Балакучий згорток - Даррелл Джеральд
Тепер зрозумів?
– О, так, сер, – сказав Вілберфорс, а тоді взяв пляшку і зробив великий ковток.
– Дуже дивне ім'я – Вілберфорс, – шепнув Пітер Саймонові, поки чекали наслідків.
– Так, дуже дивне, – погодився Саймон.
Вілберфорс стояв і кліпав, а всі присутні уважно дивилися на нього. Минуло вже п'ять хвилин, а він залишався таким, як і був; їхні серця завмерли: вони так старалися, ризикували своїми життями – і все марно?!
– Як ти почуваєшся? – запитав Папуга.
Вілберфорс зиркнув на нього.
– Я питаю, як ти почуваєшся? – голосно повторив Папуга.
– Ти чо кричиш? Я всьо чую, не глухий! – гаркув Вілберфорс. – Тебе шо – обходить, як я почуваюся, га? Не твоя куряча справа! Краще про себе подбай, бо зараз як дам у дзьоб!
– О Боже! – вигукнув шокований Пітер.
– А ви двоє шо – теж нариваєтеся? – Вілберфорс стрімко метнувся через галявину та заходився горлати на хлопців. – Вам шо – моє ім'я не подобається?! Ану, опустили пики, подивимось, як буде, коли я вам черепи навиворіт повивертаю!
– О Боже! Це фантастика! – вигукнув Венслідейл. – Ніколи в житті нічого такого не чув і не бачив!
Вілберфорс розвернувся і, перш ніж хтось зрозумів, що він збирається робити, схопив Венслідейла за мереживну краватку та почав несамовито трусити.
– А ти! – кричав Вілберфорс. – Мене вже нудить від тебе, мене вже від тебе верне, мені вже твої блювотні прискіпування – онде! Давно вже час тебе провчити!
Із цими словами Вілберфорс дав у око Венслідейлу, герцогу Горностайському, та так добряче, що той відлетів і впав на чайний столик. Діти вражено витріщилися на Венслідейла, який лежав на землі; на ньому згори красувалися бутерброди та меренга, а навколо нього витанцьовував Вілберфорс.
– Уставай і бийся, ти, тюхтію! – кричав садівник. – Ти, слинявий альбіносе, вставай, я порву тебе на шмаття, побачиш! Я відріжу тобі обидва вуха, усі зуби повибиваю!
Словом, шестеро горностайських садівників цілий день витратили на те, щоб спіймати Вілберфорса та замкнути в повітці.
– Я думаю, – сказав Папуга, коли почулися стогони Венслідейла, якого заносили в дім, – я думаю, що цей експеримент можна назвати абсолютно, глобально, цілковито вдалим, правда ж?
Діти від щирого серця погодилися з ним.
Коли Венслідейла трохи попустило (хоч око в нього все одно спухло), він пообіцяв, що горностаї, всі як один, допоможуть їм у битві проти василісків, тож діти і Папуга повернулися в Кришталеві Печери з успіхом.
У Кришталевих Печерах усі метушились і гомоніли – кипіла робота. Грифони загнали отару місячних телят у бічний тунель, де вони готували місячне желе, пластина за пластиною, а Пенелопа, Дульчібелла і Г.Г. вигадували з нього повітряні кулі та інші потрібні речі. Зовні, на полі місячної моркви, Пітер, який тепер почувався у своїй стихії, тренував батальйон кавалерії єдинорогів. Навчав їх бігти риссю, галопом і розвертатись одночасно. Єдинороги навчалися дуже швидко, й невдовзі Пітер уже міг пишатися їхньою точністю і вправністю.
Протягом цих кількох днів Етельред час від часу надовго кудись зникав, і хоча всі це помітили, але ніхто не надав особливого значення, бо кожен мав дуже багато роботи. І ось, коли Пенелопа вигадала з гори місячного желе сімсот вогнетривких костюмів для горностаїв і дуже стомилася, Етельред з'явився. Він неабияк здивував Пенелопу тим, що прийшов у трикутному капелюсі та елегантній уніформі із золотими еполетами й цілою колекцією найрізноманітніших стрічок на рукавах. Мундир був глибокого зеленого кольору, а штани – білі. При боці він мав довгу шаблюку в срібних піхвах.
