Балакучий згорток - Даррелл Джеральд
Якщо нам пощастить перейти ліс і не розбудити мандрагор, а вовкулаки нас не нанюхають, ми назбираємо рути і накиваємо п'ятами.
– А як же болотяні вогники? – поцікавився Пітер.
– Ну, вони не такі вже й небезпечні, просто трохи грайливі. Але довіряти їм не можна, – застеріг Папуга.
Освальд пригальмував недалеко від острова та повернув до невеличкої бухти, де вони витягли човна на пісок – червоні й чорні піщинки лиховісно виблискували в призахідньому сяйві.
– Запам'ятай, – звернувся Папуга до Пенелопи, – ти залишаєшся тут із Етельредом і Освальдом. Коли помітиш які негаразди – мерщій утікайте звідси.
– А як же ви? – засмутилася Пенелопа.
– За нас не турбуйтеся, – самовпевнено заявив Папуга, – ми не пропадемо.
– Па-па, Пенелопо… – прошепотів Пітер. – Пам'ятай, найменша небезпека – і ви відпливаєте.
– Так, – кивнув Саймон, – краще не ризикувати.
– Щасти вам. Будьте дуже обачні, – зітхнула Пенелопа.
Пітер і Саймон навшпиньки, з мішками та серпами в руках, і Папуга зникли за чагарниками. Пенелопа разом із Етельредом сіли на березі, а Освальд ліг на мілині.
– Не хвилюйтеся, панночко, – втішав Етельред. – Вони пройдуть Мадрагоровий Ліс і нарвуть рути так швидко, що ви й оком змигнути не встигнете.
Освальд дуже уважно прислухався до розмови, ні на мить не відставляючи слухової трубки від вуха.
– Поясніть мені врешті, – попросив він, – навіщо їм та рута?
– Навіщо? Аби віддати її горностаям, – відповів Етельред.
– Горностаям? А, ну звісно, як я сам не здогадався! – пирхнув Освальд. – НАВІЩО?
– Дідько забирай! То ти нічого не знаєш? – вигукнув Етельред. – Навіть про василісків не знаєш? І ні про що інше?
– Ні, на жаль… – присоромлено пробурмотів Освальд. – Розумієте, я був у відрядженні, у справах, і зовсім недавно повернувся.
Тоді, щоб згаяти час, Пенелопа і Етельред вирішили розповісти Освальду все про василісків і свої неймовірні пригоди.
– Підлі тварюки! – обурився Освальд, коли дослухав до кінця. – Так вчинити з Г.Г.! Найдобрішою людиною у світі! Це ж він відкрив мені рецепт приготування найсмачнішого пирога з малиною! Який він щасливчик, що має таких друзів, як ви!
– Тепер ти знаєш, – завершила оповідь Пенелопа, – навіщо нам рута. З нею ми ще можемо все врятувати.
– Так, я розумію, чому вона така важлива, – погодився Освальд. – Це все одно, що остання дрібочка перцю, останній кристалик солі, шматочок цибульки, чистесенька, запашнесенька, такесенька малесенька-премалесенька травиночка, вирішальна для перемоги чи поразки якогось рецепту.
– Власне! – погодилася Пенелопа. – Як ти гарно сказав!
– А я, чувак, ні слова не второпав, – зізнався Етельред.
– Я тут подумав, – провадив Освальд, – чи не варто мені підплисти до північно-східного боку острова, щоб коли виникнуть якісь проблеми, бути напохваті?
– Ой, ти серйозно? – зраділа Пенелопа. – Так буде значно спокійніше.
– Що ж, тоді я поплив, – Освальд трохи віддалився від берега, занурився під воду і зник з очей швидко та безгучно, мов дрібна рибка.
Пенелопа з Етельредом уже декілька годин (їм так здавалось) мовчки сиділи біля човна.
– Який жаль, панночко, що ми змушені сидіти мовчки… – врешті прошепотів Етельред. – Мені так кортить заспівати вам пісеньку. Ми, жаби, славимося своїми голосами, і я такі чудові пісеньки знаю! Повірте, я б заспівав…
– Це дуже мило з твого боку, – шепнула Пенелопа, – а я б залюбки послухала.
