Де ти був, Адаме? - Белль Генріх

Разом з Мюком вони перейшли мостом річку. Файнгальс стояв перед будинком і дивився їм услід. Здавалося, що всі троє пішли й пропали, але досить скоро вони показалися знову. Машина розвернулась. У будинку навпроти з вікна дивився Дойсен, а внизу в своєму будинку сиділи в сутіні робітники за простим столом, і перед ними стояли тарілки з картоплею й помідорами. В кутку кімнати словачка вперлася одною рукою в бік, а в другій тримала білу сигарету й підносила її до губів. Занадто, як на Файнгальс і в погляд, розгонисто. Коли зафур-чав мотор сірого автомобіля, вона вистромилася з сигаретою в губах із вікна й усміхнулася Файнгальсові. Той уважно подивився на неї й забув відсалютувати обом офіцерам, що від'їздили; на жінці була темна блуза, і голе тіло у викоті біліло ясною плямою під засмаглим обличчям. Мюк, ідучи повз Файнгальса в дім, сказав йому: — Перенесіть кулемет.

Аж тоді Файнгальс побачив, що там, де стояла машина з офіцерами, лежить на дорозі довгий чорний кулемет і скриньки з набоями. Він повільно перейшов вулицю й забрав кулемет, потім ще раз сходив по набої. Словачка все ще вихилялась із вікна; вона струснула з сигарети вогонь і сховала недокурок у кишеню на фартусі. Вона так само дивилась на Файнгальса, але вже не всміхалась, була сумна, а губи — до болю ясно-червоні. Враз вона ледь закопилила губи, відвернулась і заходилася прибирати зі столу. З дому вийшли робітники й рушили до мосту.

Коли через півгодини Файнгальс ішов з кулеметом по мосту, вони ще працювали там, потемки вкладали останні бруси настилу. Останню гайку затягнув власноручно сам Дойсен. Йому присвічували карбідною лампою, і Файнгальсові здалося, наче він тримає в руці гайковий ключ, мов корбу шарманки. Він немовби крутив ту корбу на великому темному ящику, з якого не виходило жодного звуку. Файнгальс, поклавши кулемета, сказав Гресові: "Хвилиночку",— і ще раз вернувся назад. Він почув, що зафурчав мотор машини, яка стояла перед житлом робітників, пішов туди й став дивитись, як вантажать на машину рештки майна: пічку, кілька стільців, кошик картоплі, кухонне начиння й речі робітників. Від мосту надійшли й самі робітники і позалазили в кузов. У руках вони мали пляшки з горілкою й пили з них. Останньою сіла словачка. Вона запнулась червоною хусткою, речей у неї було небагато: клунок, зав'язаний у синю хустку. Файнгальс іще постояв, дивлячись, як вона сідає, а тоді пішов назад. Дойсен останнім покинув міст: із гайковим ключем у руці він ввійшов до Теманового дому.

Півночі просиділи вони з новісіньким кулеметом за низеньким муром, яким було обнесено під'їзд до мосту, і вслухалися в ніч. Вона була тиха — часом з лісу виходили дозорні, перемовлялися з ними кількома словами, і вони далі мовчки сиділи там, вдивляючись у вузьку просіку дороги, що губилась у лісі. Але нічого не сталося. І в горах теж було тихо. Десь опівночі прийшла зміна, і вони вернулись додому й зразу поснули. Аж над ранок почули гамір і посхоплювалися. Грес іще натягав чоботи, а Файнгальс босий підійшов до вікна й подивився за річку; там стояло багато людей — вони вмовляли лейтенанта, щоб він пропустив їх пройти по мосту, а він, видно, не хотів. Ті люди, мабуть, прийшли з гір, з того села, що його дзвіницю видно з-за лісу,— досить довга вервечка людей з візками та клунками, що тяглась аж до лісу, а може, й далі. їхні пронизливі голоси були сповнені страху, і Файнгальс бачив, як пані Зузан у капцях і накинутому на плечі плащі, пройшла через міст. Вона зупинилась поруч лейтенанта й довго розмовляла з людьми, потім звернулась до нього. Вийшов і Дойсен із сигаретою в зубах, не поспішаючи підійшов до них, теж поговорив з лейтенантом, тоді з пані Зузан, звернувся до людей — і врешті потік біженців за річкою повільно рушив у напрямі Сарні. Там було багато возів, високо навантажених дітьми, скринями, корзинами з птицею,— довга процесія, що посувалася вперед дуже повільно. Дойсен вернувся з пані Зузан до будинку й дорогою силкувався, хитаючи головою, розтлумачити їй щось.

