Де ти був, Адаме? - Белль Генріх

Якусь хвилину було тихо, а потім вона верталась до офортепіано й знову починала грати. Тепер їй уже десь років двадцять сім, і його чомусь втішала думка, що вона має коханця.

Він подумав про те, що скоро буде там, у долині, у своєму домі, по сусідству з Мерцбахами, і завтра по обіді, можливо, побачить того американця. Може, навіть можна буде поговорити з ним і навіть хто зна, чи не пощастить дістати через нього документи — адже він напевно офіцер. Бо неймовірно, щоб фройляйн Мерцбах мала коханцем простого солдата. Він згадав і свою невеличку квартирку в місті, про яку він

написали з того міста, що

будинку вже нема, і він пробував уявити собі це, але ніяк не міг, хоча й бачив чимало будинків, яких потім не стало. Але що його квартири вже не існує— цього він не міг уявити. Він навіть не поїхав туди, коли дістав відпустку з цієї нагоди: не розумів, нащо туди їхати — тільки щоб побачити, що там нічого немає? Коли він був там востаннє, 1943-го року, будинок іще стояв, він позабивав картоном вибиті вікна й пішов до нічної пивнички за кілька будинків від його квартири. Просидів там три години, дожидаючи поїзда, трохи побалакав з офіціантом — дуже симпатичним, розважливим, спокійним чоловіком, ще молодим, купив у нього сигарети за сорок пофенігів і пляшку французького коньяку за шістдесят п'ять марок. Це було недорого; офіціант навіть сказав йому своє прізвище — він уже забув його,— і відрекомендував жінку, чия принадність полягала в щиро німецькій добропорядності, її звали Грета, всі називали її "матінкою", і офіціант запевняв, що з нею дуже приємно випити й погомоніти. І він три години гомонів із Гретою, яка справді здавалась добропорядною, розповідала йому про свій батьківський дім у Шлезвіг-Гольштейні й силкувалась розвіяти йому думки про війну. В тій пивничці було справді затишно, хоча після півночі кільком п'яним офіцерам та солдатам захотілося пройтися церемоніальним маршем.

Він був радий, що вертається додому й може там залишитись. Він довго пробуде вдома і нічого не робитиме, поки час не покаже, який є вибір. Після війни роботи напевне буде вдосталь, але він не збирався багато працювати. Він не мав охоти до того — він хотів не робити нічого, хіба трохи допомагати в жнива, не з обов'язку, а як дачники, що інколи беруть у руки вила. Може, згодом він почне будувати кілька будинків тут по сусідству — якщо зможе дістати замовлення. Він окинув Гайдесгайм швидким поглядом: чимало поруйновано, коло станції ціла вулиця, та й сама станція. На рейках ще стояв товарний поїзд, а паровоз лежав біля колії, розбитий снарядами. З одного вагона перевантажували на американську машину лісоматеріали — свіжі дошки видно було так добре, як труну на подвір'ї столяра, що біліла ясніше, ніж квітки на деревах, жовтувато-біле дерево аж світилося...

Він замисливсь: якою дорогою йти? Фінк пояснив йому, що на залізниці стоять американські вартові, навіть окопи в них там є, але поодиноких людей, які йдуть у поле працювати, вони не чіпають. Та коли він не хоче ризикувати, то можна прокрастися кількасот метрів каналом, у який відведено замулену піском річку; можна пройти ним пригинці, і багато людей, яким з тої чи тої причини треба на той бік, користаються тим каналом — а кінчається той канал у непроглядних чагарях Керпеля, що межують із вайдесгаймськи-ми садками. А як опиниться в садках, там його ніхто не побачить, там він сам знає кожний клапоть землі. Можна також узяти на плечі сапу або лопату. Фінк запевнив, що чимало людей щодня ходять сюди з Вайдесгайма працювати в садках і на виноградниках.

Файнгальс прагнув тільки спокою: лежати вдома в ліжку, знати, що ніхто йому не докучатиме, думати про І лону, може, й бачити її у снах.