– А якби я не забув спорядження, то міг би показати вам кілька гарних фокусів, – він озирнувся. – Я ж до того, як стати шпигуном, був штукарем! Я можу тритона з циліндра витягати! Ще й так вправно – всі тільки потилиці чухають.
– Я просто вражена! – відповіла Пенелопа.
Їх знову поглинуло мовчання, і Пенелопа почала уявляти всілякі лиха, що могли трапитися з Пітером, Саймоном і Папугою.
– Знаєте, панночко, – не витримав Етельред, – ви бачите – там, наприкінці затоки, є пагорб. Я б застрибнув туди, звідти краще видно. Може, я б наших побачив? Як вони руту несуть? Можна мені туди? Панночко, будь ласка!
– Добре, – сказала Пенелопа, – не бачу в цьому нічого поганого. А я краще залишуся тут і пильнуватиму човна.
– Так, справді, панночко, тоді я побіг, – прошепотів Етельред і пострибав геть.
Без Етельреда ніч стала для Пенелопи вдвічі моторошнішою і самотнішою. І щойно вона збагнула: не варто було відпускати шпигуна – тут-таки не забарилися дві події, котрі остаточно її в цьому переконали. По-перше, над небокраєм Співучого моря з'явилася тоненька срібна підківка місяця. Вона швидко підіймалася в небо і як тільки відірвалась від моря – місячне сяйво залило все навколо. І коли зійшов місяць, Пенелопа почула довге, тужливе виття, й від нього в її жилах захолола кров. Воно раз по раз озивалося луною та розкочувалось лісом. Невдовзі все знову змовкло, запала тиша, яка тепер здавалася їй ще жахливішою, бо Пенелопа точно знала: вовкулаки прокинулися і шугають лісом.
Пенелопу почало мучити питання, чи варто зараз іти на пошуки Етельреда, аж раптом вона почула ще один голос. Спочатку він звучав, як тихе і далеке зітхання; але коли наблизився, вона зуміла розібрати слова.
– Рятуйте, – тихенько схлипнув ніжний, мов пух чортополоху, голосок. – Будь ласка, поможіть, будь ласка!
Пенелопа зірвалася на рівні та кинулась до чагарників, бо саме звідти, як їй здавалося, долинав голос. Спершу вона нічого не могла розгледіти в пітьмі, але раптом побачила світло, дивне світло, яке переливалося веселкою.
Воно перекочувалося, чи то переповзало, від куща до куща в напрямку до берега.
– Допоможіть, змилуйтеся, допоможіть, – повторював хтось тонесенько і жалібно. Пенелопі здалося, що це голос цього химерного світла, яке рухалося їй назустріч. Без роздумів, забувши про небезпеку, Пенелопа кинулася навпростець крізь чагарники.
Коли підбігла ближче, побачила, що це сяйво завбільшки з тенісний м'ячик і складається ніби з язичків полум'я багатьох різнобарвних свічечок. Та коли придивилася ще уважніше, то розгледіла там маленьку пухкеньку кругленьку пухнасту пташечку з качиним дзьобом, яка замість пір'я була вкрита тоненькими язичками полум'я. Вогники так тремтіли й метушилися, що неможливо було розгледіти, яке це пташеня на вигляд, очевидно було одне – воно дуже стурбоване. Пенелопа присіла біля пташечки й хотіла взяти її на руки, але істота хутенько перевернулася на спину та щосили відштовхнула долоні Пенелопи своїми тендітними крихітними лапками.
– Не чіпай мене, – безсило зітхнула вона, – почекай трохи, я змінюся.
Пенелопа відсахнулась і почала спостерігати. На превеликий подив істота змінилася з різнобарвної на молочно-жовту.
– Тепер я холодна, – сказала вона тихенько, – можеш узяти мене на руки.
Пенелопа підняла та почала роздивлятися це диво, що тепер лежало в її долонях. Воно було легесеньке, як пух, і тремтіло, ніби справжня пташечка.