Файнгальс неквапно одягся й ліг на ліжко. Спробував заснути, але Грес марудився з голінням і тихо насвистував, а за кілька хвилин, чути було, над'їхали дві машини. Спочатку здавалося, що вони їдуть поряд, потім одна випередила другу: ту ще було ледве чути, а та була вже внизу. Файнгальс устав і спустився вниз. Виявилося, що то коричнева легкова машина, якою часом приїздив інтендант із платнею для робітників. Вона зупинилась біля Теманового дому, і Дойсен із ще одним чоловіком у коричневому, що теж мав на плечах майорські погони, вже йшов до мосту. Тоді під'їхала й друга машина. Вона була сіра, запилю же на, заляпана грязюкою, забризкана й неначе калічна; зупинилась перед домом пані Зузан, з неї вискочив маленький жвавий лейтенант і гукнув до Файнгальса:

— Гайда звідти, тут зараз запахне смаженим! Де ваш командир?

Файнгальс розгледів, що погони в маленького лейтенанта саперські. Він показав на міст і відповів:

— Он.

— Дякую,— сказав лейтенант. Гукнув до солдата в машині: — Наготуй усе! — і побіг до мосту. Файнгальс пішов за ним. Чоловік у коричневому мундирі з майорськими погонами обдивився міст, вислухуючи Дойсенові пояснення, схвально хитнув головою, навіть покивав нею, тоді повільно пішов із Дойсеном назад. Дойсен зайшов у Теманів дім, зразу вийшов зі своїми речами та гайковим ключем у руці, і коричнева машина помчала геть.

Мюк вернувся з обома кулеметниками, лейтенантом-сапером і якимсь унтер-офіцером-артилеристом; той не мав зброї, був геть брудний і виморений, по обличчю в нього котився піт, на голові не було пілотки, він раз у раз показував схвильовано на ліс і на гори за лісом. Тепер і Файнгальс розчув: на дорозі в лісі гули мотори, і те гудіння повільно наближалось. Маленький лейтенант-сапер побіг до своєї машини, гукаючи: "Швидше, швидше!" Солдат уже біг йому назустріч, несучи сірі бляшанки, якісь бурі картонні коробки й моток провода. Лейтенант глянув на годинник.

— Сьома,— сказав він.— У нас ще десять хвилин.— І глянув на Мюка.— Рівно о сьомій десять міст підірвем. Контрнаступ зірвався.

Файнгальс повільно піднявся сходами, зібрав свої речі, взяв гвинтівку, лишив усе надворі коло дверей і вернувся в дім. Обидві жінки, ще не одягнені, збуджено бігали по сінях, виносили з кімнат що попало й кричали одна на одну. Файнгальс позирнув на образ матері божої. Квіти пов'яли; він обережно повибирав в'ялі стеблини, розпушив решту, ще не зів'ялу, в букет і глянув на свій годинник. Було вісім хвилин по сьомій, і з-за річки виразно долинало гудіння моторів — уже ближче, в лісі, село вони минули. Надворі всі стояли готові в путь. Лейтенант Мюк тримав у руці блокнот для рапортів і записував особові дані стомленого унтер-офіцера-артилериста, що понуро сидів на лаві.

— Шнівінд,— сказав унтер-офіцер.— Артур Шнівінд, із дев'ятсот дванадцятого.