Згодом він почне працювати — коли-небудь; спочатку він хотів відіспатись, а мати хай догоджає йому. Вона буде дуже рада, коли він прийде надовго. Може, вдома є якесь куриво, і читати він знову зможе — він же так давно нічого не читав! Фройляйн Мерцбах тепер, напевне, вже краще грає на фортепіано. Йому подумалося, що він був дуже щасливий тоді, коли міг сидіти в садку й читати, коли він мусив слухати невмілу гру фройляйн Мерцбах; він був щасливий, хоча тоді й сам цього не знав. А сьогодні знає: він мріяв про те, щоб спорудити такі будинки, яких іще ніхто не споруджував, а згодом будував такі, що майже не відрізнялись від тих, котрі будували інші. З нього вийшов дуже посередній архітектор, і він знав це, та все ж було дуже приємно, що ти знаєш свій фах і будуєш прості добротні будинки, які часом подобаються тобі й коли вже закінчиш їх. Головне — не ставитись до самого себе занадто серйозно, от і все. Тепер дорога додому здавалась йому дуже далекою, хоча тієї дороги було чи й більше, ніж на півгодини ходи; він почував себе тяжко втомленим і розбитим, отож йому хотілося доїхати туди машиною, до самого дому, лягти в ліжко й заснути. Йому страшенно не хотілось іти тією дорогою, що лежала перед ним,— через американські позиції. Могли з'явитись якісь ускладнення, а він не хотів ніяких ускладнень, він був утомлений, і все йому остогидло.

Коли задзвонило до обідні, він скинув кашкета й склав руки перед грудьми — Фінк і хлопець зробили так само; та й столяр, що збивав труну внизу, на подвір'ї, поклав свій інструмент, а жінка відсунула кошик з городиною й тепер стояла, склавши руки. Люди, видно, вже не соромилися прилюдно молитись, і це чомусь видалося йому відразливим, навіть у собі самому: адже він молився й раніше й Ілона також молилась, дуже побожна й розумна жінка, та ще й вродлива — і така розумна, що навіть священики не спромоглися похитнути її віри. І тепер, почавши молитися, він спіймав себе на тому, що майже за звичкою просить у бога чогось такого, чого вже не існує: Ілони нема на світі, за що ж йому молитися? Але він молився за те, щоб вона повернулась — байдуже звідки, і за свое щасливе повернення, хоч воно вже стало майже дійсністю. Він мав підозру, що всі ці люди моляться за щось, за здійснення якихось бажань, але ж Ілона сказала йому: "Треба молитися, щоб утішити бога",— це вона десь вичитала й була в захваті; і тепер, склавши руки до молитви, він вирішив, що молитиметься по-справжньому тільки тоді, коли йому не буде вже за що молитися. Він і в церкву тепер зможе піти, хоча йому, певне, важко буде бачити обличчя більшості священиків і слухати їхні проповіді. Але ж треба втішити бога, який змушений дивитися на обличчя своїх священиків і слухати їхні проповіді. Він усміхнувся, розняв долоні й надів кашкета...

— Дивіться,— сказав Фінк,— їх уже вивозять.

Він показав униз, на Гайдесгайм, і Файнгальс побачив, що перед похоронним бюро стоїть вантажна машина, кузов якої повільно заповнюється офіцерами з Фінкового залу; навіть згори було добре видно їхні ордени. Потім машина помчала обсадженою деревами дорогою на захід, туди, де вже не було війни...

— Балакають, що вони скоро рушать далі,— сказав Фінк.— Бачите, скільки он танків?

— Сподіваюся, що вони дуже скоро візьмуть Вайдес-гайм,— відказав Файнгальс.

Фінк кивнув головою.

— Так, недовго вже чекати. Ви тоді прийдете до нас?

— Прийду,— сказав Файнгальс.— Я часто до вас приходи тим у.

