Балакучий згорток - Даррелл Джеральд

Голова була гігантська, з ніздрями, як у гіпопотама, з очима, схожими на блюдця, та з обшарпаними вухами, такими здоровенними, що діти спершу прийняли їх за крила. На підборідді та довкола рота в нього густо росли щетинисті вусики-щупальці, схожі на вуса й бороду. Все тіло морського змія вкривала фантастично прекрасна синя луска, очі він мав барви морської хвилі, а бopoдy й вуса – вогненно-руді. На голові поміж вух росли два дивні чорні роги, схожі на ріжки равлика, а між ними сидів кухарський ковпак. Створіння огледілося довкола, посміхаючись саме до себе, вода стікала з нього водоспадами.

Нічого зловісного не було в цій появі. Папугу, здавалося, переповнювала радість.

– Чудово! – сказав він. – Це Освальд. Яке щастя!

– Він добрий? – спитала Пенелопа. З усіх створінь, яких їм довелося бачити в Міфології, Освальд, без сумніву, був найбільший.

– Освальд? – перепитав Папуга. – Освальд? Хо-хо-хо! Найсумирніше створіння в країні.

– Але просто, здається, в нього страшенно багато зубів, повнісінька паща, – пояснила свій переляк Пенелопа.

– Та ні, Освальд хороший, – заспокоїв її Папуга. – Сумирний, як три вівці вкупі, наш Освальд.

– Він допоможе нам? – спитав Саймон.

– Про це я і збираюся, власне, в нього спитати, – сказав Папуга. – Головне – привернути його увагу: він трохи недочуває.

Із цими словами Папуга перейшов на ніс човна, приклав крила рупором до дзьоба і загукав:

– Освальде! Це я, Папуга! Я тут, дурило, в човні!

Освальд безтямно озирнувся, так, ніби чув якийсь звук, але не знав, звідки він. Аж раптом угледів човен. Тої ж миті його очі покруглішали від подиву ще дужче.

– Паляничка! – радісно скрикнув він. – Через стільки років – морська, синя паляничка, нарешті, о, нарешті!

Створіння, яке Папуга називав найсумирнішим у всій Міфології, вигнулося, кинулося… – і перш ніж хто-небудь устиг щось відчути, вже загребло собі в пащеку човен разом із трьома дітьми, Папугою, Етельредом, кошиком, повним харчів, плюс серпи й мішки для рути.

"О Боже, – подумала Пенелопа, коли здоровенні щелепи з білими зубами зімкнулися довкола них. – Оце вже точно кінець нашій пригоді".

Розділ VII

Вовкулаки і вогняники

– Ото дурень! – вереснув Папуга в темряву Освальдової пащі. – Ох, і телепень пришелепкуватий! Із цими потворами, чого доброго, все пір'я повилазить!

– І що нам тепер робити? – запитав Пітер.

– Робити? – вигукнув Папуга. – Що робити? Швидко вибиратися звідси, поки цей дурнуватий Змій ще не проковтнув нас живцем. Ось вам серпи, а мені дайте підзорну трубу – б'ємо його по зубах.

– Ням-ням, – почувся глухий, але гучний голос Освальда, який розмовляв сам із собою. – Ням-ням, скільки років я мріяв про неї! Яке тісто! Яка майстерна випічка! Ням-ням. Оце нарешті справжня здобна паляниця!

– Зараз я покажу цьому дурневі паляницю! – прохрипів Папуга. – Нумо, всі разом!

І щойно Освальд сказав "ням-ням" учетверте, всі: діти, Етельред і Папуга – щосили гримнули його по зубах. І сказав він насправді: "Ням-ням, ай, ой, у-у-у!" – та без зайвих слів виплюнув човен разом із його вмістом.

А потім опустив голову і почав роздивлятися.

– Ого! – ошелешено вигукнув він. – Ця паляниця начинена людьми! Я ще ніколи…

– Йолопе! Це ж я, Папуга! – перебив Папуга, розмахуючи підзорною трубою.