– О, Етельреде, ти неперевершений, – сказала Пенелопа.
– Ой, тобі справді подобається? – зашарівся Етельред. – Це мій однострій головнокомандувача.
– Так? – здивувалась Пенелопа. – А чий ти головнокомандувач?
– Ходімо зі мною, покажу, – загадково сказав Етельред і повів її одним із бічних тунелів.
Те, що постало там перед Пенелопою, вразило її та потішило – напоготові стояло приблизно п'ятдесят жаб. Усі в гарних яскраво-червоних уніформах із мідними ґудзиками, півкруглих шапочках, прикрашених великими чорними перами, всі озброєні гострими списами, луками і стрілами. Коли вони побачили Пенелопу, то швидко виструнчились.
– Звідки вони взялися? – здивувалась Пенелопа.
– Із Замку Василісків, – пояснив Етельред. – Мені не хотілося бути єдиною жабою, яка прийде вам на допомогу, тому я прослизнув у замок, замаскований під грека, якому треба найняти команду для своїх сорока двох кораблів, і завербував усіх своїх родичів.
– Це чудово, – Пенелопа була зворушена. – Гадаю, Г.Г. дуже зрадіє.
Етельред зняв капелюха та поважно прокашлявся.
– З вашого дозволу, панночко, я хотів би назвати цей підрозділ, м-м-м… Хочу, щоб він називався… Загін Смертельно Страшних Жаб Панни Пенелопи.
– Звичайно, будь ласка, мені дуже приємно, – сказала Пенелопа.
– Дякую, – Етельред був цілком задоволений. – Я саме веду їх на невеличке тренування в стрільбі з лука, тож чи не були б ви такі ласкаві й чи не погодились би, ну, привітати їх, чи щось таке?
– Звичайно, – відповіла Пенелопа.
– Загін, рі-вняйсь! Струнко! – лунко вигукнув Етельред, і всі жаби в червонім однострої ще більше виструнчилися. – Право-руч! Кроком руш!
Підрозділ рушив, і коли вояки крокували повз Пенелопу, Етельред крикнув:
– Стій, раз-два! Право-руч!
Пенелопа стала струнко і військовим жестом привітала вояків.
– Дякую вам, панночко, – сказав Етельред, коли полк помарширував далі. – Зараз я проведу тренування в стрільбі з лука. Дехто з них уже непогано стріляє. Учора один мало не поцілив у мій капелюх.
Пітер і Саймон провели багато часу за книгами у великій бібліотеці Г.Г. Читали про найкращі методи нападу на фортеці, й ось в одній книжці побачили зображення машини, яка, на їхній погляд, могла б їм знадобитись. Вона була схожа на величезну катапульту з довгим важелем, ніби величезна ложка. Треба було потягти за важіль, покласти в заглиблення тієї подоби ложки снаряд і відпустити. Хлопці, між іншим, вигадали з місячного желе одну таку експериментальну катапульту, й вона діяла справно. Питання було тільки в тому, чим же стріляти, але грифони його вирішили.
Вони сказали, що можуть зробити золоті ядра.
І це був не єдиний успіх, бо виявилось, що вони ще й чудові стрільці.
Тим часом Фенелла повернулася з острова Вовкулаків зі всіма своїми родичами і друзями. Пенелопа і її брати спостерігали за їхнім польотом у темряві, й усі визнали, що це найпрекрасніше видовище, яке їм пощастило побачити в Міфології: вогняники пролітали над морем у сяйві місяця, різнобарвною світляною стрічкою. Ця казкова стрічка легко колихалася в повітрі й нагадувала живу веселку. Щойно вогняники прилетіли в Кришталеві Печери, Саймон почав експериментувати зі своїми повітряними кулями. Він вирахував: щоб підняти кошик, у якому сидітиме тридцять горностаїв у повній амуніції, треба посадити в кулю сорок вогняників. Тож їхній повітряний флот мав налічувати п'ятнадцять повітряних куль. Кулі теж були великим успіхом, і вогняники страшенно пишалися тим, що навчились маневрувати в небі.