Мюк кивнув головою й запхав блокнот у планшетку. В ту мить маленький лейтенант-сапер вбіг у двір зі своїм солдатом і гукнув:

— Лягай! Усі — лягай!

Всі попадали на землю попід стіною будинку, що стояв чолом навскіс до мосту. Лейтенант-сапер глянув на свій годинник — і ту ж мить міст злетів у повітря. Вибух був не дуже гучний, ніщо не просвистіло в повітрі — спочатку наче зарипіло, потім гуркнуло, як в'язка ручних гранат, а потім важкий настил ляпнувсь у воду. Вони ще хвильку зачекали, тоді маленький лейтенант сказав: "Усе!" Вони попідводились і глянули на міст: бетонні опори стояли, настил і пішохідну доріжку акуратно скинуто в річку, тільки з того боку завис шматок поруччів.

Гудіння моторів було вже зовсім близько, тоді раптом запала тиша: видно, колона зупинилась у лісі.

Маленький лейтенант-сапер сів у машину, завів мотор і гукнув до Мюка:

— Чого ви ще дожидаєте? Такого наказу вам не було.— Квапливо відсалютував і помчав геть своєю маленькою брудною машиною.

— Шикуйся! — скомандував лейтенант Мюк.

Усі вишикувались на шляху. Мюк постояв вичікувально дивлячись на обидва будинки, але там ніщо й не ворушилось. Тільки плакала жінка, але, здається, старша з двох.

— Кроком руш! — скомандував Мюк.— Не в ногу — руш! — Сам він ішов попереду, вбивчо серйозний і сумний, і неначе дивився кудись удалеч — може, кудись у минуле.

IX

Файнгальс подивувався, що Фінкова садиба така велика. Спереду він бачив тільки цей вузький старий будинок із вивіскою: "Винарня і готель Фінка. Засновано 1710 року", ветхі сходи, що вели в залу для клієнтів, ліворуч від дверей одне вікно, праворуч — двоє, а біля крайнього вікна праворуч — підворіття, як у всіх будинках виноградарів, розхитані зелені ворота, крізь які ледве могла проїхати підвода.

Але тепер, коли Файнгальс відчинив вхідні двері, він побачив велике, гарно забруковане подвір'я, яке утворили поставлені правильним чотирикутником дуже міцні будівлі. На другому поверсі будинок оперізувало дерев'яне поруччя галереї; за другими ворітьми видно було ще одне подвір'я, на якому стояли повітки, а праворуч — одноповерхова будівля,— очевидно, зала для бенкетів. Він уважно оглянув усе, прислухався й раптом сторопів, побачивши двох американців вартових, що охороняли другі ворота, ходячи туди й сюди, ніби два звірі в клітці, які знайшли потрібний ритм ходи, щоб розминатися; один був у окулярах, і його губи безперестану ворушилися, другий курив сигарету. Каски вони позбивали на потилиці й мали досить утомлений вигляд.

Файнгальс поторгав за ручку двері ліворуч з наклеєним папірцем: "Приватне помешкання" і другі, праворуч, із табличкою: "Готель". Обоє дверей були замкнені. Він постояв, чекаючи й дивлячись на вартових, що невтомно ходили туди й сюди. Тишу тільки зрідка розтинав постріл — супротивники перекидалися снарядами, ніби м'ячами, вони не бились, а тільки нагадували, що війна ще не минула; снаряди летіли, мов сигнальні петарди, десь вибухали, гуркотіли й нагадували в тиші: "Війна, війна! Обережно, війна!" їхнє відлуння ледве доходило сюди. Та послухавши ці нестрашні звуки кілька хвилин, Файнгальс зрозумів, що він помилився: снаряди летіли тільки з боку американців, німці не вистрелили ні разу. То була не перестрілка, а обстріл з одного боку, рівномірний пунктир вибухів, що розкочувалися по гористому краю за річкою ледь погрозливою луною.