– Ну, якби це була навіть звичайна біла паляниця, начинена людьми, я б дуже здивувався, – бурмотів Освальд, страшенно зацікавлений, – але я впевнений, що синьої паляниці, начиненої людьми, ще ніхто ніколи не бачив!

– Я готовий задушити цю рептилію, – прошипів Папуга перед тим, як заверещати: – Осва-альде-е! Це я-a! Па-пу-га-а!

Освальд придивився пильніше.

– О! – радо вигукнув він. – Це, здається, Папуга! Яка приємна зустріч! Але що це ти робиш у синій паляниці? Це, друже мій, дуже небезпечно – ти можеш стати чиїмось обідом! І що ти тоді зробиш? А якщо вже тобі необхідно плавати, то плавай краще в якійсь шхуні, чи що…

– Це не паляниця! Це кораблик! – закричав Папуга.

– Равлик? – перепитав Освальд. – Ну, це вже ні, любий Папуго. Не хочеться тобі суперечити, але я одного разу бачив равлика, й він був зовсім не схожий на це. А крім того, равлики не сині й не плавають по воді. Ні, ні, зарубай собі на носі – це паляниця. До того ж, марципанова, такі печуть у Болгарії.

– Я не можу з тобою говорити – причепи свою слухову трубку! – крикнув Папуга. – Я вже зірвав голос!

– Полоз? Ні, – заперечив Освальд, – ніякий це не полоз. Звичайно, я можу помилятися. А ще – це може бути синій млинець, хоча… Сумнівно, дуже сумнівно. Навряд чи млинець міг би так добре триматися на воді.

– І навіщо йому найбільші вуха в усій Міфології, якщо він усе одно нічого не чує? – зітхнув Папуга. Він піднявся в повітря та сів просто Освальдові на вухо:

– Де твоя слухова трубка? – закричав він.

– Отож, – задоволено сказав Освальд. – Я теж так думаю. Я дуже радий, що ти нарешті зі мною погодився. Равлики зовсім інші, вони мають ріжки, мушлі, вони слизькі та й взагалі не такі.

– Де слухова трубка? – верещав Папуга. – ТРУБКА, ТРУБКА, ТРУ-УБКА-А!!!

– Нема ніякої потреби так пищати й біситися, – ображено сказав Освальд. – Я без твого крику-вереску чудово чую.

– Слухова ТРУ-УБКА! – закричали всі хором.

– А-а-а, ви хочете на неї подивитися! – приємно здивувався Освальд. – Секундочку, вона в мене лежить ось тут – трендова річ. Звісно, вона мені зовсім не потрібна, бо я і так усе чисто чую, але мати її вдома дуже практично. Тому я знайшов для неї інше застосування – якщо туди заливати цукровий сироп, то можна малювати дуже гарні візерунки на тортиках.

Він опустив під воду свою лапу, вкриту лускою, помацав і витяг бурштиновий, інкрустований сріблом слуховий ріжок. Потім приклав його до вуха й щасливо посміхнувся.

– Ну як? – запитався Освальд. – Як на мене, просто шикарно.

– Чудово! – заволали діти.

– Що? – перепитався змій, нахиляючись та притискаючи ріжок щільніше до вуха.

– Чудово!!! – знову закричали діти.

Освальд випростався, витяг із вуха трубку і зазирнув усередину.

– Хвилиночку, – пробурмотів він, – технічні неполадки.

Він застромив один зі своїх довжелезних кігтів у трубку, трохи подлушпався, потім струснув нею, і з трубки висипалася купка засохлої глазурі.

– Добре, – задоволено сказав він і звернувся до дітей, – розумієте, деколи вона забруднюється.

Освальд знову приклав трубку до вуха, а Папуга підлетів і вмостився на неї.

– Тепер ти чуєш? – запитав він.

– Я завжди чую! – здивовано відповів Освальд. – Я й до цього все чисто чув. Усі ті дурниці про равликів.

– Добре, добре, а тепер слухай уважно. Нам необхідно дістатися до Острова Вовкулаки якнайшвидше.