— Буду радий,— запевнив Фінк.— Хочете закурити?

— Дякую,— відповів Файнгальс і натоптав люльку; Фінк дав йому прикурити, і вони якийсь час дивились униз, на розквітлу рівнину.

Старий Фінк поклав руку на голову онукові.

— Ну, я вже піду,— раптом сказав Файнгальс.— Мені треба йти, я хочу додому...

— Ідіть,— відказав Фінк,— ідіть спокійно, ніякої небезпеки нема.

Файнгальс подав йому руку.

— Щиро дякую,— сказав він і глянув йому в очі.— Щиро дякую. Сподіваюся, що зможу знов відвідати вас.— Він подав руку й хлопчикові, і той глянув на нього своїми темними вузькими очима задумливо й трохи недовірливо.

— Візьміть сапу,— сказав Фінк.— Так краще.

— Дякую,— відказав Файнгальс і взяв у Фінка сапу. Якийсь час йому здавалось, наче він спускається просто до

труїш, яку робив у дворі столяр, прямовисно спускається до неї; він бачив, що ясний жовтий ящик більшає й виразнішає, ніби в біноклі; потім Файнгальс повернув праворуч, минув село, а внизу опинився в потоці школярів, що саме вийшли зі школи, йшов серед них аж до міської брами і лишився сам аж тоді, коли спокійно дійшов до шляхопроводу під дорогою. Він не хотів іти пригинці каналом — довго і нудно. І через непрохідний болотистий Керпель — так само, а крім того, чи не вийде вкрай підозріло, коли він спочатку поверне праворуч, а потім знов ліворуч, до села? І він пішов навпростець, через луки й сади, і зовсім заспокоївся, коли побачив за сто метрів перед собою чоловіка з сапою.

Американці поставили біля тунелю тільки двох вартових. Обидва поскидали каски, курили й знуджено дивились на квітучі сади між Гайдесгаймом і Вайдесгаймом; вони не звернули уваги на Файнгальса, бо стояли тут уже три тижні, і з них два тижні по Гайдесгайму ніхто не стріляв. Файн-

гальс спокійно проминув їх, кивнув їм головою, і вони байдуже кивнули у відповідь.

Йому треба було йти ще десять хвилин — навпростець через садки, потім ліворуч між садибами Гойзерів і Гопенра-тів, тоді трохи головною вулицею, і він — удома. Може, дорогою він зустріне когось знайомого... але не зустрівся ніхто, було зовсім тихо, тільки десь далеко гули автомашини. Про стрілянину о цій порі, видно, ніхто не думав. Навіть регулярні вибухи снарядів, що видавались йому якимись остережними сигналами, тепер не лунали.

Не без гіркоти думав він про І лону. Йому чомусь здавалося, ніби вона втекла від нього; вона вмерла, а вмерти — це ж, мабуть, найпростіше. їй слід би тепер бути коло нього, і йому здавалось, ніби вона могла б бути коло нього. Але вона неначе знала, що краще не доживати до старості й не будувати свого життя на коханні, бо воно може тривати тільки хвилини, тоді як існує інша, вічна любов. Вона, певне, багато знала, більше, ніж він, і він відчув себе одуреним, бо він скоро буде вдома, житиме там, читатиме, по змозі менше працюватиме, а молитиметься для того, щоб утішити бога, а не для того, щоб просити в нього чогось такого, чого він не може дати, коли любить тебе: грошей, або успіху, або ще чогось такого, що допомагає якось пройти життєвий шлях,— адже більшість людей якось спромагаються його пройти, мусить спромогтися й він, бо він не будуватиме таких будинків, що їх не може збудувати більш ніхто,— адже кожен посередній архітектор може їх збудувати...

Він усміхнувся, проходячи повз садок Гопенратів — вони так і не оббризкували дерев отим білим розчином, про який батько казав, ніби він конче потрібен Батько щоразу сварився через це зі старим Гопенратом, але той і далі не хотів оббризкувати своїх дерев.