Пенелопа повернулася до берега. Підійшла до човна, сіла на пісок, а істотку поклала собі на колінця. Пташеня з полегшенням вмостилося там.
– Ти, мабуть, Пенелопа, – сказало створіннячко, – гик.
– Так, – здивовано відповіла Пенелопа, – це я. А ти звідки знаєш? І хто ти?
– Я вогняночка, – прошепотіла маленька істота, – тобто – гик! – я поки що пташеня, я маленький вогняник. Тільки тиждень тому вилупилась… гик. Звати мене Фенелла.
– А що з тобою трапилося? – запитала Пенелопа.
– Я можу коротко розповісти, – сказала задихана Фенелла, – бо часу майже не лишилося. Сьогодні ввечері я вчилася літати. Але сонце… гик… заховалося, і я ненароком звалилася на кущі. Я ж іще погано літаю… гик… Усі мої вогники погасли, і я знепритомніла. А коли отямилася… гик… то побачила, що навколо того куща кружляють болотяні вогники… гик… Вони змовлялися. Ти не уявляєш, які вони підлі змовники. Ця їхня змова була справді підступна. Вони говорили, що двоє людей… гик… і пан Папуга зараз перетинають острів, а жабу і Пенелопу (це ж ти?) залишили чатувати біля човна. Вони говорили… гик… що розкажуть вовкулакам, де зараз пан Папуга і всі інші, а потім зберуться всі разом і розбудять… гик… розбудять мандрагор…
– Та невже? Он як? – обурено скрикнула Пенелопа. – Огидні змовники! А що було далі?
– А далі на мене напала гикавка, – винувато відповіла Фенелла, – і всі вони на мене кинулися… гик… І почали мене лупцювати, і я впала з куща, зламала крило… гик… А вони налякалися і втекли. А я вирішила прийти… гик… І попередити тебе. Я правильно вчинила?
– Дуже правильно, – Пенелопа була така обурена поведінкою болотяних вогників, їхньою змовою, і тим, що вони зробили Фенеллі, її голос аж тремтів з люті. – А тепер слухай, що робитиму. Я надійно заховаю тебе в човні, де ти маєш дочекатися жаби на ім'я Етельред. Коли він прийде, розповіси йому все те, що й мені, скажеш, що я пішла попередити пана Папугу про небезпеку. Запам'ятала?
– Так, так, – кивнула Фенелла, – в мене дуже-дуже гарна… гик… пам'ять. Я тільки літаю кепсько.
– Коли я повернуся, вилікуємо твоє крило, – посміхнулася Пенелопа.
– Будь дуже обачна, – попередила Фенелла, – не довіряй гик… болотяним… гик… вогникам, повір мені на слово.
– Не переживай за мене, – відповіла Пенелопа, обережно опускаючи Фенеллу на дно човника. – Тобі там зручно?
– Так, дякую… гик… дуже зручно.
– Не відходь звідси ні на крок, сиди тут і чекай на Етельреда, – Пенелопа взяла ліхтарик і хутко збігла до чагарників.
Між кущами звивалася вузенька нерівна стежечка, якою, очевидно, йшли хлопчики і Папуга. Пенелопа продерлася крізь зарості й опинилася на порослому сухою жорсткою травою полі, за яким виднівся ліс. "Мабуть, це і є Мандрагоровий Ліс", – подумала вона, розуміючи, що потурбувати їхній сон було б зараз найбезглуздішою помилкою.
Пенелопа дійшла навшпиньки до узлісся, зупинилась і на мить увімкнула ліхтарик, бо дуже їй кортіло побачити мандрагор на власні очі. Та коли побачила – мало не розреготалася. Мандрагори були схожі на великодні крашанки з великими, але зараз заплющеними очиськами, величезними вухами, горбатими носами і скривленими ротами. По обидва боки їхніх тулубів стирчало по дві короткі гілляки, що закінчувалися листочками, – ймовірно, вони слугували мандрагорам замість рук і пальців.
А голови їхні були ніби в перуках – порослі дрібненькими гілочками, густо всипаними зелененькими листочками.
Усі мандрагори міцно спали й хропли так голосно, що в лісі аж гуло.