– До Острова Вовкулаки? – збентежився Освальд. – Якого дідька вам потрібно там? Огидне місце, огидні створіння. Я там нещодавно загоряв, так ті вовкулаки без перестанку жбурляли в мене каміння. Бридкі вульгарні тварюки.

– Розумієш, це дуже довга історія, нема часу пояснювати, – торохтів Папуга. – Але ми мусимо потрапити на острів ще до того, як зійде місяць. Ти міг би взяти нас на буксир?

– Раз плюнути! – відповів Освальд. – Сподіваюся, у вашій паляниці знайдеться мотузка? Ну то обв'яжіть її навколо моєї шиї – і помчали!

Вони закинули петлю на шию Освальду й рушили. Спочатку Освальд так старався плисти якнайшвидше, що човна кидало в різні боки й усі мало не попадали у воду. Слухову трубку змій заховав так надійно, що догукатися до нього було неможливо. Аж нарешті Папузі довелося вилетіти з човна та добряче клюнути Освальда в ніс. І тільки тоді той зрозумів свою помилку: збавив швидкість, і вони полетіли, розсікаючи хвилі.

– Скажи, будь ласка, – запитав Саймон, – навіщо Освальд надягнув цей кухарський ковпак?

– Тому, що він кyxap, – пояснив Папуга. – Він навчався в Парижі та Китаї. Освальд – неперевершений кухар. Але його батько був проти цього хоббі, вважав, що справжній Морський Змій не може бути кухарем, і примусив нещасного Освальда полишити свою улюблену справу та приєднатися до родинного бізнесу.

– А що то за бізнес? – поцікавилася Пенелопа.

– Це фірма, заснована ще прапрадідусем Освальда. Називається вона "Радіймо разом". Якщо курортне містечко втрачає свою популярність, фірма ненадовго відправляє туди когось зі своєї сім'ї. Він виставляє себе на показ, кілька разів фотографується з охочими, і ви не встигнете озирнутися, як містечко кишить туристами, які бажають побачити Морського Змія. Але Освальд дуже сором'язливе створіння, він не любить гамору, в нього велике й шляхетне серце, йому не подобається залишати відбитки своїх лап у чужих дворах чи дмухати на гостей на пікніку, зненацька вискакуючи з-за скелі. Ні, єдине, про що він мріяв, – це відкрити свій ресторан. Але його батько був невблаганний: "Де це бачено, щоб Морський Змій відкривав ресторани?" Тож Освальду довелось таки взятися до родинного бізнесу, а кухарство опановувати як хоббі.

– Бідолашний Освальд, – зітхнула Пенелопа.

– Так, це принизливо, – погодився Пітер. – Мабуть, дуже складно виходити на люди та позувати для фотоапаратів, коли ти такий сором'язливий.

– Еге ж, особливо якщо ти гарний кухар, – додав Саймон.

– Найкращий серед найкращих, – підтвердив Папуга. – І до того ж, він ніколи не використовує небесної моркви. Так, йому підходять лише свіжі продукти. Освальд дуже прискіпливий до їжі.

Небо засвітилося глибоким золотаво-зеленкуватим сяйвом, і тепер діти могли милуватися заходом чотирьох Сонць. На обрії замаячів Острів Вовкулаки – спочатку малесенька плямка, а далі вона все більшала та ставала щораз виразнішою.

– Мабуть, ми не встигнемо припливти на острів ще засвітла, – сказав Папуга й глянув спершу на годинник, а потім на обрій. – Нам доведеться зійти на берег у темряві, але відчалити від острова ми обов'язково мусимо до появи місяця – що б там не було. Який же я дурень! Чому не здогадався про це раніше? Можна ж було попросити Г.Г. хоча б два дні не відпускати сонця з неба. Але, як завжди, я згадую про це тоді, коли вже нічого не вдієш.

Що ближчав острів, то лиховіснішим здавався: химерні скелі, покручені кущі. Острів був моторошний і похмурий, Пенелопу пересмикнуло, коли вона згадала, хто тут живе.

– Я попросив Освальда пристати до берега з південного боку, – пояснив Папуга, – тому що Мандрагоровий Ліс лежить на північному сході острова, а лігвисько вовкулаків на північному заході.