Приготування йшли повним ходом: коридори були натоптані муштрованими жабами і горностаями, грифони й Табіта до сьомого поту відливали із золота гори ядер, а Пенелопа годинами прив'язувала кошики до повітряних куль особливими шовковими шнурами, які спеціально для цього сплела Дульчібелла.
Напередодні штурму Саймон планував пояснити кожному його завдання та показати на великій моделі Замку Василісків з околицями, яку він змайстрував власноруч, що саме, хто саме й коли саме мусить робити під час штурму. Але треба було знайти приміщення, де всі могли б зібратися разом.
– О, це не проблема, – сказав Г.Г., коли Саймон розповів йому про свій план. – Збери всіх у банкетній залі.
– Я навіть не знав, що тут така є.
– Є, – сказав чарівник. – Ходімо покажу.
І він провів його кількома коридорами, через великі подвійні відчинені двері, за якими й була величезна зала з прекрасною блискучою кришталевою підлогою, освітлена сотнями вишуканих грибних люстр.
– О, це ідеальне місце! – радісно вигукнув Саймон. – Тут поміститься навіть Освальд.
– Дуже добре, що ця зала для чогось знадобиться, – сказав Г.Г. – Колись я побудував її, щоб ми могли тут влаштовувати бали та банкети, якщо піде дощ, бо чомусь зовсім забув, що в Міфології я керую погодою, і якщо захочу, аби дощу не було, то його й не буде. Тож ми цю залу ніколи ще не використовували. Дуже шкода.
– Так, так, але тепер вона нам дуже знадобиться, – підбадьорив його Саймон.
Перед великим штурмом усі зібралися в прекрасній банкетній залі. Там стояли одна за одною шеренги доблесних горностаїв і жаб, великий і гамірний табун єдинорогів, які жваво кивали головами, згуртована зграя грифонів у шкіряних фартушках, які виблискували краплями та іскрами розплавленого золота. Була там ціла юрба метушливих вогняників, схожа на велику, рухливу клумбу. Була тут і панна Вільямсон Сміт-Сміт-Браун зі своїми молодими панянками (вони приїхали сюди на Освальдовій спині й були в захваті від знайомства з королем єдинорогів і герцогом Венслідейлом); був тут і Освальд, власною персоною, блакитний, немов павичеве перо, зі слуховою трубкою напоготові, й Табіта, яка від хвилювання порожевіла ще дужче. За великим банкетним столом у кінці зали сиділи ті, кого Саймон називав Верховним Командуванням. Це були: Г.Г., Папуга і Дульчібелла, Етельред, Пенелопа та хлопці. Перед ними на столі стояла модель Замку Василісків. Коли всі зібралися, Саймон, якого обрали для виступу з промовою, підвівся і постукав довгою палицею по столі, вимагаючи тиші. Поступово в залі перестали пищати, шепотітися та шурхотіти. Запала тиша.
– Пані та панове, – почав Саймон, – я попросив Г.Г. покликати вас сюди, й усі ви знаєте, для чого ми зібралися. Наша мета – захопити Замок Василісків, провчити їх, але найголовніше – врятувати Великі Головні Книги.
Після цих слів почулися схвальні вигуки, стукіт копит, лопотіння крил і гучні оплески.
– А суть зібрання, – провадив Саймон, – ось у чім. У нас є тільки один шанс, тому не маємо права на помилку, і зібрались ми всі тут, власне, аби кожен добре запам'ятав, що йому робити. По-перше: ми ні за що не можемо дозволити василіскам спалити чи знищити спересердя Великі Книги, а вони на це, як нам відомо, цілком здатні.
