця молода жінка, яку ти так ображаєш, тут ніколи не була. А якби й прийшла, то, хай тобі буде відомо, (я на мить завагався), ми б не потребували Лоранового ліжка.
Мама й бровою не повела. Мабуть, просто не зрозуміла мене.
— То хто ж тоді спав у цій кімнаті, на цих простирадлах? Кого це ти підібрав на вулиці?
— Та ти його добре знаєш, мамо, ти його знаєш трохи не від самого народження.
Вона подумала, що я глузую з неї. Коли я кинув їй в обличчя ім'я Сімона Дюбера, вона на хвилю заніміла.
— Ах, тільки його бракувало! Цього відступника!
— Втрата віри — це ще не відступництво. Семінарист, який покинув семінарію,— жертва помилки стрілочника.
— Він перекинувся до ворогів, ти добре знаєш.
— А якщо я скажу тобі, що ті два дні, коли він тут жив, він щоранку ходив на вранішню месу?
Щиро кажучи, безперечних доказів я не мав. Можливо, він уставав удосвіта просто за давньою селянською звичкою. Але я не встояв перед спокусою остаточно збити з пантелику мою бідну матір, яку мені тієї миті навіть стало жаль. Я сказав, що не сумувати, а радіти треба з того, що вона від мене дізналася.
— Поки ти тут робила трус і шукала сліду моїх злочинів, я розмовляв із Сімоном, саме з ним я й мав побачення, і добився від нього згоди зустрітися з паном настоятелем. Не тут, не лякайся.
Луї Ларп у білій літній куртці розчинив двері й промовив:
— Обід на столі, пані!
Не пам'ятаю, щоб я коли-небудь побачив матір такою розгубленою, як під час обіду,— вона завагалась у своїх переконаннях, а насамперед у своєму переконанні, що вона завжди має рацію, а люди саме такі, за яких вона вважає, й іншими бути не можуть. Якщо я не дурив її і молодший Дюбер справді ходив щоранку на месу, значить, вона судила про нього неправильно. Все, що я казав про "ту потіпаху", їй було зручніше геть відкинути і триматися банальної історії про невинного хлопця, причарованого поганою жінкою. Але цю жінку вона ніколи не узнає. А от Сімон знову постав перед нею. А втім, він ніколи не покидав кону, він завжди залишався предметом суперечок між мамою і настоятелем.
Звідки я черпаю все, що я тут пишу про маму, якщо не в самому собі, не в тій думці, що склалася в мене про неї? Чи не намагаюсь я, відтоді як веду цей щоденник, показати Донзакові уявний Мальтаверн, такий самий нереальний, як Спляча красуня, Дракон або Ріке-чубчик *? Що ж було реальним? Моя мати, що мала добрий апетит, завжди дуже уважна до того, що їй подають, така вимоглива й прискіплива до куховарки, того вечора ні до чого не торкнулася. Тільки-но скінчився обід, вона пішла до себе, давши мені цілковиту змогу піти з дому. Але я нікуди не пішов, не бажаючи втрачати ні ковтка нічного повітря, освіженого грозою, я повідчиняв усі вікна, але зі страху перед москітами поклав собі сидіти в пітьмі і навіть не став читати.
Читання настільки заповнює все моє життя (іноді я думаю, чи не позбавляє воно мене від необхідності жити), що, можливо, у двадцять два роки я так і не знав би, що криється за цим заяложеним виразом "внутрішнє життя", якби москіти мого рідного міста іноді не прирікали мене на нерухоме споглядання клаптя зоряного неба над дахами в проймі вікна. Можливо, я так ніколи і не узнав би того, що знаю і про що не наважуся розповісти нікому зі страху набути собі славу самовпевненого дурника чи божевільного. Річ у тім, що слова "царство Боже всередині нас" 1 правильні дослівно, тобто для того, щоб у нього проникнути, досить тільки поринути в самого себе.
Досвід, набутий мною того вечора, став важливою віхою у моєму житті, тому, що я проникнув у те царство так глибоко, як ніколи раніше не проникав, хоча, безперечно, відчував тоді свою тяжку гріховність. Але ж мене виховано в переконанні, що смертельний гріх безповоротно відвертає вас від Бога: а це змушує грішника махнути на все рукою, казати собі: "Все одно пропав" — і припинити боротьбу. Цього вечора, почувши знайомий заклик, пригнічений свідомістю своєї гріховності, я вдався до викруту Донзака, що полягає ось у чому. Треба сказати собі: "Якби я належав до сонму християн, ревних, але позбавлених сповіді, як лютерани або кальвіністи2, я звернувся б із благанням прощення до того, хто пребуває всередині мене. Повне каяття, як нас учили, недоступне простим смертним 3, воно уготоване тільки святим. Якщо ж воно виявиться досяжним, то досяжне й царство Боже,— це Сезам, який неодмінно розчинить свої ворота".
Отож я почав думати про все, що сталося між Марі і мною, і зрозумів, що я не тільки не відчуваю жалю, а, навпаки, вважаю свій гріх не за блюзнірство, а благодать, що найгірш було б, якби ні одна жінка не ввійшла в мою історію... Але ні, тоді благодаттю була б її відсутність. Тепер вже не я говорив із самим собою. Мене опанував цілковитий спокій. Іноді я наспівував собі на музику Мендельсона4, що ми розучували в колежі, або Гуно 5, яку більше любить пан настоятель, молитву Расі-на, *
1 "Царство Боже всередині вас єсть" (Євангеліє од Луки, XVII, 21).
