Де ти був, Адаме? - Белль Генріх
А насправді дуже мало чоловіків, які здатні по-справжньому випивати й на яких приємно дивитися, коли вони п'ють. На війні такі чоловіки — рідкість.
Крім того, більшість чоловіків поділяють хибну думку, ніби шматочок блискучого металу на грудях або на шиї може змінити людину. їм, мабуть, здавалося, що дурень може стати розумним, а слабодухий відважним, коли йому на якесь видне місце мундира почепити відзнаку, яку він, може, й заслужив. Але Берхем зрозумів, що це неправда: коли й можливо, що відзнака змінить людину, то тільки на гірше. Правда, майже кожного з тих людей він знав тільки одну ніч, та й знав тільки те, що більшість їх не можуть багато випити, хоча всі вони гадають, ніби можуть, і дуже люблять хвалитись, ніби вони там і там, тоді й тоді перепили всіх. Бачити їх, коли вони п'яні, було мало приємно, і ту нічну пивничку, де він тисячу п'ятсот воєнних ночей прослужив офіціантом, ніколи не перевіряли дуже суворо на предмет нелегального товару: треба ж, щоб героям було де пити, їсти й курити, тож його хазяїна, двадцятивосьмирічного здорованя, ще й у грудні сорок четвертого не призвали до армії. Не завдали йому шкоди й бомби, що поступово зруйнували все місто; хазяїн мав за містом, у лісі, віллу, навіть із підвалом, і часом розважався тим, що запрошував до себе на випивку кількох особливо симпатичних йому героїв, запихав їх у свою машину, а тоді пригощав на своїй віллі.
Всі півтори тисячі воєнних ночей Берхем пильно придивлявся до клієнтів, а часом мимохіть слухав їхні балачки, хоч і нудився ними. Він і сам уже не знав, про скільки атак та оточень довідався з тих балачок. Якийсь час він думав, що записуватиме все те, але тих атак, тих оточень було забагато, як забагато було й героїв, котрі не мали відзнак, тож мусили розповідати, що насправді вони їх заробили, бо... Наслухався він тих оповідок про "бо..." й був ситий війною по зав'язку. Хоча декотрі, підпивши, розповідали й правду — він чув ту правду із уст самих героїв та ще від буоцетниць, що приїхали з Франції, з Польщі чи з Румунії. Він завжди міг порозумітися з буфетницями. Більшість з них уміли пити, а він полюбляв жінок, із якими можна випити.
Та тепер Берхем лежав на горищі стодоли в селищі, яке називалось Ауельберг, у нього був бінокль, шкільний зошит, кілька олівців і наручний годинник, і він мав наказ записувати все, що помітить у містечку, яке називалось Вайдесгайм і лежало за півтораста метрів від нього, на другому березі річечки. У Вайдесгаймі він бачив небагато: половину містечка закривала мурована огорожа мармеладної фабрики, а фабрика тепер не працювала. Інколи — дуже зрідка — дорогою проходили люди, вони віддалялись у напрямі Гайдесгай ма і скоро зникали у вузеньких вуличках. Люди піднімались на гору, до своїх виноградників та садків, і він бачив, як вони працюють там, на горі, за Вайдесгаймом, але того, що діялось за Вайдесгаймом, записувати не треба було. Гармата, від якої він був посланий за спостерігача, діставала на день усього сім снарядів, і ці снаряди треба було вистріляти, бо інакше їм не дадуть жодного, а тих семи снарядів не вистачало для артилерійської дуелі з американцями, що стояли у Гайдесгаймі; стріляти по американцях було безглуздо і на віть заборонено, бо на кожний постріл вони відповідали сотнею — такі були вразливі. Отож, коли Берхем записував у свій зошит: "10.30. Американська легкова машина з боку Гайдесгайма під'їхала до будинку неподалік мармеладної фабрики. Зупинилась біля фабрики. Рушила назад об 11.15". Це була марна справа. Та машина приїздила щодня і майже годину стояла за півтораста метрів від нього, але марно було записувати це в зошит: по машині ні разу не вистрелили. З неї щоразу виходив американський солдат і, пробувши в будинку близько години, їхав назад.
Командиром Берхемової гармати був спочатку лейтенант на прізвище Грахт; про нього казали, що він був колись пастором. Берхем у житті мав небагато справ з пасторами, але цей йому дуже подобався. Свої сім снарядів Грахт завжди вистрілював у гирло річки ліворуч від Гайдесгайма заболочену, занесену піском маленьку дельту, де ріс тільки очерет; те місце околиці люди називали Керпель, і там його снаряди не могли завдати шкоди нікому, але Берхем почав по кілька разів на день записувати у свій зошит: "Підозрілий рух у гирлі річки". Лейтенант на це не сказав нічого, він і далі посилав свої сім снарядів у болото. Але два дні тому прислали іншого командира гармати — вахмістра на прізвище Шнівінд, то він свої сім снарядів використовував сумлін ніше. Шнівінд теж не стріляв у американську машину, яка щодня стояла перед мармеладною фабрикою, він стріляв по білих прапорах — очевидно, жителі Вайдесгайма з дня на день сподівалися, що американці займуть їхнє селище, та американці його не займали. Воно було розміщене дуже невигідно, в закруті річки, і дуже легко проглядалось, тоді як Гайдесгайм майже не проглядався, і американці, мабуть, поки що не мали наміру посуватися далі. В інших місцях вони вже пройшли двісті кілометрів у глиб країни, мало не до серця Німеччини, а тут, у Гайдесгаймі, стояли вже три тижні і на кожний постріл по Гайдесгайму відповідали сотнею снарядів чи й більше. Але тепер по Гайдесгайму вже ніхто не стріляв, бо сім снарядів призначалися для Вайдес-гайма та його околиць, і вахмістр Шнівінд вирішив покарати вайдесгаймців за брак патріотизму. Він не міг терпіти білих прапорів.
Проте Берхем і цього дня записав у свій зошит: "9 год. підозрілий рух у гирлі річки". Те саме записав і об 11.15, а об 11.45 знову: "Американська легкова машина з Г. під'їхала до В. мармеладної фабрики". О дванадцятій він збирався на кілька хвилин покинути свій пост, щоб одержати обід. Та тільки-но він ступив на драбину, як Шнівінд знизу гукнув йому: "Хвилинку, побудьте ще трохи нагорі!" Берхем знову підповз до віконця і взяв у руку бінокль. Шнівінд забрав у нього бінокль, впав, як у бою, на живіт і почав дивитись у віконце. Берхем бачив його збоку: Шнівінд належав до того типу чоловіків, що зовсім не можуть пити, але самі себе переконують і вміють переконати інших, ніби вони здатні випити дуже багато. Те завзяття, з яким він, лежачи тут долічерева, вдивлявся в похмурий, безживний Вайдес-гайм, було не зовсім щире; Берхем бачив, що зірочка на погоні у Шнівінд а новісінька і смужечка позументу, що повною, завершеною підковою облямовувала той погон,— так само нова. Шнівінд віддав Берхемові бінокль і сказав:
— Свинюки! Які паскудні свинюки! Білі прапори, бач, вивішують! А дайте-но зошит.
Берхем подав йому зошит. Шнівінд погортав його.
— Дурниці,— сказав він.— Не знаю, що ви там побачили в тому заболоченому гирлі, там же самі жаби. Дайте-но сюди,— він вихопив у Берхема з руки бінокль і навів його на гирло. Берхем бачив, що губи в Шнівінда трошечки заслинені, й тонесенька ниточка слини звисає з них.