6 3 "Духовних пісень" (1694) Жана Расіна.
Сердець, любов'ю сповнених до Тебе, Не сколотити, Боже, супокій. Вони забули думати про себе, Шукаючи в усьому промисл Твій. Чи єсть же на землі або на небі Те щастя, що миліш за супокій Сердець, любов'ю сповнених до Тебе?
Наступного ранку мама не вставала з ліжка. Віконниці в її кімнаті були зачинені. її мучила така мігрень, що не йшла ні в яке порівняння з мігренню в інших жінок. Цілу ніч вона провела без сну, міняючи компреси на лобі. Вона попросила мене вибачитися перед паном настоятелем. Можливо, вона прибільшувала свою хворобу, щоб полегшити нам побачення віч-на-віч — її останню надію. Настоятелеві нелегко було приховати, яка втіха для нього снідати зі мною вдвох. Його драглисте, ніби зліплене з хлібного м'якуша обличчя, завжди таке стурбоване й сумне, було осяяне невинною дитячою радістю. Він дуже підтоптався, і його тонзура вже не потребувала послуг перукаря, а головне, він перестав величатися, цим він передусім і різнився від пастиря часів мого дитинства. Він утратив свій поважний самовпевнений вигляд.
При перших же його словах, що на вволення волі пані мали змусити мене розговоритись, я ухилився. Я запевнив його, що моя мати даремно взяла собі в голову, буцімто єдина жінка, єдиний проводир мій у житті — це вона і буцімто для мене немає іншого завдання, окрім визволення з-під її влади хоча б ціною нерозважливого в очах суспільства шлюбу. Я остерігся зовсім заспокоювати пана настоятеля, а лише дав зрозуміти, що для мене нічого ще не вирішено.
— Але,— сказав я,— не я зараз цікавлю вас (він хотів заперечити), я хочу сказати, що не задля мене треба вам кидатися в воду, а задля Сімона, з яким я бачуся тепер щодня. Так, настала пора витягти його на берег, але цього разу він сам поспішить туди, куди вабить його покликання, а вам зостанеться тільки полегшити йому дорогу. І будьте обережні, пам'ятайте, що досить вам заговорити про "духовне керівництво", як він одразу ж замкнеться у собі.
Він слухав мене з сумирною увагою, і мене це зворушувало. Бідний настоятель, усі його пристрасні, нерозтрачені батьківські почуття виливалися на цього селянського хлопця, не безсердечного, звичайно, але згрубілого й озлобленого. Про нього він ладен був правити без кінця-краю.
— Я ніколи не спускав з нього ока, знаєш, я віддалеки стежив за ним, а він і гадки не мав про це. Першої зими в Парижі він захворів на запалення легенів. Я зазнайомився з його господинею, задобрив її, а вона сповіщала мене про його здоров'я, звісно, тайкома! Сімон подумав би, що він при смерті, якби довідався, що я никаю біля його постелі.
Мама лежала в себе в кімнаті, тому ніщо не заважало настоятелеві зійтися з Сімоном на вулиці Шеврюс, а не в книгарні. Він погодився, "але тільки з дозволу пані". Коли я, прочинивши двері, виклав мамі наше прохання, вона урвала мене кволим голосом:
— Ах, робіть, як знаєте, аби лиш він не попадався мені на очі.
Зустріч відбулася в віталеньці і тривала десь зо дві години; тоді Сімон подався до себе, не попрощавшись зі мною. Вони домовилися, що Сімон ще на рік залишиться в Тал а не і, де місцевий священик, "святий абат Муро", приятель пана настоятеля, візьме Сімона під свою опіку й підготує до повернення в семінарію, звичайно, не в Бордо, а, можливо, в Іссі-ле-Муліно. Все це вимагало немалих роздумів і клопотів.
Я також пообіцяв настоятелеві, що невдовзі він побачить мене в Мальтаверні: моя мати, зрештою, домоглася від мене згоди на від'їзд, але з застереженням. Я заявив, що спершу мені треба зробити необхідні до моєї дисертації виписки в міській бібліотеці. Навряд чи хто міг похвалитися, що бачив мене там бодай хоч раз за весь той час...
Два місяці не розгортав я цього зшитка. Те, що я пережив, не надається до жодного опису, не вкладається у звичайні слова: є сором, який годі висловити. Все, що я можу розповісти тут про це, буде, як і все інше, лише викладом подій у певній послідовності й порядку. Отож спробую: треба додержати обіцянки, даної Донзакові... По правді кажучи, на якого біса мені ця приключка? Ніби я сам не зазнавав гіркої втіхи, знов і знов переживаючи цей сором, година по годині, аж до кінця моєї історії, точніше, до кінця одного розділу моєї історії, щойно оце початої!
Я пишу це двадцятого жовтня, поклавши зшитка на коліна, в нашій сторожці, в урочищі Шікан, загубленому в глушині, далеко від усіх ферм. Стоїть м'яка година, туман, того дня чекали великого перельоту, але припутні не летять: сьогодні тепло, вони ховаються в гіллі дубів і обїдаються жолудями.