— Нічого,— мурмотів Шнівінд,— нічогісінько там немає в тому гирлі, ніщо й не ворухнеться. Тинди-ринди.— Він вирвав із зошита аркуш, із кишені дістав куценького олівця і, дивлячись у вікно, щось написав на аркуші, мурмочучи: — Свинюки! Ох же й свинюки! — Потім, не попрощавшись, пішов до драбини й опустився вниз. Ще за хвилину Берхем теж спустився, щоб одержати свій обід.
Згори, з виноградинка, було добре видно все, і Файнгальс зрозумів, чому Вайдесгайма не займають ні німці, ні американці: немає рації. П'ятнадцять осель і зупинена мармеладна фабрика. Залізнична станція була в Гайдесгаймі, а дальшу, в Ауельберзі, займали німці, і Вайдесгайм лежав у мертвій смузі. Між Вайдесгаймом і горами, ніби в ямі, лежав Гайдесгайм, і Файнгальс бачив, що на кожному більш-менш широкому майданчику тісними рядами стоять танки: на подвір'ї гімназії, біля церкви, на ринку й на великій автостоянці біля готелю "Зірка" —всюди стояли танки й автомашини, навіть не замасковані. В долині вже цвіли дерева, косогори й луки вкривали розквітлі крони — білі, рожевуваті, голубуваті, і повітря було тепле. Весна... Садибу Фінків згори видно було, наче на кресленні: двоє чотирикутних подвір'їв між вузькими вулицями, і навіть чотирьох вартових розрізняв Файнгальс, а в подвір'ї похоронного бюро якийсь чоловік порався біля великого, жовтаво-білого звуженого до одного кінця ящика, що, очевидно, мав стати труною. Свіжообстругане дерево ясніло рожевувато-жовтуватим полиском. А дружина трунаря сиділа на лаві, не ховаючись від яскравого сонця, й чистила городину.
На вулицях буяло життя — жінки з господарськими сумками, солдати, а ось вибіг із школи в кінці містечка цілий клас школярів. А у Вайдесгайм і панувала мертва тиша. Поміж величезними кронами дерев здавалося, що будинки ніби причаїлись, але Файнгальс знав там кожну оселю й побачив з першого погляду, що будинки Бергів і Гопенратів пошкоджено, а батьківський дім цілісінький, його довгий жовтий фасад простягався вздовж головної вулиці, і білий прапор, вивішений із вікна спальні на другому поверсі, був дуже великий, більший, ніж прапори, що були вивішені на інших будинках. Липи вже зеленіли. Але не видно було ні душі, і білі прапори нерухомо, мертво звисали у безвітряній тиші. Велике подвір'я мармеладної фабрики було безлюдне, там і сям лежали іржаві бляшанки, а склади стояли незамкнені. Раптом Файнгальс побачив, що від гайдесгаймської станції від'їхала американська машина і помчала через луки та сади до Вайдесгайма. Вона то зникала під розквітлими деревами, то знову з'являлась, а виїхавши на головну вулицю Вайдесгайма, зупинилась біля воріт мармеладної фабрики.
— Чорт! — тихо лайнувся Файнгальс і спитав Фінка, показуючи пальцем на ту машину.— Що це таке?
Фінк, що сидів поруч нього на лавці перед повіткою для реманенту, спокійно похитав головою.
— Нічого,— відказав він,— то пусте, то коханець фрой-ляйн Мерцбах, він туди щодня їздить.
— Американець?
— Звичайно,— відповів Фінк.— Вона боїться ходити сюди до нього, бо німці часом стріляють по містечку,— тому він їздить до неї.
Файнгальс усміхнувся. Він добре знав фройляйн Мерцбах: на кілька років молодша за нього, тоді, коли він поїхав з дому, вона була чотирнадцятирічною дівчинкою, худим, нервовим дівчиськом, і дуже багато й дуже погано грала на офортепіано — він пригадував, як вона часто в неділю по обіді грала в залі директорового помешкання, а він сидів у садку поряд і читав, а коли вона кінчала грати, її худорляве бліде личко з'являлось у вікні; вона дивилась на садки, сумна й невдоволена.
